Раді Вас бачити!

Вечір повільно лягав на місто, огортаючи своєю легкою прохолодою. Я поверталася додому, і насолоджувалась цим нежарким літом.

Я зайшла в квартиру, трохи поїла, привела себе до ладу і написала Томасу:

- «Привіт. Ти вдома?»

І відповідь прийшла дуже скоро:

- "Привіт, так."

- "Я можу зайти на хвилинку?" - уточнила я.

- "Так, звичайно." - поспішила відповідь.

І я полетіла на четвертий поверх.

Постукавши, двері одразу відчинилися, стояв Томас, одягнений, не як минулого разу, а у футболці, шортах. Він пройшов трохи назад, даючи зрозуміти, що я можу зайти. І я увійшла, відразу перейшовши до справи :

- Привіт. По-перше, я хотіла подякувати тобі за ранковий «сюрприз» з пакетиком усіляких потрібних речей при похміллі. Це справді допомогло. І на знак подяки, принесла ось цю страву. - простягла Томасу тарілку ароматного м'яса. Він узяв її, з цікавістю розглядаючи страву, але нічого не встиг сказати, бо я швидко продовжила. - Ну і по-друге, хотіла вибачитись за вчорашнє. Я дуже нечітко пам'ятаю закінчення вечора, тож, якщо я тобі щось там наговорила зайвого чи щось зробила… не те – не звертай увагу, просто забудь. - посміхалася я, зніяковівши.

Томас хотів щось сказати, але не встиг, - раптом з його кімнати вийшла дівчина, дуже гарна, мила та усміхнена.

- Вибачте, що перериваю. Але мені уже час йти. Я побігла. Ще спишемося, Томасе. Окей? - вона люб’язно посміхнулася хлопцю, підморгнула, і швидко вийшла з квартири, ніби її тут і не було.

Я не знаю, який у мене був вираз обличчя, але явний подив, розчарування, біль і смуток відбивалися в моїх очах і застиглій неприродній посмішці.

- Так, звичайно, спишемося. - відповів Томас, не відриваючи від мене очей. Мабуть він дуже хотів побачити мою реакцію на те, що відбувалося.

У горлі стояв ком, у вухах дзвеніло, паніка наростала з кожною секундою. І я не розуміла, що мені хочеться більше - розридатися прямо там, втекти кудись подалі, або задати купу питань, на які, можливо, я і так знала відповіді.

«І навіщо я сюди приперлася? Звісно, в нього вже є хтось! Звичайно, він не проґавить можливості провести час із дівчиною у порожній квартирі. Боже, як безглуздо вийшло. Все, забирайся звідси, давай, не стій. Просто йди!..» - крутилося в голові.

- Я, мабуть, теж піду... - нахмурила я ніс, і розвертаючись, штовхнула двері.

- Стривай! Куди ти поспішаєш? – покликав Томас.

Я розвернулася до нього, з нерозумінням глянувши йому у вічі.

«Ти знущаєшся?!» - подумала я, але промовчала, так і застигши з німим питанням на обличчі.

- Заходь назад. – доброзичливо попросив він, посміхаючись, наче радів тому, що я ревнувала його. Я розуміла, що він бачив це в моїх очах, міміці, жестах. Можливо, тому і не поспішав пояснювати, що за дівчина була у нього, - хотів побачити мою реакцію на іншу жінку, що я робитиму, чи буду взагалі розпитувати про неї.

- Ти вибач, що я так вторглася у твій особистий простір, порушивши тобі плани. Написав би, що зайнятий, і я не заходила б... - винувато дивилася на нього, вирішивши не запитувати про гостю.

- У мене не було планів. Все гаразд. Проходь. - спокійно, впевнено сказав він, теж не плануючи першим пояснювати візит незнайомки.

- Я в принципі просто хотіла занести приготований сьогодні на курсах ростбіф і подякувати за ранкову турботу. Так що, я все ж таки піду. - вже серйозніше сказала я, з нотками смутку, який мені було складно приховати.

- А я тут саме готую картоплю в духовці, якраз до м'яса підійде. - хитро всміхнувся Томас. - Заходь, повечеряємо.

- Ні-ні. Я зовсім не голодна, тим паче, що я наїлася ще на курсах, коли пробувала приготоване м'ясо інших учнів. Та й взагалі, я не хочу тебе напружувати... і краще я піду. - не піддавалася його вмовлянням я, перераховуючи різні відмовки, що лилися потоком.

- Тобто твої страви ми маємо їсти, а моє ти не хочеш скуштувати? - так само з посмішкою промовив Томас. - Якщо ти сьогодні не спробуєш моєї картоплі, я на тебе ображусь! - суворо, але все ще посміхаючись, сказав хлопець, чекаючи моїх подальших дій.

Я примружила очі, ніби намагалася з'ясувати що він задумав. Тяжко зітхнула, і з незадоволеним обличчям пройшла далі до квартири.

- Ну ось і чудово! - захоплено промовив хлопець, заводячи мене на кухню.

- Чим допомогти? - запитала я.

- Можеш нарізати овочі. - подав блюдо з овочами. - А я якраз витягну картоплю.

Ми мовчки займалися кожен своїм: я нарізала овочі, він діставав картоплю, викладав її на велику тарілку. Я може й хотіла заповнити цю тишу, але нічого не спадало на думку, окрім як та дівчина, хто вона йому, чому він не відправив мене додому, а попросив залишитись. Але я розуміла, що ці питання будуть дивними як просто для подруги, тому вирішила просто мовчати, щоб не викликати зайвих підозр, чи видати свої ревнощі.

- І як тобі ці курси кулінарії? - перервав тишу Томас.

- Дуже пізнавально. Не думала, що так багато людей зацікавиться цією темою, тим більше у нашому маленькому нудному містечку. Але дівчина, яка викладає, чудово проводить заняття, дуже уважна до деталей та допомагає кожному учневі. Вона дуже талановитий кухар та викладач. - лаконічно відповіла я, ніби мене попросили дати відгук про курс.

- Круто, що в нашому містечку викладаюсь щось таке, що може бути корисне та цікаве. Радий, що тобі подобається. – якось досить м’яко сказав Томас.

- Так, мені це дійсно подобається. Сподіваюсь, мої кулінарні шедеври не сильно напружують вас з Ліз? – поцікавилась я.

- Ні! Звичайно, ні. – якось голосно та емоційно промовив хлопець, збивши мене цим з пантелику.

Зрозумівши, як це прозвучало, Томас активніше почав діставати картоплю, досить акуратно викладаючи на тарілку.

- Добре. Тоді якось ще занесу вам щось зі своїх кулінарних шедеврів. – більш стриманішою я була, ніж Томас.

На кухні знов повисла тиша, зароджуючи якусь незручність. Чи мені так здавалось…

- Ти не проти, якщо ми поїмо у мене в кімнаті? - відволікся від картоплі хлопець, повернувшись знову до мене.

- А ми не можемо тут поїсти? - недовірливо запитала я, не розуміючи навіщо нам бути в його кімнаті.

- Просто я дивлюся дуже класний детективний серіал, і якраз зупинився на дуже цікавому моменті, хотілося б якнайшвидше додивитись, чим там усе закінчиться. Якщо ти не заперечуєш… – делікатно запропонував він.

«Серіал?... Ну добре…» - подумалось мені, і відчувався якийсь підступ під цим, але я погодилась пограти в його гру, до кінця не розуміючи, чим це може закінчитись.

- Гаразд… - зітхнула я, ніби погодилася розвантажувати вагони.

І Томас повів мене до своєї кімнати, дивно радіючи, що я погодилась і на вечерю з ним, і на перегляд серіалу в його кімнаті.