Раді Вас бачити!

   Вечір плавно лягав на місто, огортаючи своєю легкою прохолодою. Я поверталася додому, і насолоджувалась цим нежарким літом.

   Я зайшла в квартиру, трохи перекусила, привела себе до ладу і написала Томасу:

– «Привіт. Ти вдома?»

   І відповідь прийшла дуже скоро:

- "Привіт, так."

- "Я можу зайти на хвилинку?" - уточнила я.

- "Так, звичайно." - поспішила відповідь.

   І я полетіла на четвертий поверх.

   Постукавши, двері одразу відчинилися, стояв Томас, одягнений, не як минулого разу, а у футболці, шортах. Пройшов трохи назад, даючи зрозуміти, що я можу зайти. І я увійшла, відразу перейшовши до справи:

– Привіт. По-перше, я хотіла подякувати тобі за ранковий «сюрприз» з пакетиком усіляких потрібних речей при похміллі. Це справді допомогло. І на знак подяки, принесла ось цю страву. - протягла Томасу тарілку ароматного м'яса. Він узяв її. - Ну і по-друге, хотіла вибачитись за вчорашнє. Я дуже невиразно пам'ятаю закінчення вечора, тож, якщо я тобі щось там наговорила зайвого – не звертай увагу, просто забудь. - посміхалася винувато я.

   Томас хотів щось сказати, але раптом з його кімнати вийшла дівчина, дуже гарна, приємна та усміхнена.

- Вибачте, що перериваю. Але мені час уже. Я побігла. Ще спишемося, Томасе. Окей? - вона мило посміхнулася хлопцю, підморгнула, і швидко пішла з квартири, ніби її тут і не було.

   Я не знаю, який у мене був вираз обличчя, але явний шок, розчарування, біль і досада відбивалися в моїх очах і застиглій неприродній посмішці.

- Так, звичайно, спишемося. - відповів Томас, не відриваючи від мене очей. Мабуть він дуже хотів побачити мою реакцію на те, що відбувалося.

   У горлі стояв ком, у вухах дзвеніло, паніка наростала з кожною секундою. І я не розуміла, що мені хочеться більше - розридатися прямо там, втекти кудись подалі або задати купу питань, на які, можливо, я і так знала відповіді.

  «І навіщо я сюди приперлася? Звісно, в нього вже є хтось! Звичайно, він не проґавить можливості провести час із дівчиною у порожній квартирі. Боже, як безглуздо вийшло. Все, забирайся звідси, давай, не стій. Просто йди.» - крутилося в голові.

- Я, мабуть, теж піду. - нахмурила ніс я, і розвертаючись, штовхнула двері.

- Стривай! Куди ти поспішаєш? – гукнув Томас.

   Я розвернулася до нього, з нерозумінням глянувши йому у вічі.

 «Ти знущаєшся?!» - подумала я, але промовчала, так і застигши з німим питанням на обличчі.

- Заходь назад. – доброзичливо просив хлопець.

- Ти вибач, що я так вторглася у твій особистий простір, порушивши тобі плани. Написав би, що зайнятий, і я не заходила б... - винувато дивилася на нього.

– У мене не було планів. Все гаразд. Проходь. - спокійно, впевнено сказав він.

- Я в принципі просто хотіла занести підготовлений сьогодні на курсах цей ростбіф і подякувати за ранкову турботу. Так що я все ж таки піду. - вже серйозніше сказала я, з нотками смутку, який мені було складно приховати.

- А я тут саме готую картоплю в духовці, якраз до м'яса підійде. - хитро всміхнувся Томас. - Заходь, повечеряємо.

- Ні, ні. Я зовсім не голодна, тим більше наїлася ще на курсах, коли пробувала приготоване м'ясо інших учнів. Та й взагалі, я не хочу тебе напружувати... і краще я піду. - не піддавалася його вмовлянням я, перераховуючи різні відмовки, що лилися потоком.

- Тобто твої страви ми маємо їсти, а моє ти не хочеш скуштувати? - так само з посмішкою промовив Томас. - Якщо ти сьогодні не спробуєш моєї картоплі, я на тебе ображусь! - суворо, але все ще посміхаючись, сказав хлопець, чекаючи моїх подальших дій.

   Я примружила очі, ніби намагалася з'ясувати що він задумав. Тяжко зітхнула, і з незадоволеним обличчям пройшла далі до квартири.

- Ну ось і чудово! - захоплено промовив хлопець, заводячи мене на кухню.

– Чим допомогти? - запитала я.

- Можеш нарізати овочі. - подав блюдо з овочами. - А я якраз витягну картоплю.

   Ми мовчки займалися кожен своїм: я нарізала овочі, він діставав картоплю, викладав її на велику тарілку. Я може й хотіла заповнити цю тишу, але нічого не спадало на думку, окрім як та дівчина, хто вона йому, чому він не відправив мене додому, а попросив залишитись. Але я розуміла, що ці питання будуть дивними як просто для подруги, тому вирішила просто мовчати.

– І як тобі ці курси кулінарії? - перервав мовчання Томас.

- Дуже пізнавально. Не думала, що так багато людей зацікавиться цією темою, тим більше у нашому маленькому нудному містечку. Але дівчина, яка викладає, чудово веде уроки, дуже уважна до деталей та допомагає кожному учневі. Вона дуже талановитий кухар та викладач. - лаконічно відповіла я, ніби мене попросили дати відгук про курс.

- Ти не проти, якщо ми поїмо у мене в кімнаті? - відволікся від картоплі хлопець, повернувшись до мене.

- А ми не можемо тут поїсти? - недовірливо запитала я, не розуміючи навіщо нам бути в його кімнаті.

- Просто я дивлюся дуже класний детективний серіал, і якраз зупинився на дуже цікавому моменті, хотілося б якнайшвидше додивитись, чим там усе закінчиться. Якщо ти не заперечуєш… – делікатно пропонував він.

 «Ах ось у чому річ. Ну добре…» - подумала я.

- Гаразд… - зітхнула я, ніби погодилася розвантажувати вагони.

   І Томас повів мене до своєї кімнати.