Спочатку:
На сторінку книги
Нас тільки двоє.
Вони виїхали з міста увечері. На дворі потемнішало, ліхтарі ковзали по лобовому склу, а в машині було тихо, так буває, коли двом добре навіть мовчати.
Катерина дивилася в бокове вікно, нервово перебираючи пальцями шкіряний ремінець годинника, ніби цей дрібний механічний рух міг хоч трохи заспокоїти її закохане серце та шалений пульс.
— Ти нервуєш, - сказав Вадим, не відриваючи уважного погляду від нічного шосе.
— Я? Ні. Просто... - вона облизнула губи. - У мене таке дивне відчуття, ніби я роблю щось суворо заборонене. І найстрашніше - мені це подобається.
Вадим глянув на неї. Цього єдиного погляду вистачило, щоб у салоні стало гарячіше.
— ТТи робиш щось справжнє, Катю. Те, що дійсно важливо для тебе самої.
Катерина тихо хмикнула, приховуючи збентеження.
— Це зараз прозвучало дуже красиво.
— Я вмію, - сухо сказав він. - Але користуюся цим навиком вкрай рідко.
— Чому?
— Бо після таких слів люди в бізнесі починають помилково думати, що я м’який і поступливий.
Катерина повернула голову в його бік, примружившись.
— А насправді ти не такий?
— Ні.
— Тоді хто ти?
Вадим знову зосередив погляд на дорозі, але його голос став помітно нижчим, набуваючи небезпечних ноток.
— Той, хто сьогодні за жодних обставин не відпустить тебе зі своїх рук.
Катя важко ковтнула повітря. На якийсь момент їй захотілося повністю, без залишку вимкнути розум і свій вічний раціональний контроль.
Злива почалася раптово - тепла, справжня гроза. Коли автомобіль нарешті зупинився на подвір'ї заміського будинку, небо вже щосили розсипало воду густими, важкими нитками. Катерина першою вискочила з машини, дзвінко сміючись, і зробила лише крок - як миттєво промокла до ниточки.
— Це ти спеціально такий спецефект замовив? - крикнула вона крізь шум дощу, прикриваючи голову долонями.
Вадим вийшов із салону повільно, без жодного поспіху, наче цей дощ його взагалі не стосувався. Він підійшов до неї впритул, і в його погляді було стільки спокійного власницького тепла, що Катерина вмить перестала сміятися - просто завмерла, дивлячись на нього знизу вгору.
— Мені дощ не потрібен, - сказав він. - У мене ти є.
Він взяв її за талію й притягнув до себе. Вона відчула, як вода тече по її шиї, і як тепло його долоні робить це відчуття майже грішним.
— Вадиме, ми ж мокрі…
— Ага.
— Ми ж навіть… не зайшли в будинок.
— Зайдемо.
— Ти просто нестерпний.
— І ти все одно зі мною, - сказав він і поцілував її так, що світ навколо зник.
Катерина відповіла одразу - гостро, сміливо, ніби вона теж накопичувала цей поцілунок весь день. Їх тягнуло одне до одного на рівні чистої фізики: ближче, ще ближче, до хрипоти, поки між губами не залишилося повітря.
Вадим на мить відступив, торкнувся лобом її лоба, дихання гаряче.
— Ти розумієш, що ти зі мною робиш, Катю?
Катерина почервоніла від сорому і від щастя, яке було надто яскравим.
— Я… нічого такого не роблю.
— Робиш, - з легкою хрипотою заперечив він. - Я поруч із тобою як хлопчисько.
Вона хотіла щось відповісти, але він уже підхопив її за руку.
— Бігом в дім, - наказав він.
Вони бігли до дверей, сміючись під дощем і поцілунками на ходу. Катерина відкривала двері тремтячими пальцями - а Вадим стоять прямо над нею з тим особливим потемнілим поглядом, від якого будь-які замки й заборони здаються абсолютно безглуздими.
Щойно двері зачинилися, він притис її до стіни - не грубо, а так, ніби в ньому нарешті розірвався останній клаптик самоконтролю.
Катерина ковтнула, підняла руки й провела долонями по його мокрій сорочці.
— Ти дуже красивий, коли такий серйозний.
— Я не серйозний, - видихнув він їй у губи. - Я голодний.
— На що саме?
Вадим подивився прямо.
— На тебе.
Катерина хотіла відповісти жартом, але слова застрягли. Він провів пальцями по її щокі, ніби перевіряв, чи вона справжня, і нахилився так близько, що її дихання збилося.
— Якщо ти прямо зараз не скажеш мені "стоп"я більше не зупинюся, Катю.
Вадим підхопив її на руки - легко, впевнено, як щось виключно своє, давно й безкомпромісно вирішене долею. Катерина встигла лише міцно вчепитися в його широкі плечі й прошепотіти кудись йому в шию.
— Ти… ти просто божевільний.
— Ні, - відповів він біля її губ, упевнено крокуючи вглиб будинку. - Я просто більше не хочу втрачати жодної секунди нашого часу.
Двері спальні зачинилися за ними тихо, майже чемно - наче цей великий затишний дім щиро вдавав, ніби нічого не чує і не помічає. Але Катерина ще дуже довго, навіть через роки, пам’ятала, як її тихий сміх раптово обірвався цим палким поцілунком… і як холодний світ навколо неї нарешті перестав бути таким чужим.
