Спочатку:
На сторінку книги
Зближення.
Катерина помітила це не одразу. Спочатку - просто як невловиму зміну в самому повітрі. На перший погляд, у компанії «VARYS GROUP» нічого не змінилося: ті самі скляні глянцеві коридори, той самий звичний аромат міцної кави зранку, той самий божевільний ритм, у якому люди поспішали у своїх справах. Але десь поміж усім цим з’явилася тиша зовсім іншої якості. Особлива тиша, призначена лише для неї. Густа, майже фізична напруга, яку неможливо було висловити словами. Катя ловила її спиною, шкірою, загостреною інтуїцією.
Ранки стали помітно коротшими. Катерина щодня бігла офісними поверхами з паперовим стаканчиком кави, думаючи одночасно про палаючі дедлайни, фінансові таблиці та переддипломну роботу, яку потрібно було кров з носа дописати до кінця тижня й встигнути забігти до доцента Савчук на кафедру. В її голові без упину миготіли цифри, ризики та примітки на полях.
І ось одного такого ранку - різкий, невчасний рух ліфтових дверей, чийсь необережний крок убік і… бац! Темна, гаряча пляма розповзлася по її новій світлій блузці.
- Чорт… - ледь чутно прошепотіла вона, інстинктивно притискаючи паперову серветку до грудей, поки кава стрімко вбиралася в тонку тканину.
Важкі двері ліфта зачинилися, відрізаючи їх від зовнішнього світу. Тільки тоді Катя нарешті підняла очі.
У кабіні ліфта, крім неї, було двоє чоловіків. Вадим Кирилович стояв зовсім поруч, а за його спиною - його співробітник служби безпеки: високий, мовчазний, із важким, чіпким поглядом, який на мить ковзнув по Катерині й одразу ж байдуже перевівся на табло поверхів.
А от Вадим дивився зовсім інакше. Катя відчула його погляд значно раніше, ніж устигла це усвідомити. Під шкірою розлилося недоречне, занадто інтенсивне й інтимне тепло - абсолютно зайве для цього ранкового простору, де пахло розлитою кавою.
- Перепрошую, - тихо промовила вона, так і не наважившись подивитися йому прямо в обличчя.
- Нічого страшного, - відповів Вадим Кирилович рівно. - Буває. Ви не обпеклися?
- Ні, - тихо відповіла Катя.
Ліфт плавно рушив угору. Коли вони вийшли на своєму поверсі, директор покрокував уперед, жодного разу не обернувшись. Катерина ж ще кілька секунд стояла перед дзеркальною стіною ліфта, дивлячись на власне відображення: зіпсована блузка і щоки, які палали дивним, зрадницьким рум'янцем.
«Зберися, Волинська. Негайно зберися», - суворо наказала вона собі.
І пішла працювати.
Проте наступні дні змінили все. Вона почала відчувати його присутність ще до того, як бачила його самого. Кроки в коридорі. Зміна шуму. Тиша, яка виникала миттєво - не напружена, але зібрана.
Вадим Кирилович ніколи не говорив багато. Але коли говорив - слухали всі, затамувавши подих.
Катерина помічала це краєм ока, але не дозволяла собі дивитися на нього довго.
Одного разу він зупинився біля її столу.
— Волинська, - спокійно. - Ви вже перевірили другий аналітичний блок?
— Так.
— Ви особисто працювали над цим?
— Разом із куратором. Я додатково звірила всі інвестиційні ризики, щоб не було перекосів у негативних сценаріях. - інстинктивно відповіла вона, відчуваючи, як усередині все стискається від його близькості.
Він мовчки дивився на неї кілька секунд.
— Це правильний підхід. Професійний страх допомагає аналітику, - нарешті вимовив він і пішов далі.
Тільки тоді Катерина остаточно зрозуміла, що це не просто увага боса до нової співробітниці. Це був прямий, недвозначний інтерес до неї як до жінки.
Того вечора вона сильно затрималася. В офісі було майже порожньо. Катерина зберігала файл, думаючи, чи є сенс бігти на маршрутку, на яку вже, скоріше за все, запізнилася, чи простіше викликати таксі.
- Тебе підвезти?
Вона здригнулася й стрімко обернулася. Вадим Кирилович стояв біля самого виходу до кабінету. Без піджака, у розстебнутій на верхній ґудзик сорочці, спокійний і розслаблений, наче це було звичайнісіньке робоче запитання. Катя вагалася трішки.
- Добре. Дякую.
В машині було тихо. Не напружено - навпаки. Це був той рідкісний вид спокою, у якому одночасно хочеться і говорити про все на світі, і просто мовчати. Він упевнено й зосереджено вів автомобіль вечірніми вулицями. Вона дивилася на яскраві вогні вітрин за вікном, усім тілом відчуваючи його щільну, владну присутність поруч.
— Ти завжди так працюєш? - запитав він несподівано. - Наче часу взагалі не існує.
— Коли мені важливо - так.
Він всміхнувся.
— Мені подобається, як ти мовчиш, - сказав він після паузи. - І як думаєш.
Катерина повернула голову й подивилася на нього прямо. Цього разу вона не відвела погляду.
— Катерино… - Вадим плавно зупинив автомобіль біля сірої будівлі її гуртожитку й заглушив двигун. Повернувся до неї. - Я не звик собі відмовляти. І не звик тягнути час, коли мені щось потрібно. Ти мені дуже подобаєшся.
Ці слова були простими, позбавленими будь-якого пафосу чи залицянь. І саме тому вони вдарили набагато глибше й точніше, ніж будь-яка вигадлива романтична фраза. Вона не відповіла одразу. Просто дивилася в його глибокі темні очі, відчуваючи, як усередині неї тихо й безповоротно замикається якийсь важливий внутрішній механізм.
Він сприйняв це як дозвіл. Нахилився першим. Його поцілунок був обережним, але водночас неймовірно владним. Дорослим. Позбавленим підліткового поспіху. Наче вони зараз перевіряли на міцність не один одного, а самих себе. У цей момент Катерина відчула, як усередині неї клацнув замок, який занадто довго чекав на цей єдиний, правильний ключ.
— Подумай про це, - тихо промовив Вадим, відсторонившись і заглядаючи в її розширені зіниці. - І… завтра ввечері будь повністю вільна. Я хочу познайомитися з тобою ближче. Не як з аналітиком моєї компанії.
Вона кивнула і вийшла.
Коли його автомобіль рушив із місця й зник за поворотом, вона ще деякий час сиділа на лавці в сутінках двору. Це не було помилкою. Але це було небезпечно. І саме тому відмовитися від цього було вже абсолютно неможливо.
У кімнаті гуртожитку було темно й тихо. Катя сіла на підвіконня, притулившись чолом до холодного скла, коли телефон у її руці завібрував.
— Привіт. Ну? - нетерплячий, збуджений голос Марти в слухавці майже оглушив її. - Ти якась зовсім дивна сьогодні! Я ж відчуваю!
Катерина витримала паузу і відпвіла.
— Ми… поцілувалися.
Повисла коротка пауза, яка в наступну мить вибухнула гучним дівочим криком.
— Я ТАК І ЗНАЛА! - Марта сміялася й тріумфувала на тому кінці дроту. - Катю, це ж збоку було видно по тобі неозброєним оком! Ну, кажи, він тобі подобається?!
Катерина заплющила очі, згадуючи смак його губ.
— Так, здається дуже подобається.
Вона ще не могла знати, що цей єдиний поцілунок уже запустив ланцюг подій, які тепер не зможе зупинити ніхто. Але поки що - вона просто вперше за довгі роки дозволила собі бути живою.
Вадим виїхав із двору студентського гуртожитку і лише на першому великому повороті дозволив собі глибоко, втомлено видихнути. Його руки лежали на кермі впевнено й спокійно, але в думках панував справжній хаос. Ця дівчина з’являлася в його голові вже деякий час, наполегливо й безцеремонно пересуваючи весь звичний центр ваги його життя. Він ловив себе на цьому з глухим роздратуванням - Вадим терпіти не міг, коли хтось чи щось займало в його розумі занадто багато неконтрольованого простору.
Красива? Безперечно. Але красивих жінок навколо нього завжди було з надлишком.
Розумна? Теж не рідкість у його бізнесі. І все ж - справа була зовсім не в цьому.
Вона принципово не намагалася йому сподобатися. Не перетягувала на себе ковдру його уваги. Не грала в кокетство. У ній відчувалися внутрішня зібраність, тиха, непохитна гідність і якась дивовижна цілісність - наче вона чітко знала, ким є насправді, навіть коли просто мовчала. І саме це чіпляло його найсильніше, пробиваючи будь-яку броню.
Смартфон на панелі завібрував, виводячи його з роздумів.
- Ну що, друже. - пролунав у динаміку легкий, розслаблений голос Дениса. - Пропав зовсім? Ми тут із хлопцями в нашому барі. Заїдеш?
Вадим на мить замислився, дивлячись на дорогу.
- Заїду, - сказав коротко.
У напівтемному барі було шумно й жваво, як і завжди по п'ятницях. Денис щось емоційно розповідав, голосно сміявся, хтось із знайомих плескав Вадима по плечу. Але генеральний директор слухав усе це лише краєм вуха.
- Ти сьогодні якийсь не тут, - зауважив Денис, примруживши свої очі й уважно вдивляючись у вираз обличчя друга - Закохався, чи що? На тебе це не схоже.
Вадим зробив повільний ковток міцного віскі, відчуваючи, як алкоголь обпікає горло.
- Не перебільшуй, Денисе.
- Ага, звісно. - посміхнувся Денис. - Саме так зазвичай і кажуть ті, хто потрапив на гачок.
ВВін просто мовчки дивився крізь кришталеве скло келиха на те, як за вікном пульсує нічними вогнями мегаполіс. В цю хвилину він чітко відчував усередині себе не звичний, тотальний контроль, а глухе, небезпечне очікування. Небезпечне - і дико бажане.
Він уже проїхав кілька кварталів після бару, коли раптом знову спіймав себе на нав'язливому образі. Катерина стояла перед його очима надто виразно. Не так, як зазвичай згадують людей — окремими спалахами, фразами чи рисами обличчя. А повністю, цілісно. Як жінка. Як тіло, яке запам’ятовується не формою, а відчуттям присутності. Вадима відверто бісило, що він помітив це далеко не одразу. Те, як вона рухається - плавно, без жодного поспіху, але так, що чоловічий погляд мимоволі ковзає слідом за її силуетом. Як стриманий офісний одяг не ховає, а навпаки, підкреслює тонку талію, м’яку лінію грудей і ту особливу жіночність, у якій немає вульгарного виклику, але є колосальна сила. Вона ніколи не намагалася бути сексуальною. Вона просто нею була.
І раптом у його мозок вистрілила зовсім дика, недоречна думка: "А якщо хтось дивиться на неї так само?"
Вадим різко, до білих кісточок стиснув шкіряне кермо автомобіля. Хтось інший дивиться на неї так само в коридорах офісу. У ліфті. В кав’ярні навпроти бізнес-центру... Хтось, кому вона усміхається так само стримано, але тепло.
Йому не сподобалося це відчуття. І зовсім не тому, що він уже мав на цю дівчину якесь офіційне право. А тому, що сама думка про іншого чоловіка поруч із нею викликала в його єстві потужний внутрішній опір - глухий, дикий, майже тваринний інстинкт власника.
Він раптом уявив її без цього ділового спокою. Без зібраності. Без цих ідеально рівних, професійних інтонацій. Уявив, як саме вона виглядає, коли повністю перестає контролювати себе в чоловічих руках - і ця візуалізація вдарила по його рецепторах несподівано різко й боляче.
Вадим шумно видихнув крізь зуби.
- Чорт, - вилаявся він уголос у порожнечу салону.
Це вже було не просто зацікавлення стажеркою. Він раптом згадав учорашню ситуацію в холі компанії. Тоді він помітив її не одразу. Спершу почув її сміх. Не голосний, не кокетливий - той щирий, чистий сміх, який виривається абсолютно несподівано, коли людина на мить забуває, де вона перебуває і хто стоїть поруч. Вадим тоді застиг за скляною перегородкою, так і не увійшовши до холу.
Катерина стояла біля кавового автомата. А поруч із нею крутився один із співробітників компанії. Значно молодший за Вадима. Занадто розслаблений, зухвалий, із тією дешевою впевненою легкістю в рухах, яку дозволяють собі поруч із чужими жінками ті, хто взагалі не відчуває жодних меж.
Цей хлопець щось весело розповідав, і Катя ледь нахилила голову, уважно слухаючи його. У якийсь момент її плече випадково торкнулося його руки. Це було абсолютною дрібницею, випадковістю, але вона не відступила миттєво. Це не означало абсолютно нічого. Але Вадим тоді чітко відчув, як усередині його грудей щось різко й боляче стиснулося - чистим, первісним тілесним імпульсом агресії.
Він упіймав себе на тому, що дивиться не на обличчя чоловіка, а на відстань між ними. На те, як близько той дозволяв собі стояти до Катерини. Як він на неї дивився. Як самовпевнено усміхався. Катя на мить повернулася до нього спиною, щось тихо відповіла, і хлопець знову задоволено засміявся. Занадто легко.
Вадим тоді зробив повільний крок назад у тінь. Його обличчя залишилося кам'яним, погляд - застиглим і холодним. Жоден м'яз не видав того звіра, який щойно різонув його зсередини кігтями.
Але тепер, міцно тримаючи кермо авто, він уже точно знав, що йому не просто не байдуже. І для такої людини, як він, це був поганий знак.
— Добре, - тихо сказав він сам до себе, сильніше тиснучи педальгазк. - Подивимось, куди це нас приведе.
Додайте книгу до бібліотеки, щоб не загубити♥️
