Спочатку:
На сторінку книги
Тиша після удару.
Катерина йшла сходами вниз, і саме це виявилося найогиднішим: усе навколо залишалося звичним. Бруднувата плитка біля ліфта. Стійкий запах кави з коридору. Чужі голоси - легкі, смішливі - такі, ніби ні в кого в цій будівлі не щойно розвалився світ.
А в неї - розвалився.
Не гучно. Не красиво. Не так, як показують у кіно, де кричать, кидають речі чи з тріском ламають двері. У неї все відбувалося абсолютно тихо - наче хтось обережно викрутив зсередини головну гайку, яка тримала її тіло докупи. І тепер вона рухалася вперед просто за інерцією, тому що ще не впала.
В голові ще звучало:
“Забирайся. Я не тримаю зрадників.”
Вона не розуміла, як це взагалі могло статися. Витік даних. Її логін. Фотографія. Вона ж просто проходила стажування. Сиділа над таблицями, прораховувала логістичні маршрути, виправляла технічні помилки, панічно боялася переплутати кому в офіційному листі. Вона навіть уявити не могла, як виглядає той «пакет керівництва», про який згадував Артур. Яка ще «нижня межа інвестора»? І раптом її логін виявився винним у всьому.
Як?
Чому саме вона?
Чому це фото?
І чому це фото? Знімок із Ганною та тим чоловіком - абсолютно незнайомим, але з таким виразом обличчя, ніби він мав повне право сидіти навпроти чужого життя й вирішувати його долю.
І ще гірше - Вадим.
Його погляд. Голос, рівний і крижаний. Його швидкий відступ назад, коли вона спробувала торкнутися руки, щоб просто достукатися. Його сухе «поспішили». Наче між ними було щось тимчасове, дрібне. Наче її можна було стерти, як невдалу чернетку.
Катерина важко ковтнула, відчуваючи, що ковтає не повітря, а гірку образу, яка зсередини дряпала горло.
Вона пройшла повз Карину. Колега підняла очі й тут же відвела погляд першою. З тієї дрібної людської обережності, коли здається: якщо не дивитися на чужу біду, то вона не станеться з тобою. Катерина тепер виглядала брудною плямою в цій будівлі. Її поспішали обійти, щоб не забруднитися чужими неприємностями.
Катерина нічого не сказала.
Усі слова залишилися там, нагорі, у кабінеті директора — між пластиковою папкою, фотографією та холодним чоловічим голосом, який без пауз визначив її як зрадницю.
Вона підійшла до свого робочого столу й забрала речі. Їх було небагато. Кілька особистих паперів, робочий блокнот, ручка. Навіть її місце на стільці тепер здавалося чужим.
На вулиці повітря виявилося свіжим, але вона вдихала його короткими, рваними уривками, як після важкого бігу. Серце в грудях калатало так, ніби намагалося довести їй одну просту річ: ти жива, ти жива.
Телефон у кишені раптово завібрував, виводячи на екран знайоме.
“Вадим Кирилович”.
Вона дивилася на дисплей, що миготів, але слухавку так і не взяла. Не через гордість чи бажання пограти в ображену. Просто всередині досі випалювало все живе його жорстке «забирайся».
І від цього спогаду так боляче… Та й…
Що можна сказати людині, яка вже все для себе вирішила? Що ти невинна? Що ти щойно знайшла рідну маму в психіатричній лікарні? Що ти ніколи б його не зрадила? Він не почув цього, коли вона стояла прямо перед ним — жива, зовсім поруч, із правдою на губах. То чому він має почути це через динамік телефону?
Катерина щосили стиснула корпус апарата й рішуче натиснула червону кнопку відхилення виклику. А потім одразу набрала інший номер.
