Спочатку:
На сторінку книги
Вони приїхали до гуртожитку й мовчки зайшли до невеликої кімнати. Тут усе дихало звичайним, студентським побутом, який зараз здавався Катерині якимось далеким минулим життям.
Сергій одразу дістав телефон і почав швидко переписуватися з кимось у месенджері. За хвилину він відклав апарат і глухо вимовив:
- Я щойно говорив з Ігорем Андрійовичем.
Катерина миттєво завмерла, навіть перестала розтирати змерзлі пальці.
- Він допоможе?
- Він уже допомагає, робить усе, що в його силах. Але він наголосив на головному: часу в нас катастрофічно мало
Марта нахилилася ближче.
- Як саме мало? Конкретизуй. Типу «треба щось вирішувати завтра» чи типу «діємо прямо зараз, поки Лариса не встигла оговтатися й зрозуміти, що взагалі відбувається»?
Сергій на секунду затримав погляд на Марті. У цьому швидкому погляді чітко читалося «дякую за проникливість», хоча вголос він цього, звісно, не озвучив.
- Типу “зараз”.
Катерина безсило опустилася на край ліжка. Ноги в один момент просто перестали її тримати, наче всі фізичні сили разом витекли з тіла через якусь невидиму пробоїну.
- Чому… чому він не зробив цього раніше? - вирвалося з неї. - Чому мама сама не пішла звідти? Чому ніхто їй не допоміг?
Сергій заговорив тихо, максимально розтягуючи слова й уникаючи різких інтонацій - так зазвичай розмовляють із крихкою людиною, яка може розсипатися на друзки від одного невірного звуку.
- Ігор Андрійович працює в «Гармонії» не одинадцять років, Катю. Він там усього лише півтора, максимум два роки
Катерина моргнула, ніби слова не доходили.
- Тобто до нього…
- До нього там працювали зовсім інші лікарі. І ці «інші» робили все, щоб її стан залишався… максимально зручним для твого батька.
Навіть Марта після цих слів раптом замовкла й прикусила губу, а для її вибухового темпераменту така мовчанка була майже подвигом.
- Її роками планомірно тримали на дуже сильних седативних препаратах, - продовжив Сергій, дивлячись в підлогу. - Це не було лікуванням у звичному розумінні. Це був чистий, жорсткий контроль. Дозування підбирали таке, щоб людина… просто не сперечалася. Не намагалася боротися. Не просила про допомогу. Вона перебувала в стані, коли просто пасивно погоджуєшся з усім навколо
Катерина стиснула край ковдри.
- А Ігор…
- А він, коли прийшов і розібрався в картці, почав поступово зменшувати дози. Дуже обережно, мікрограмами. Щоб, не дай боже, не спровокувати різке погіршення стану, яке керівництво клініки одразу списало б на його профнепридатність і виставило б його за двері. Він весь цей час грав у шахи за дуже дурними, небезпечними для нього правилами.
- Тобто він… повертав їй ясність?
Сергій кивнув.
- І в якийсь момент вона дійсно почала згадувати й пам’ятати. Не просто якісь уривки слів. Відчуття. Минуле. Свою доньку.
Катерина різко підняла голову, вдивляючись у друга:
- Вона пам’ятала мене… Все цей час?
- Так. Але… знаєш, що в цьому всьому найстрашніше, Катю? Вона до останнього не вірила, що ти колись прийдеш за нею
Сльози знову підступили до очей і пішли по щоках - цього разу абсолютно тихо, без ридань. Вони просто текли, як вода з пошкодженого джерела. Марта мовчки присіла поруч і міцно обняла її за плечі, не тиснучи, а просто демонструючи всім своїм виглядом: «я тут, я поруч, ти не одна».
- Їй роками методично повторювали, що ти її ненавидиш, — тихо додав Сергій, і в його голосі вперше прорізалася глуха злість. — Казали, що ти вже виросла, що ти повністю забула про її існування. І що вона взагалі не має жодного морального права з’являтися знову й руйнувати тобі твоє щасливе, сите життя.
- Це брехня… Яка ж це страшна брехня! - прошепотіла Катерина, задихаючись від обурення.
- Звісно, брехня. Але коли цю брехню людині щодня повторюють протягом одинадцяти років, вона врешті-решт стає між нею і світом глухою залізобетонною стіною.
Марта обережно, кінчиками пальців витерла мокрі доріжки з катерининих щік.
- Добре. Тепер ми ці стіни знесемо, - сказала вона тихо, але з тією своєю злістю, що рятує. - Без героїзму. Методично.
Катерина витерла обличчя тильним боком долоні, намагаючись зібрати думки до купи.
- Я просто фізично не можу зараз думати про все одночасно… Голова вибухає.
- Тоді взагалі ні про що не думай, - Сергій підійшов ближче й нахилився до неї. - Твоє завдання зараз — просто крок за кроком йти за нами. Домовилися?
Вона кивнула.
Марта піднялася з ліжка й почала енергійно ходити по тісній кімнаті гуртожитку, наче генерал перед вирішальною битвою. У цьому вузькому, захаращеному просторі її рішучі кроки виглядали майже комічно, але саме цей легкий натяк на колишній гумор зараз діяв як єдиний рятівний круг.
- Отже, план. Я до безумства люблю чіткі плани. Що ми маємо на цей момент? У нас є свій лікар Ігор. У нас є Олена, яку потрібно забрати. У нас є колеса, тобто машина. І у нас є троє людей, які дуже, просто категорично не хочуть сісти в тюрму через дурість твого родича.
Катерина гірко усміхнулась.
- Марто.
- Я абсолютно серйозно, - Марта знову повчально підняла вгору вказівний палець. - Ігор підготує її «вихід» під приводом термінової виїзної консультації або додаткового обстеження. Це не буде кіношна втеча з перестрілками й наручниками. Це буде нормальний, легальний вихід через центральні двері. Тихо. Рано-вранці. Поки Лариса зайнята своїми величними фінансовими папками й нічого не підозрює.
Сергій кивнув, повністю погоджуючись із тактикою.
- Завтра зранку. В момент, коли менше очей. Ігор знає зміну.
Катерина видихнула. Повільно. Вперше за день - нормально.
Я знайшла маму. Тепер її треба врятувати і зберегти.
І тільки тепер, десь на самому краю змученої свідомості, знову зрадницьки сплив образ Вадима. Його крижаний голос. Його презирливий рух назад, подалі від її рук. Його залізне «я не тримаю зрадників».
Катерина мимоволі здригнулася всім тілом. Марта миттєво це помітила й без зайвих запитань просто накрила її долоню своєю гарячою рукою, мовчки передаючи власну впевненість і підтримку.
- Все це буде завтра, - м’яко, але безапеляційно сказала подруга. - Завтра ми заберемо маму. А сьогодні… сьогодні ти хоча б силою запхнеш у себе якусь їжу. Бо якщо ти звалишся від виснаження в найвідповідальніший момент - я тебе особисто вб’ю. А потім воскрешу. А потім, для надійності, ще раз вб’ю. Виключно для профілактики, ти мене знаєш.
Катерина видихнула крізь сльози - і цього разу це було майже схоже на сміх.
