Спочатку:
На сторінку книги
Пошук.
Вадим не спав нормально декілька ночей. Спочатку всередині випалювала лють - гаряча, глуха, яка тримала на ногах і заважала тверезо мислити. Потім накотила ейфорія від ілюзії власної правоти. Тепер залишилася тільки тиша. Болюча, важка тиша, яка тиснула.
Екран не світився. Повідомлення висіли з однією сірою галочкою. Дзвінки обривалися оператором.
Телефон Катерини був вимкнений. Остаточно. Як жирна крапка в кінці вироку, який він сам їй і зачитав.
Вона відрізала його від себе повністю.
Вадим відкинувся на спинку крісла й потер очі.
Дивно, але зараз він згадував не сварки. І навіть не її сльози. Він згадував її тихий сміх на кухні. Коротким, задихане «привіт», коли вона забігала до нього в квартиру - змерзла, горда, але така щаслива. Згадував її обережні долоні на своїх плечах. Наче вона боялася, що він розвіється як дим.
І тепер серце - те, яке він звик тримати під замком - тягнулося до неї так, ніби без неї в ньому стало холодно, як у порожній кімнаті після вимкнення світла.
Двері кабінету відчинилися. Артур зайшов. Як завжди - зібраний.
— Вона зникла, - сказав він одразу.
Вадим важко підняв голову. Очі пекло від безсоння.
— Поясни.
Артур поклав на стіл планшет.
— Телефон вимкнений. Геолокація - нуль. У гуртожитку не з'являлася. Друзі та однокурсники вдають, що нічого не знають.
Вадим криво посміхнувся.
— Справедливо.
Артур скрестив рукв на грудях.
— Облиш свою справедливість, - відрізав Артур. - Ми втрачаємо час . Дівчина спалила мости одним рухом.
Вадим миттєво підвівся, хапаючи зі спинки крісла піджак.
-- Їдемо.
— Спочатку - одна зустріч, - спокійно сказав Артур. - Викладачка з її університету Савчук Валентина Володимирівна.
-- Викладачка.
-- Так.
— Звідки ти знаєш?
— Підняв деталізацію дзвінків Катерини, - Артур вивів на екран список номерів. - Цей контакт спливав кілька днів тому. І вчора вранці, якраз перед зникненням, Катя дзвонила їй знову. Якщо вона залишила бодай якийсь зачіпку - то тільки там.
Вадим кивнув.
— Добре. Поїхали.
Через сорок хвилин вони були в університеті.У коридорах пахло пилом, папером і кавою. Студенти поспішали на пари.
Життя тривало. Навіть коли в когось валився світ.
Валентина Володимирівна вийшла з аудиторії, тримаючи в руках стопку рефератів. Вона одразу впізнала Вадима й застигла.
— Доброго дня. Ви… з тієї компанії, - вимовила тихо, розглядаючи його обличчя.
— Доброго дня. Так.
— Ви шукаєте Катерину.
Він зробив крок ближче.
— Так.
— Вона приходила. Декілька днів тому. - Савчук стиснула папку в руках. - Вона питала про диплом. І так, я розумію, що це звучить дивно. У людини катастрофа в житті, а вона переймається через папери. Але Катя завжди така. Коли їй боляче - тримається за щось реальне, щоб не впасти остаточно.
Вадим ковтнув.
— Вона казала, куди збирається?
— Ні.
-- Може натякала.
-- Ні.
Вадим опустив очі.
Савчук уважно дивилася на нього.
— Але дещо я зрозуміла.
-- Що саме?
— Їй було дуже боляче.
Запала тиша.
-- І мені здається, ви маєте до цього стосунок.
Вадим не став виправдовуватися.
-- Так.
Артур стояв за спиною шефа, заклавши руки за спину. Мовчав. Не втручався.
— Ви хоч усвідомлюєте, що накоїли? - тихо запитала жінка. Без крику. Просто фіксувала факт.
Вадим витримав її погляд.
— Усвідомлюю.
— Адреси я вам не дам, бо справді її не знаю, - Савчук розвернулася, збираючись іти. - Але скажу одне: Катерина не кинула навчання. Вона не з тих, хто здається і тікає від труднощів. Якщо вона зникла з вашого поля зору - значить, рятує щось набагато важливіше за роботу.
— Дякую, - витиснув із себе Вадим.
Вони вийшли на ґанок університету. На вулиці сліпило червневе сонце, від якого боліли очі.
У кишені Вадима завібрував телефон. На екрані висвітилося: "Мама".
Вадим зупинився на сходах. Затамував подих, а потім рішуче провів пальцем по склу й притиснув слухавку до вуха.
— Мамо.
— Сину, - голос Агнеси був теплий і тривожний. - Ти давно не дзвонив. Я думала, ти заїдеш… Я навіть пиріг спекла. І… - вона запнулася. - Катерина не з тобою?
Вадим притиснув слухавку сильніше до вуха. Завмер.
— Ні.
У трубці зависла важка пауза.
— Ви посварилися?
— Я… - він судорожно ковтнув повітря. Горло стисло. - Я зробив їй дуже боляче.
Агнеса мовчала кілька секунд. У цій тиші не було осуду - лише тиха, материнська підтримка.
— Я ось, що тобі скажу, сину: не шукай красивих слів, - промови вона нарешті тихо. - Шукай правильні вчинки. І пам’ятай, що другий шанс - це не подарунок, це важка праця.
— Я знайду її, - сказав Вадим.
— Знайди, - відповіла мати. - І коли знайдеш її - нічого не вимагай. Проси. Облиш свій контроль. Просто визнай провину. Якщо ти справді її кохаєш, ти витримаєш навіть її мовчання.
Вадим видихнув.
— Добре. Дякую, мамо.
Він скинув виклик.
