Спочатку:
На сторінку книги
Те, що здається дрібницею.
Денис ніколи не вважав себе поганою людиною. Він вважав себе тим, кому одного разу занадто сильно сподобався ризик.
Так буває: перша легка перемога здається доказом того, що ти контролюєш цей світ і тримаєш долю за хвоста. А потім світ раптово й холодно ставить свій підпис під твоїм повним програшем.
Він пам’ятав той вечір до дрібниць - не тому, що це було важливо, а тому, що це було початком приниження, яке повторювалося щотижня.
«Ти ж математик, ти ж порахуєш» - сказали йому тоді ті, кого він наївно вважав за друзів.
Він не порахував. Прорахувався.
І тепер безжальні цифри щодня приходили до нього в повідомленнях, раптових дзвінках із незнайомих номерів і чужих усмішках. Цифри із солідними відсотками, які зростали в геометричній прогресі.
Денис зайшов до кабінету без стуку. Олексій Громов стояв біля панорамного вікна. Місто під ним виглядало спокійним, ніби всі тут люди - нерухомі точки на мапі, а не живі долі.
— Сідай, Денисе. - сказав Громов.
— Я ненадовго.
— Це вже буду вирішувати я.
Денис відчув власну безпорадність.
— У тебе прострочення. Три тижні. - Громов нарешті повернувся.
— Я пам’ятаю.
— Ні. Денисе. Ти не пам’ятаєш. Бо якби ти дійсно пам’ятав, то вже б щось зробив, а не приходив сюди з порожніми руками.
Денис стиснув щелепу, стримуючи гнів.
— Чого саме ти хочеш?
— Дисбалансу у вашій компанії.
— Конкретніше.
Громов повільно підійшов до столу й оперся об нього руками.
— Витоку інформації. Невеликого. Але цілком достатнього для того, щоб ваше керівництво «зверху» занервувало й почало рвати один одному комірці сорочок у пошуках винного.
— Я не маю прямого доступу до стратегічних блоків. Мені не настільки довіряють.
— Ти маєш безпосередній доступ до самого процесу.
Громов дістав телефон, перегорнув щось без поспіху.
— У вас там є нова стажерка. Катерина Волинська.
Денис завмер. Це ім’я прозвучало як вказівник “сюди”.
— І що з того? - максимально байдуже спробував спитати він.
— Нічого. Просто мені цікаво, як швидко нові люди у вашій структурі отримують доступи до бази даних і наскільки легко вони можуть залишати небажані «сліди» в системі.
— Вона ні до чого. Вона звичайне дівчисько, просто стажер.
— От і зроби так, щоб стала “до чого”.
У кабінеті повисла важка тиша.
— Ти хочеш, щоб я її підставив?
— Я хочу, щоб цей витік жодним чином не вів до тебе. Бо ти мені ще знадобишся живим і на своїй посаді для інших, серйозніших справ.
— Вона не в курсі?
— Не в курсі. І не повинна бути.
Громов підійшов ближче, не підвищуючи голосу - це було найгірше.
— Ти не руйнуєш їй життя, заспокойся. Ти просто створюєш необхідний шум. Стажери - це ж ідеальний фон для таких ситуацій. Банальні помилки. Недогледів куратор. «Клікнула не туди», «зайшла не в той розділ». Таке суціль і поруч трапляється у великих корпораціях, ти ж знаєш.
Денис важко ковтнув слину. Перед очима постало обличчя Каті - її щира усмішка, її старанність.
— Вона нормальна дівчина. Навіщо її в це втягувати, якщо вона навіть не знає про це? Олексію, дай мені трохи більше часу, і я знайду інший шлях, виведу дані через когось іншого.
Громов раптом тихло, знущально засміявся.
— Ти що, теж закохався? Ну й ну. Керівник закохався, заступник закохався.. Чарівна якась дівчина, магічна. Прямо не офіс, а серіал.
Денис промовчав.
— Це бізнес, Денисе. Або ти це робиш, або ми з тобою говоримо в іншій площині. І повір - тобі не сподобається, в якій саме.
— Ти не чіпаєш її особисто, - глухо сказав Денис.
—Я взагалі нікого не чіпаю. Люди зазвичай самі чіпляються за невдалі обставини.
Громов майже ліниво знизав плечима, показуючи, що їх аудієнцію закінчено.
— Зроби все через неї. Але акуратно. Ти ж не збираєшся її вбивати, зрештою. Просто обережно переведи стрілки. І твій борг значно зменшиться.
Денис вийшов із будівлі й спускався широкими гранітними сходами повільно, важко, наче кожна наступна сходинка була його черговим «так» дияволу.
“Через неї”.
Чому саме вона? Бо нова. Бо чиста, без шлейфу інтриг. Бо якщо станеться скандал, ніхто з вищого керівництва не буде копати занадто глибоко - спишуть на дурість новенької стажерки.
І все ж у голові, ніби цвях, міцно застрягло одне-єдине слово, що її «зламають». Її ж просто зламають у тому офісі, якщо звинуватять у шпигунстві.
Він прогнав цю думку геть.
«Максимум - просто звільнять зі стажування», - збрехав він сам собі.
І від цього жалюгідного виправдання Денису стало ще огидніше, ніж хвилину тому.
