Раді Вас бачити!

Є невеликі міста, в яких практично всі один одного знають, де щось масштабне та грандіозне трапляється вкрай рідко, там життя протікає розмірено, спокійно, тихо. Кожна вуличка такого містечка пронизана спогадами та подіями життя. Щось з'являється нове – магазини, ресторани, а щось стоїть століттями, згодом втрачаючи фарби, цілісність та колишню красу.

Я жила в такому містечку, любила його розміреність і тишу, любила вулички, якими ходила до школи, парк, де часто гуляла після школи з друзями.

Любила запах свого міста… Вранці, коли туман ще не встигав розсіятися над мостовою, повітря наповнювалося ароматом свіжої випічки з пекарні пана Міллера на розі. Це був густий, теплий запах ванілі, підсмаженої хлібної скоринки та кориці, який, здавалося, міг зігріти навіть у найхолодніший дощ. Коли я проходила повз, аромат огортав мене, немов м'який кокон, обіцяючи, що цей день обов’язково буде чудовим.

Любила свій двір, невеличкий, але досить охайний та затишний, де літні канікули цілими днями я проводила з сусідськими дітьми. Любила людей у цьому милому місті, досить тихих та привітних, але найбільше любила хлопчика, брата своєї кращої подруги. Вони переїхали сім'єю ще коли мені було десь 6-7 років. Подружка була мого віку, а її брат на 3 роки старший. Але різниця у віці не заважала нам разом проводити час у дворі, бігати по калюжах під дощем, вигадувати і втілювати в життя капосні витівки і потім «відгрібати» за це. Як-от у мої десять років, коли вся наша банда вирішила розмалювати яскравою фарбою паркан одного приватного будинку, який стояв неподалік нашого висотного. І ми таки багато тоді розмалювали. А коли розлючений сусід раптово вискочив на ґанок із криком, усі з переляку кинулися врозтіч, а я послизнулась на вологій траві, боляче забила коліно й просто заніміла від страху, поки інші бігли далі. Проте тринадцятирічний Томас, помітивши це, миттєво розвернувся, підбіг, підхопив мене на руки і буквально влетів зі мною за сусідній будинок, сховавши від гніву сусіда. Того вечора, коли він обережно дув на моє розбите коліно й тихо бурчав, що хуліганка з мене нікудишня, моє маленьке дитяче серце вперше забилося як шалене. Саме тоді, відчуваючи безпеку в його руках, я вперше й назавжди зрозуміла, що кохаю свого рятівника, який потім мене ще не раз прикривав та рятував.

Наша компанія складалася не тільки з нас трьох, - Томаса, Ліззі та мене, нас було близько 5-6 дітей. Хтось з'являвся, хтось їхав, але нам завжди було комфортно та весело разом.

З часом змінювався наш двір, змінювались будинки, оновлювались, гарнішали, дорослі старішали, малі дорослішали. Змінились і ми. І єдине, що залишалось стабільним – це моє дитяче кохання до Томаса…

Чи знав Томас про моє кохання до нього? Не знаю... Можливо здогадувався, але я ніколи не намагалася йому в цьому зізнатися. За весь час, який ми провели разом, я встигла побачити його закоханість, перших дівчат, яких він приводив до нашої компанії, бачила їхні розставання.

Єдиною, хто знав про моє почуття - це Ліззі. Але ще в дитинстві вона заприсяглась нікому і ніколи не розповідати про це. І ця обіцянка жила весь час, зберігалася старанно, ніби то була не моя, а її особиста страшна таємниця. Можливо, їй і хотілося якось проговоритися братові, але дитяча клятва була важливіша за сімейні зв'язки. Принаймні я дуже на це сподівалася.

Чому я не намагалася нічого зробити? Я не бачила навіть натяку, що я якось можу цікавити Томаса як об'єкт кохання, симпатії, будь-яких інших почуттів, окрім дружніх. І я не хотіла втратити його хоча б як друга.

Коли мені виповнилося 23, я вже мала роботу – редактор місцевого журналу, у квартирі я вже жила одна, - батьки переїхали за місто. Мої будні протікали спокійно та одноманітно з року в рік.

Я не виділялася на загальному фоні від людей свого міста - звичайна дівчина, з темним хвилястим волоссям, невисокого зросту, з добрими сірими очима і приємною посмішкою. Ну чи я такою хотіла себе бачити. У будь-якому випадку, я не була найкрасивішою дівчинкою в класі, не вигравала конкурси краси міста, за мною не бігали хлопчики, я була скромною, тихою, доброю дівчинкою. Яка навряд чи привернула б увагу такого як Томас, принаймні, я завжди так думала.

Ким він став у свої 26? Він працював в IT-компанії, готувався стати начальником свого відділу, займався спортом, і практично кожні вихідні збирав стару компанію в нашому дворі на барбекю.

Я так само залишилася подругою Ліззі, забігала до неї на 4-й поверх у гості, коли подрузі було нудно або нам потрібно було обговорити «важливі» новини її бурхливого особистого життя. Замикаючись у її кімнаті, ми могли розмовляти до самої ночі. Я була її підтримкою, особистим психологом, жилеткою для сліз та просто людиною, яка не покине у скрутну хвилину.

Ліззі та Томас залишилися жити тут після розлучення батьків, - у кожного з дорослих з'явилося своє життя, і кожен поїхав будувати майбутнє в різні міста, залишивши квартиру своїм дітям. Томас планував, точніше, збирав гроші на свій великий будинок, бажано десь за містом, а Ліззі мріяла виїхати у великий мегаполіс. А поки що вони жили в 3-кімнатній квартирі і цілком спокійно уживалися. Ніхто з них не влаштовував гучних вечірок, не займався чимось протизаконним чи життєво-загрозливим. У будь-якому разі я про таке ніколи не чула. Якщо й приводили своїх пасій – то все було дуже мирно та дружелюбно.

Моя дитяча закоханість не минула з роками, як я не намагалась позбутись Просто переросла у щось дуже звичне, тягуче та невизначене. Тяжке для мене самої. Може якби я поїхала, не бачилася з об'єктом свого захоплення, то все пройшло б, забулося, розчинилося, залишившись у пам'яті першим дитячим коханням. Але оскільки я часто бачила Томаса, у мене просто не було можливості його забути чи розлюбити.

Я намагалася знайти в ньому якісь жахливі якості, щоб мене «відвернуло» від нього, але він нічим страшним або відштовхуючим у характері не володів. Чемний, добре вихований, уважний і дбайливий до сестри, чуйний до інших, веселий та товариський. Ще й дуже гарний. Він завжди був гарним: маленьким хлопчиком, кучерявим із блакитними очима, і будучи підлітком, навіть із невеликими прищиками на щоках, але з тими ж нереальними блакитними очима. І вже зараз - з красиво вкладеним кучерявим волоссям, з синіми очима, - вони згодом стали глибокого темного кольору; з бездоганною посмішкою, - білі рівні зуби як для реклами зубної пасти, у поєднанні з припухлими губами, - можна було за його посмішку віддати все, що попросить. Чіткі широкі вилиці, які надавали йому мужності... Можна довго описувати його зовнішність, але якщо просто сказати, що він був схожий на Супермена з фільму, то це був би найбільш вдалий опис його зовнішності, статури, і напевно, образу в цілому. І як можна було не кохати такого?

Чи бігали за ним дівчата? Звісно. Чи ревнувала я? Само собою. Чи я щось робила? Ні… Я просто спостерігала, як проходить повз мене все, про що я мріяла, як проходив повз він, один чи з кимось… А я стояла і мовчки проводила поглядом своє кохання. Щоразу… Щодня…

Мені здавалося, що так буде завжди. Наш маленький двір, вечірні посиденьки, жарти Ліззі, голос Томаса десь поруч. Я звикла бути частиною його життя десь на фоні — непомітно, тихо, без зайвих надій. Мабуть, саме тому мені було так спокійно поруч із ним. Безпечніше любити людину мовчки, ніж одного дня почути у відповідь «ні».

Я навіть не здогадувалася, що зовсім скоро все почне змінюватися. І найдивніше - не самі зміни, а те, як сильно вони перевернуть мене саму та наше життя. Бо інколи достатньо одного вечора, одного випадкового погляду чи однієї фрази, щоб твій світ став іншим, і все навколо почало змінюватись також.