Спочатку:
На сторінку книги
В той самий час в офісі "VARYS GROUP".
Вадим сидів у темряві свого кабінету нерухомо, дивлячись в одну точку.
Світло монітора давно згасло, але перед очима все одно стояло її обличчя - те, яке не вміло брехати, навіть коли вона щосили намагалася здаватися сильною.
Він уперся ліктями в стіл і стиснув пальці так, що побіліли кісточки. Згадав власні слова, які ще досі лунали в тиші:
«Забирайся. Я не тримаю зрадників».
Фраза, яку він кинув, щоб відрізати. Щоб не впасти самому. Щоб не зламатися. І тепер саме вона боліла найсильніше.
Телефон завібрував. Повідомлення від Артур.
«Петра Валентиновича знайшли. Йде до тебе».
Вадим підвівся. За хвилину в двері коротко постукали.
Артур зайшов першим, за ним - Петро Валентинович. Втомлений, із дорожньою сумкою в руках, у пальті, яке навіть не встиг зняти. Він був злий не на людей - на ситуацію , якоі геть не розумів.
— Вадиме Кириловичу, я щойно з літака . Мені сказали, що це терміново…
— Де ви були з вчорашнього дня? - голос Вадима звучав надто рівно. - У день, коли через ваш відділ стався витік даних. У день, коли стажерка Катерина Волинська опинилася без жодного контролю.
Петро Валентинович спалахнув:
— Я не зникав. Я був… у відрядженні.
Артур мовчки зробив крок уперед і поклав на стіл аркуш із синьою печаткою.
— Ось. Наказ про відрядження. Підпис: В. К. Кравченко. Твій. Вадиме.
Вадим узяв папір , швидко пробігся очима по рядках і повернув його на стіл.
— Я вас нікуди не відправляв.
Начальник відділу завмер, ковтаючи слова.
— Але… наказ мені принесли з кадрїв. Сказали, що все погоджено особисто вами. Я… я навіть у приймальню телефонував. Мені відповіли, що ви зайняті на нараді.
Вадим повільно стиснув пальці на шкіряній спинці крісла. Потім перевів погляд на Артура.
— Кадри, - коротко повторив він. - Хто саме? Інна Мельник?
Артур кивнув:
— Так. Документ зареєстрований через її компʼютер. Петро не міг поїхати у відрядження, якби система не пропустила офіційний наказ.
— Чудово, - Вадим холодно усміхнувся. - Тільки я ніколи не підписую кадрові накази через третіх осіб.
— Але… це ж ваш підпис. - Петро Валентинович розгублено пробурмотів.
Артур тихо додав:
— Підпис справжній. Значить, його підсунули в стопку в потрібний момент.
Вадим сіпнув плечем, ніби скидаючи невидиму вагу.
— Хто мав безперешкодний доступ до мого столу?
Петро Валентинович обережно зиркнув на Артура, потім на Вадима . Помовчав, ніби зважуючи чи має право озвучити свій здогад:
— Денис Вікторович… Він часто приносив вам документи “пакетом”. Ви підписували швидко, бо… бо довіряли йому.
Вадим застиг. Не від здивування - від того, як боляче очевидні речі ставали на свої місця. Так, він беззастережно довіряв Денису. Він сам створив цю звичку: «Якщо приніс Денис - значить, там усе перевірено».
— Я не знаю, як це виглядає збоку, - тихіше додав Петро Валентинович , - але… кадрові документи за регламентом мала носити Інна. Не Денис Вікторович.
— Усе сходиться, - Артур підхопив. - Денис приніс твій підписаний документ Інні, вона оформила все офіційно. У базі статус «у відрядженні. Для системи все чисто. Пастка закрилася».
-- Це… - Вадим зробив паузу, вдивляючись у папір, - продумана схема.
Підпис був його. Виходить він власноруч позбавив себе контролю. Сам підмахнув вирок, через який Катерина залишилася без захисту.
— Катерина… - ледь чутно зірвалося з його губ. - Добре, що далі.
Артур продовжив аналізувати:
— Добре, що ми маємо в сухому залишку: Катерину вивели під удар, куратора терміново прибрали з офісу, доступи “перехрестили”, логи прямо вивели на компʼютер стажерки . І саме в цей день вона зникла з офісу. Зараз я просто проговорюю факти.
Петро Валентинович різко підняв голову:
— Що значить «зникла»? Вона не могла піти просто так! Катерина ще за день попереджала мене, що їй потрібно в лікарню через важливу і термінову справу. Я відпустив її не офіційно , без заяв. Я маю на це право. Вона була тоді така схвильована. І ... ще, згадав, що вона казала мені… що Денис почав цікавитися її цифровим блоком. Вона не розуміла чи може без вашого відома надавати доступ, і спитала мене. Я дав дозвіл. Але планував уточнити у вас, Вадиме Кириловичу. А потім… мене відправили у термінове відрядження і я просто не встиг…
У кабінеті запала важка тиша.
Нарешті Артур заговорив знову - ще спокійніше - і саме тому це звучало моторошно:
— Той, хто це закрутив, не розраховував, що ти, Вадиме, підпустиш її настільки близько до себе. Якби ти залишався для неї просто «директором», її б тихо злили, повісили звинувачення, і ніхто б не став копати так глибоко. Але ти… - він замовк, підбираючи влучне слово, - ти не зміг залишитися осторонь. Розрахунок був бездоганний: перший удар завжди припадає на того, кого найпростіше списати.
Вадим різко відвернувся до панорамного вікна. За склом шуміло вечірнє місто , а в нього всередині з тріском рушилася колишня впевненість .
— Давай , ще раз, підсумємо, що саме пішло в сторону?- його голос став глухішим.
Артур зазирнув у свій планшет.
— Те, що зафіксували наші безпекарі: фрагмент умов по головному контракту “Atrium City”. Не все. Частину перехопили. Але… цього цілком достатньо, щоб конкурент почав тиснути на замовника. Це удар не по іміджу, Вадиме. Це удар по грошах, по термінах , по довірі.
Вадим заплющив очі. Тепер він розумів, чому того дня всі були як на ножах. Чому страх у кабінеті виявився сильнішим за логіку. Чому він сам так легко повірив беззаперечним фактам. Бо під ці факти його підвели, як по рейках. Дурень. Який же дурень.
Артур підійшов ближче:
— Я піднімаю логи і продовжую все перевіряти. По відділу кадрів. По доступах. По всіх діях Дениса Вікторовича в системі, якщо ти даєш добро. І кадри теж вже перевіряють. Ми відновимо весь ланцюжок. Але потрібен час. - І … він зробив паузу, - ми знайдемо того , хто реально виносив дані назовні. Знайдемо справжнього замовника.
Петро Валентинович стояв мовчки, але в його очах була вина за те, що не зміг захистити свою підлеглу.
Вадим повернувся до них. Його обличчя знову перетворилося на непроникну маску, але очі палали.
— Простеж за всім, - сказав він Артуру. - І за Денисом .
Артур кивнув:
— Уже під ковпаком.
— І ще… - Вадим ковтнув, ніби в горло насипали битого скла, - зроби це все максимально тихо. Поки я… поки я не накоів іще більшого лиха.
Артур не став питати, що саме він має на увазі . Він усе розумів. Бо найгірше Вадим уже зробив - власноруч вигнав єдину людину, яка нічого в нього не просила. Крім довіри.
— Вадиме, Катерину потрібно знайти першими, - тихо, але твердо попередив Артур. - Бо інакше її знайде або Громов, або ті, хто грає на боці Ганни. Ми досі не знаємо, яка її реальна роль у цій грі.
Коли двері за ними зачинилися, Вадим залишився наодинці з порожнечею всередині.
І саме зараз - не як керівник великої компанії, не як втілення холодного розрахунку, а як чоловік - він усвідомив страшну річ: захищаючи свій бізнес від можливого болю, він ударив цим болем по тій, яку, здається, встиг палко покохати.
Він дістав із кишені телефон. Палець застиг над її контактом.
Але цього разу він так і не наважився натиснути кнопку виклику. Бо що він їй скаже? Просте «вибач» не поверне тієї секунди, коли він наказав їй забиратися геть.
Проте Вадим зрозумів інше: це точно не фінал. Це лише перші глибокі тріщини у його душі. І з цим потрібно щось робити
