Раді Вас бачити!

Добре, що наступного дня була субота. Прокидалася я довго, важко та неохоче. Голова «гуділа», у роті пересохло, тіло нило. Відчуття було таке, ніби мене переїхало катком.

Сонце вже на повну світило у вікно, засліплюючи. Пташки на вулиці співали дзвінко і радісно. Природа прокинулась і радісно та дзвінко повідомляла про початок нового дня.

В унісон з птахами дзвякнув і мій телефон - надійшло повідомлення від Ліззі:

- «Привіт, не спиш?»

- «Не сплю…» – написала я у відповідь.

Пару хвилин, і хтось жваво стукав до мене у двері. І перша думка:

«Головне, щоб не Томас! Тільки не Томас!». Адже останнє, що мені хотілося зараз, це, щоб він мене побачив у такому вигляді та стані.

Зазирнувши в дверне вічко, я побачила Ліззі, з полегшенням зітхнула і відчинила двері.

- Ти чого так рано нагрянула? Щось сталось? - застогнала я.

- Ну що, «зірка танцполу», як голова? - Ліззі простягнула мені невеликий пакет. - Бачу, вчорашній «драйв» сьогодні виходить боком? Я принесла тобі «чарівний пакет».

Я важко зітхнула, намагаючись сфокусувати погляд на подрузі.

- Що ще за пакет?

- Тут зібрано те, що тобі зараз буде необхідно. Там мінеральна вода, різні сорбенти та пігулки від похмілля, і трохи свіжих фруктів.

- Я, звичайно, безмірно вдячна, але не варто було...

- Це не я. Це Томас вранці з'їздив і купив тобі все це. Так що, йому і дякуй. - сяяла Ліззі, натякаючи на дивну поведінку брата.

Мої очі розширилися від подиву, а всередині я раділа не менше ніж подруга.

- З чого це раптом таке піклування? Вчора в кінці вечора щось було? Я щось витворила? Я просто геть не пам’ятаю закінчення наших гульок. – трималась я за голову, намагаючись згадати хоч щось, що б пояснило такий жест від Томаса.

- «Витворила?» - Ліззі обперлась об стіну, натякаючи, що розповідь буде не короткою. - Знаєш, я думала, що бачила тебе всякою, але вчора в таксі... ти перевершила всі мої очікування. Це було настільки ніжно і водночас... наелектризовано, що я боялася навіть дихати в бік заднього сидіння.

Я прикрила очі рукою, відчуваючи, як серце шалено починає калатати.

- Ліз, я пам'ятаю тільки, як машина рушила. Далі – все…Темрява.

- Мабуть, твій мозок вирішив, що так буде безпечніше для твоєї психіки. - хіхікнула вона. - Але я була свідком всього. Тому розказую. Ви сиділи поруч, і спочатку все було нормально. Кожен з вас дивився у вікна авто, ти майже дрімала, розвалившись на сидінні, Томас стримано чекав приїзду додому. Та коли машина різко повернула, тебе хитнуло, і ти плавно з’їхала в його бік, прямісінько йому на плече. І замість того, щоб відсторонитися, ти затишно вмостилася, тримаючи його за край сорочки біля грудей, обережно, тендітно.

Я застогнала, уявляючи цю картину.

- І що, я просто заснула?

- Напівзаснула, - поправила Ліззі, понизивши голос. - Ти почала дрімати, але твоя підсвідомість явно мала свої плани на Томаса. Ти почала перебирати пальцями краї його розстебнутого комірця, а потім твоя долоня сковзнула прямо на його груди, під тканину. Ти торкалася його шкіри так обережно, ніби перевіряла, чи він справжній. А далі почалося найцікавіше - ти почала бурмотіти під ніс усілякі дивні і милі речі.

Я відчула, як обличчя обдало жаром.

- О ні... що я казала?

- Ти казала, що у нього «серце б'ється занадто голосно, і це заважає тобі спати». - Ліззі ледь стримувала сміх. - Потім ти провела кінчиком носа по його шиї, вдихнула аромат і прошепотіла, що «так нечесно пахнути... це збиває з пантелику». Коли ти в якийсь момент притиснулася губами до його шиї, зовсім легко, просто на мить, - він видав такий звук... щось середнє між стогоном і важким зітханням. На це та сказала що «такі подихи дуже збуджують, і якщо він продовжить, то ти за себе не ручаєшся.» На твої слова Томас тихо засміявся, і намагався більше не провокувати нашу сп’янілу подругу. Але йому було важко стримувати себе, так як ти досить нахабно та безцеремонно погладжувала його оголені груди. Він спробував обережно прибрати твою руку від своїх грудей, але ти притиснулася ще дужче і пробурмотіла: «Не прибирай... мені треба переконатися, що ти не просто сон».

Я закрила обличчя руками, але Ліззі продовжувала:

- Знаєш, що зробив Томас? Він просто закам’янів. Я бачила в дзеркало, як він заплющив очі й важко вдихнув, коли твоя рука сковзнула вже до його ключиць. Він не відштовхнув тебе. Навпаки, він дуже повільно, наче боявся тебе налякати, накрив твою долоню своєю і притиснув до себе ще міцніше. Він наче здався, переставши боротись з собою та твоїми п’яними але ніжними дотиками. Він так і тримав тебе весь шлях, слухаючи твої напівсонні зізнання про те, які у нього «звабливі груди, ніжна шкіра та гарний профіль обличчя».

- Боже… Це якось виходить за життя рамки мого плану… Томас щось казав, віддаючи цей пакет?

- Тільки те, що тобі це сьогодні точно знадобиться. Він був якимось розгубленим. – знизила плечима подруга.

Я сповзла на підлогу по стінці, об яку обперлась, згадуючи слова Томаса про те, що його «дезорієнтує» моя нова поведінка. Тепер я тільки підтвердила свою «дивність».

- Ліз, він тепер буде мене уникати, - з розпачем прошепотіла я.

- Уникати? - Ліззі скептично підняла брову, вказуючи на пакет із ліками. - Він з’їздив у аптеку о восьмій ранку після того, як ти мацала його груди в таксі. Як на мене, це не схоже на втечу. Це схоже на те, що твій план «стати помітною» перейшов у фазу «стати незабутньою». Бо цю поїздку додому він точне не забуде. – посміхнулась подруга підбадьорююче.

- Ага… це точно… - видихнула я важко.

- Ну добре. Ти приходь до тями, а я побігла вже. – заметушилися Ліз.

- Куди це? Зайди хоч кави поп’ємо… - запропонувала я.

- Ні-ні. Я забігла, щоб просто віддати тобі все це. Зараз їду за місто. Сьогодні я весь день буду з Ріком, тож побачимося вже завтра, на нашому недільному барбекю. - натхненно щебетала Ліззі.

- Це той Рік, з яким ти нещодавно познайомилася? - уточнила я.

- Так. Він дуже милий та симпатичний. Везе мене сьогодні за місто до друзів. Так що вдома з'явлюся лише завтра. - підморгнула мені одним оком, натякаючи, що Томас буде один.

- От і чудово! Значить завтра і зустрінемося. - зробила вигляд, ніби не зрозуміла її натяку.

- Заходь до Томаса ввечері... - вже прямо сказала Ліззі.

- Ага... Після подій в таксі я думаю, що не скоро попадусь йому на очі. – зніяковіло відповіла я.

- Навпаки! Потрібно закріпити вчорашній результат. Потрібно брати його, поки він тепленький. – хіхікнула вона, смикаючи бровами вгору-вниз, грайливо. – Давай! Не втрачай такої чудової можливості! - посміхнулася вона і вийшла з квартири, вже поспішаючи до Ріка.

- Бажаю гарно тобі провести час за містом! - крикнула я вслід подрузі.

- Дяяякуууюююю! - протяжно відповіла вона, опускаючись сходами.

Я зачинила двері, і залишилася віч-на-віч зі своїми думками, з тим пакетом всілякого корисного від похмілля, зі своїм головним болем і втомою.

Випивши трохи води, мені більше нічого не хотілося. Хоч я й планувала сьогодні пробіжку, вона точно була неможлива. Я повернулась до ліжка, ще деякий час валяючись, ніжачись в м’якій постілі. Поступово приходила до тями, згадуючи вчорашній активний вечір. Натанцювалась я таки на рік вперед. І наговорила усілякого раніше, ніж потрібно…

На сьогодні було заплановано черговий урок кулінарії, але вже в обід. І я все ж сподівалася на нього піти.

До обіду я остаточно прийшла до тями. Вже енергійніше збиралася на урок кулінарії, неквапливо одягаючись, наводячи макіяж, вирішила вийти раніше, щоб пройтися містом, подихати свіжим повітрям і трохи розвіятися.

«Заходити мені ввечері до Томаса, чи ні? Це справді дуже вдалий момент, коли ми зможемо побути вдвох. Але чи готова я до цього? Звичайно, ми можемо просто посидіти, побалакати, провести час як друзі. Що тут такого? Але мене бентежить епічне закінчення вечора. Як він сприймає мою таку поведінку? Як тепер буде зі мною спілкуватись? Можливо, просто сказати що я нічого не пам’ятаю, бо я ж дійсно нічого не пам’ятаю. Вибачитись і сказати, щоб не сприймав все це серйозно. Прикинуся дурненькою і просто буду поводити себе як завжди… Ну, майже як завжди... Але все ж подивлюся, як він буде себе поводити. Якщо я помічу якісь зміни, можливо натяки, то продовжу свою стратегію, легку гру, можливо навіть флірт.» - міркувала дорогою до будівлі, де проходили курси.

З цими роздумами, я увійшла до зали, де проходили наші заняття. Сьогодні було трохи більше людей, ніж зазвичай. Вівіан була в піднесеному настрої, пурхала, як метелик по кабінету, допомагаючи новеньким, і таким як я.

Цього разу ми готували ростбіф – запечену яловичину, змащену оливковою олією, гірчицею та різними спеціями. Ця класична англійська страва хоч і здавалася простою, але, як завжди, Вівіан розкривала секрети, як зробити її ніжнішою, соковитішою і смачнішою.

Вже за кілька годин приготування в кабінеті панував просто божественний аромат. Коли всі приготування були закінчені, ми всі дружно почали пробувати ростбіф один у одного, для відчуття різниці, загальної картини та кращого розуміння страви. Частину м'яса я відклала, щоб пригостити своїх друзів.

Так що, натхненна і задоволена, я поспішала додому, щоб занести м'ясо на четвертий поверх. І це було чудовим приводом зайти до Томаса.