Раді Вас бачити!

Розплата.

Денис сидів навпроти Вадима. Тінь колишнього заступника. Зник той вічний хлопець, який розряджав наради жартами й виходив сухим із води. Зараз у кріслі обм'як зламаний чоловік, який нарешті перестав удавати, що все нормально.

Артур повернувся до кабінету. І мовчки поставив на стіл диктофон. Глухий пластиковий стукіт.

— Це не для суду, - сказав спокійно. - Це щоб ти потім не збрехав, ніби тебе не так зрозуміли.

Денис кивнув. Руки тремтіли, але він з останніх сил чіплявся за залишки самовладання.

— Говори, - коротко сказав Вадим.

Денис повільно провів пальцями по колінах, наче стирав невидимий пил.

— Громов… - почав хрипло, прочищаючи горло. - Він не знав наших внутрішніх проєктів. Не знав деталей по "Atrium City". Не мав уявлення про "Північний квартал". Він знав тільки одне: у нас працює стажерка Катерина Волинська.

Артур підняв брову, не відриваючись від екрана.

— Звідки у нього ця інформація?

Денис опустив очі.

— Громов сказав, що вона з'явилася тут не випадково. Я не питав, хто її проштовхнув. - Денис криво, гірко посміхнувся. - У мене вже не було права ставити запитання.

Вадим повільно повернув голову. Очі потемніли від люті. 

— Ти хочеш сказати, що Катерина була мішенню ще до того, як я її… - він осікся. Груди судорожно здималися.

— Так, - прошепотів Денис. - Вона була ідеальною жертвою. Стажерка. Ніхто не став би глибоко копати. Якщо виженуть дівчинку з вулиці - ніхто й сльози не проллє.

— Ок. Розкажи, як ти це прокрутив технічно? - чітко, як робот, запитав Артур.

Денис заплющив очі й закинув голову. 

— Через допоміжний блок. Катя сиділа над дрібною документацією, нею керував Петро Валентинович. Все було чисто. Вона не мала доступу до великих проєктів. То я зробив так, щоб великі файли йшли через її тунель. Використав її логін, її пароль, її активність. В адмінці все виглядало однозначно: стажер відкрив, стажер завантажив, стажер переслав. А вона сиділа над своїми таблицями й думала, що просто старанно працює. Навіть не підозрювала, що тримає в руках гранату без чеки.

Вадим із такою силою вчепився в підлокітники, що побіліли суглоби.

— І ти знав це. І розраховував, що я її просто вишвирну? 

 Денис підняв очі. У них плескався відчай. 

— Я думав лише про те, як самому вижити, - тихо, беззахисно видихнув він. - Думав, якщо зроблю для нього цю дрібницю, він відчепиться. А потім дрібниця закінчилася. Громов вчепився в мене, як восьминіг. Мені не було куди тікати. 

У кабінеті стало знову тихо, все було сказано.