Спочатку:
На сторінку книги
Паніка.
Ганна вміла себе контролювати. Навіть коли всередині все сипалося, як штукатурка зі старої стелі. Навіть зараз , коли руки тремтіли так, що чашка в руках дзенькала об раковину. Вона стояла на кухні і робила вигляд, що миє ту саму чашку. Наче вода могла змити слова, які Катерина кинула на виході: "Ти впевнений, що твоя дружина не зраджує?"
У кімнаті Дмитро уже вмикав телевізор. Гучніше. Ще гучніше. Ніби шум міг заглушити реальність.
Ганна витерла руки і взяла телефон.
— Я на хвилину, - кинула вона вбік кімнати й вийшла на балкон.
Набрала Ларису Степанівну.
— Так, - сухо відповіли на тому кінці. - Я слухаю.
— Вона… вона на місці? То був жарт? - Ганна не сказала імені. Не було потреби.
У слухавці зависла пауза - коротка, але крижана.
— Ні, - нарешті промовила Лариса Степанівна. - Її немає. Я ж тобі чітко сказала. Які жарти?
У Ганни всередині щось обірвалося, та вона не дала цьому проступити на обличчі.
— Як “немає”? Вона ж…
— Не “вона ж”. Її немає в палаті, немає в відділені. Її просто немає в клініці. Клініка - не тюрма. - Лариса важко видихнула. — Я попереджала.
— Ви мали…
— Стоп. Я маю порядок у своїх паперах, - відрізала завідувачка. - До речі, про папери.
В її голосі проросла колюча іронія.
— Ви два місяці затримуєте оплату за “найтихішу пацієнтку”. Це вже навіть не смішно, Ганно.
Ганна стиснула щелепи.
— Мені не до сміху.
— А мені - до власної безпеки. Слухай мене уважно: формально вона перебувала в мене добровільно. Документи є. Підписи є. Якщо хтось почне “копати” - я покажу те, що маю показати. Це порядок.
Лариса Степанівна зробила коротку паузу.
— Але якщо нитка потягнеться вище - це будуть ваші з чоловіком проблеми. Я більше не підставляю голову під чужі гріхи.
Ганна судорожно ковтнула повітря.
— Хто її вивів?
Співрозмовниця мовчала на секунду - і саме ця секунда прозвучала як вирок.
— Ігор Андрійович, наш лікар. Зник разом із нею. провернув усе за моєю спиною - швидко і непомітно. За документами, які в мене на руках, її забрала повнолітня донька. Він усе оформив ідеальний і вчасно.
Вона додала тихіще, з неприхованою огидою до чужої дурості:
— Я давно бачила, як він на неї дивиться. От вам і вся медицина. Закоханий лікар - це абсолютна непередбачуваність.
— Ларисо Степанівно, - голос Ганни зрадницькі затремтів, але вона вчасно придушила цей вияв слабкості. - Ви ж не можете просто…
— Я вже все сказала. Я рятую себе. А ви робіть що хочете. І оплати борг.
Почулися короткі гудки. Ганна ще якийсь час дивилася на потемнілий екран. А потім усміхнулася - так, як усміхаються люди, котрі щойно усвідомили, що лишилися абсолютно самі.
А потім вона повернулася до кімнатИ. У її ходіцій ході вже вирувала паніка, ретельно замаскована під холодний спокій.
Дмитро підвів очі від телевізора:
— Щось знову якісь проблеми з лікарнею?
— Нічого особливого, - швидко відрізала вона.
— Але ж ти…
— Дмитре. Іди до Марком, він чекав, що ви підете грати у футбол. Іди вже.
Він хотів запитати ще щось набагато важливіше - і не наважився. Бо поруч із такою Ганною навіть слова ставали зайвими. Розвернувся і пішов до сина.
Ганна лишилася в кімнаті наодинці . Їй хотілося бігти. Хотілося дзвонити в усі дзвони . Хотілося кричати.
Але вона зробила інше. Сіла на диван і подумала не про контроль, а про те, що контроль можна втратити. Швидко. Назавжди.
