Спочатку:
На сторінку книги
І замість відповіді набрала інший номер.
— Марто… - Голос зірвався ще на першому складі, перетворившись на глухий сиплий звук.
— О-о, - відгукнулася Марта одразу, без жодних вступних «привіт». - За звуковим супроводом чую: або тебе щойно з тріском звільнили, або ти вбила когось лопатою на задньому дворі. Що з двох? Зізнавайся негайно!
Катерина судорожно видихнула. Від цієї абсолютно дурної, побутової фрази всередині щось остаточно тріснуло й перекрутилося. Сльози потекли по щоках самі, без жодного дозволу.
— Марто… він… - вона важко ковтнула гаряче повітря. - Він думає, що це я. Що я зрадила його й компанію.
Пауза на тому кінці була коротша, ніж Катерина очікувала. Марта зорієнтувалася миттєво.
— Де ти зараз перебуваєш? - тон подруги змінився, став зібраним і діловим.
— Біля офісу.
— Стій там і не рухайся нікуди. Я зараз буду. І Сергій зі мною. Якщо хтось у радіусі ста метрів посміє на тебе криво подивитися - я зламаю йому кар’єру одним лише силою погляду. У мене очі сьогодні з дуже поганим характером.
Катерина ледь помітно усміхнулася крізь мокрі вії. Цього короткого «ледь» виявилося цілком достатньо, щоб просто не осісти на брудний асфальт, як порожній пластиковий пакет. Вона сперлася спиною об холодну бетонну стіну будівлі й заплющила очі.
«Мамо… Я нарешті знайшла тебе. А він… він мене просто вигнав».
й до безумства хотілося повернути час бодай на кілька годин назад. Туди, у напівтемну палату лікарні, де мати тихо вимовила: «Я ніколи тебе не покидала». Там теж було страшнісінько й боляче. Але там панувала чиста правда. А тут її правду навіть не захотіли дослухати до кінця.
Друзі приїхали швидко. Марта вискочила з машини першою - з тією небезпечною швидкістю, з якою люди підбігають або до рідних, або до ворогів.
За нею вийшов Сергій. Спокійний зовні - і з напругою в плечах, яку не сховаєш навіть найкращим “я все контролюю”.
— Ти ціла? - Сергій зазирнув їй в обличчя так пильно, ніби перевіряв на пошкодження не лише тіло, а й душу.
Катерина мовчки хитнула головою. Марта міцно обхопила її за талію й рішуче повела до салону, підозріло озираючись на дзеркальні вікна офісного центру.
У салоні машині подруга раз у раз косилася на неї через плече - як на тонку кришталеву чашку, яку панічно боїшся перекинути під час різкого гальмування.
— Катю… - Марта обережно торкнулася її холодного передпліччя. - Давай почнемо дихати спокійно, рівно, як я тебе колись учила. Ну ж бо, давай разом зі мною.
Катерина знову слухняно кивнула. А в наступну секунду чітко усвідомила: нічого не виходить. Вона зараз не дихає. Вона просто механічно існує в цьому просторі.
Я не маю жодного уявлення, що мені тепер робити, - сказала вона тихо. Власний голос здався абсолютно чужим і пласким. - Я щойно знайшла маму. І в той самий день… він мене..
Вона не змогла вимовити “вигнав”. Воно виявилося занадто важким і руйнівним.
— Катю, ми все зробимо правильно й послідовно, - спокійно озвучив Сергій, дивлячись на дорогу в дзеркало. - По черзі. Я чудово розумію, що ти зараз у глибокому шоці й тобі важко думати. Але спочатку ми витягнемо твою маму. Потім розберемося з усім іншим.
А якщо буде пізно? - Катерина нарешті підняла голову й подивилася на його потилицю. - Якщо її завтра за розпорядженням батька вже кудись перевезуть або остаточно закриють? Якщо ця Лариса Кривенька...
Марта закотила очі й підняла палець вгору, як учителька.
— Стоп. Залізне правило номер один: ми не проживаємо поточне життя в режимі «а раптом завтра настане кінець світу». Офіційний кінець світу - це занадто дорого. Нам такий захід зараз просто не по кишені.
Катя знову спробувала видавити з себе слабку усмішку. Цього разу теж не вийшло, м'язи обличчя не слухалися. Але десь глибоко всередині вперше ворухнулася слабка, ледь жива надія.
— Марто...
— Я все знаю й усе бачу, - значно м’якше відповіла подруга, сильніше стиснувши її пальці у своїх долонях. - Я просто дуже не хочу, щоб ти зараз зламалася. Ти й так сьогодні виглядаєш як людина, яка щойно вийшла з епіцентру вибуху.
