Без права на довіру.
Коли Катерина зайшла в офіс, вона одразу відчула зміни. Поверх був тихішим, ніж зазвичай. Хтось вимкнув фоновий шум життя, лишивши тільки суху роботу. Люди розмовляли, переглядалися, але розмови миттєво стихали, варто було їй пройти повз їхні столи.
Вона списала все на безлад у власній голові. Після лікарні світ і так хитався. Одинадцять років брехні батька й Ганни розсипалися в пил за одну коротку розмову з мамою. Їй здавалося, що вона досі стоїть у тій лікарняній палаті, а офіс навколо - лише чужа декорація.
Вона піднялася до свого відділу. Кабінет Петра Валентиновича був темним. За столами - нікого, крім Карини.
Катерина зупинилася. Карина підняла очі й уперше не усміхнулася у відповідь. Її погляд був настороженим, обережним.
— Привіт, - сказала Катя.
Карина швидко кивнула. Вона озирнулася на двері й заговорила приглушено.
-- Тебе шукають. Артур із безпеки заходив. Сказав, що тебе чекають у кабінеті директора. Щоб зайшла, як тільки з'явишся в офісі.
Катя міцно стиснула шкіряний ремінець сумки, намагаючись повернути собі контроль.
-- Петро Валентинович де?
Карина лише знизала плечима.
-- Не знаю. Його з самого ранку не було на місці.
Катерина кивнула. Вона розвернулася і вийшла в коридор.
У приймальні директора секретарка глянула на неї надто рівно, без звичної привітності.
-- Катерино Дмитрівно, заходьте. Вас чекають.
Катерина постукала в двері.
— Заходь.
Голос - рівний і холодний. Вона зайшла. У кабінеті були Артур і Денис. На полірованому дереві лежала товста пластикова папка й кілька аркушів. Сам Вадим стояв спиною до кімнати, біля панорамного вікна. Він навіть не обернувся на звук її кроків.
— Сідай.
Вона залишилася стояти. Шлунок стиснувся від поганого передчуття.
— Що сталося?
Артур мовчки підсунув по столу роздруківки з таблицями, зупинивши їх прямо перед нею.
— Зафіксовано витік інформації.
— ЯЯкий витік? - Катя нахмурилася. - Про що ви?
— Через допоміжний тендерний блок.
—Але я працювала тільки з «Північним кварталом», - Катерина перевела погляд з одного чоловіка на іншого. - Там лише логістичні розрахунки суміжних доріг.
— Скачування відбулося через твій особистий логін, - сухо додав Денис.
Катерина повільно перевела погляд на нього.
— Що? Через мій логін? Це помилка.
Артур не дав їй часу оговтатися. Він дістав із папки глянцевий папір і поклав зверху на таблиці. На фотографії був дорогий ресторан, столик біля вікна. Катя впізнала Ганну - дружину свого батька. Навпроти неї сидів незнайомий чоловік у дорогому костюмі.
Катерина завмерла, дихання перехопило.
— Що це таке?
Вадим нарешті повернувся і подивився так, ніби між ними вже не має нічого людського.
— Це зустріч мого головного конкурента з твоєю родиною, - чітко вимовив він.
— Вона не моя родина, - Катя видихнула це крізь зуби, відчуваючи, як зводить щелепу.
— Не починай.
Це коротке «не починай» ударило сильніше за самі звинувачення. Він уже все вирішив. Для себе він її вже засудив.
— Твій логін - у витоку. Твоя родина - з моїм конкурентом Громовим. І ти саме сьогодні зникаєш з офісу.
— Я була в лікарні! - її голос зірвався на крик, у горлі застряг гарячий клубок. - Я знайшла свою маму! Вона там одинадцять років зачинена!
— Яку саме? - різко кинув.
Катерина відчула, як до очей підступають гарячі сльози. Не від слабкості - від абсолютної, глухої відрази до того, що її відмовляються слухати. Від повної безпорадності перед цим незрозумілим для неї судом.
Артур знову нахилився до паперів, його тон залишався професійно рівним.
— Зараз питання не лише в тому, «хто». Питання в тому, «як». Злитий пакет даних - це рівень вищого керівництва. Звичайна стажерка не має технічного доступу до нижньої фінансової межі, фінальних кошторисів та листування з інвесторами. Це не твій рівень прав у системі.
— Я цього не бачила, - Катя хитнула головою, дивлячись Вадиму прямо в очі. - Я навіть не знала, що ці файли існують. Мені Петро Валентинович давав у роботу тільки «Північний квартал». Допоміжну логістику.
—начить, хтось дуже розумний підсунув тобі правильний внутрішній канал, - Вадим вперся руками в стіл. - Щоб твоє «допоміжне» стало зручними відкритими дверима в головний блок
Артур кивнув:
—Саме так. І куратор цього відділу сьогодні дуже вчасно зник. Не відповідає на дзвінки.
— Артуре. Знайди мені Петра Валентиновича. Негайно. Підніми всі його контакти. І перевір кожну хвилину активності в усьому відділі.
— Уже працюємо.
Катя стояла посеред кабінету, і шматки цього жахливого пазла ніяк не хотіли злітатися в одну картину. Витік інформації. Її робочий логін. Знімки Ганни з Громовим. І Вадим, який дивиться на неї як на ворога, що проник у його дім.
— Ти не розумієш… ти просто не знаєш усієї правди, ти зараз не знаєш нічого про мою ситуацію, - тихо, майже пошепки сказала Катерина.
—Я знаю цілком достатньо, щоб бачити факти.
—Ні! Мене обманювали одинадцять років! Мені казали, що мама мене покинула! А вона...
—А мене сьогодні дуже швидко переконали в тому, що я фатально помилився в тобі, - відрізав Вадим.
Денис продовжував мовчати. Він вивчав власні черевики, ховаючи руки в кишенях. Артур просто спостерігав за їхньою суперечкою, фіксуючи кожну емоцію.
Вадим раптом важко видихнув і різко кивнув у бік дверей.
— Вийдіть, залиште нас на одинці.
