Раді Вас бачити!

Гучна музика, темрява, упереміш із миготливими яскравими софітами «накинулися» на мою не звиклу до такого свідомість. І я ніби розгубилася, моя впевненість у собі зникла, захотілося тікати. Стільки людей, стільки поглядів, стільки шуму… Я не була готова до такого. Моє заціпеніння помітила Ліззі і повела до вбиральні.

- Що з тобою? - зі страхом вона дивилася на мої злякані очі.

- Я не знаю... Я... Мені нема чим дихати, надто голосно, надто яскраво... Ці всі люди... - я хапала ротом повітря.

- Таааак…. Спокійно, дихай, ось так, вдих-видих, вдих-видих… - повторювала вона, намагаючись заспокоїти мене. – Треба випити! - вирішила подруга, і потягла мене до барної стійки. - Ми зараз посидимо тут, вип'ємо трохи, ти розслабишся, і вже потім ми підемо до друзів Томаса. Окей? - заспокійливо казала Ліззі.

- Угу. - погодилася я.

Ми замовили по коктейлю, назву якого я навряд чи згадаю, але смак не забуду точно. Приторно-солодкий присмак кокосу впереміш з кислинкою ананасу. Мене знудило. Чи то від нервів, чи то від коктейлю. І я знову почала глибоко дихати.

- Чорт, сюди йде Томас. Зроби невимушений вигляд. І краще нічого не кажи. - серйозно сказала Ліззі.

Я відвернулась від зали спиною, схилившись над своїм коктейлем.

- Чого ви тут сидите? Пішли до нас! – намагався перекричати музику хлопець.

- Ми скоро прийдемо! Йди! - відповіла Ліззі, і розвернула брата у зворотний бік. Він щось намагався запитати про мене, вказуючи в мою сторону, але Ліззі була непохитна, і наполегливо штовхала його в бік заброньованого столика.

Томас не наполягав і пішов до друзів. Мене потихеньку почало «накривати» від алкоголю. Стало трохи спокійніше, у голові з'явився легкий дурман, який ніби блокував мою нервозність і страх.

- Я зараз повернуся. - встаючи з барного стільця, попередила Ліззі про свою відсутність на деякий час.

- Ти куди? Все гаразд? - знов занепокоїлася подруга.

- Мені вже краще. Я на секундочку у вбиральню. Не турбуйся, зі мною справді все добре.

Я вийшла з зали, намагаючись не привертати зайвої уваги, але все ж таки краєм ока помітила, як стурбований Томас не зводив з мене очей, переводячи погляд то на сестру, то на мене, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

У вбиральні я стояла біля дзеркала, спершись на умивальник. Я дивилася на себе пильно, з якоюсь злістю.

«Подивися на себе! Ти виглядаєш чудово, ти підготувалася добре, і тепер залишилося лише піти і підкорити цей зал, його друзів, можливо підкорити танцмайданчик. Але головне, ти прийшла підкорити ЙОГО! То йди й підкоряй! Все у твоїх руках. Досить панікувати, бояться і тікати! Не повертайся до тієї сірої, нудної та похмурої Наталі, якою була стільки років! Адже ти змогла бути королевою у кав'ярні, стань королевою і у клубі! Ти зможеш! Ти вже змогла!» - кричала я у себе в думках.

Я знову глибоко вдихнула, видихнула. Поправила зачіску, оновила помаду. Розправила плечі, підняла підборіддя і пішла до зали.

Я йшла, і подумки уявляла, ніби я справді королева, йду на балу повз придворних, знаті, важливих державних осіб. Хіба може королева йти згорблено, непомітно, невпевнено? Ні! Королева йде, все і всі в залі належать їй. Так йшла і я... Прихопивши з собою Ліззі, ми впевнено прямували до столика, де на нас чекали хлопці. Четверо симпатичних чоловіків дивилися на нас із цікавістю та захопленістю. Томас був спокійний, але я усім тілом відчувала його зацікавлення мною, можливо, поки не таке активне, як мені хотілось. Але і цього поки було достатньо.

- Всім привіт! Я Наталі, а це моя подруга Ліззі, за сумісництвом сестра Томаса. - вирішила згадати і про нього.

- І ти ховав від нас таких чудових дівчат? - стукнув Томаса один з хлопців.

- Ви і без моєї допомоги чудово знаходите собі дівчат. - відмахнувся від них він.

Ми присіли поряд із хлопцями на диван. На столі вже стояли великі тарілки з фруктами, різноманітними сирами та іншими закусками до алкоголю. Нам із Ліззі замовили ще по коктейлю. Розмови були дуже короткими, однофразовими, бо через гучну музику було складно повноцінно чути, говорити, запитувати щось.

Дехто з хлопців періодично виходив, – за напоями, покурити, потанцювати. Томас розслаблено сидів на дивані, попиваючи віскі, блукав очима по залу. Ні, він не шукав когось, скоріше це був погляд у нікуди. Він виглядав розслабленим, байдужим до усього оточуючого світу. Але я добре знала його – він робив лише такий вигляд. Всередині щось турбувало його, роїлися думки, переживання.

Поки Ліззі вийшла у вбиральню, а хлопці знову вийшли хто-куди, я вирішила не гаяти часу і підсіла до Томаса.

- Тобі тут не подобається? - прихилилась до його вуха, щоб він почув мене. Надто близько, але його це не збентежило.

- Ні, з чого ти взяла? - так само близько прихилився і він до мене.

- Просто ти якийсь сумний, задумливий. Зазвичай ти завжди веселий, завжди у центрі уваги. – пояснила я свої переживання.

- Сьогодні не я в центрі уваги. - єхидно він усміхнувся одним краєм губ. Я зрозуміла натяк і уточнила :

- Тебе це якось зачіпає, дратує?

- Ні, що ти! - одразу заспокоїв мене хлопець. – Просто будь уважніша до того, з ким сьогодні підеш з клубу. – сказав він це серйозно, стримано, з хвилюючою турботою.

Я здивувалась такі фразі, трохи підняла брови, зробивши вигляд, наче не зрозуміла, про що він. Бо прозвучало це як ревнощі.

- Просто будь обережнішою. – посміхнувся Томас, змінюючи своє обличчя з суворого на більш м’яке, доброзичливе.

- Чого саме мені остерігатись, якщо ти тут, поруч? Ти ж зможеш захистити нас з Ліз від будь-чого, будь-кого. – кокетливо заговорила я. – Не дарма ж ти займаєшся спортом. Поглянь на свої м’язи. Вони лише при одному вигляді вже дають зрозуміти, що з тобою не можна гратись. – обвела демонстративно поглядом його накачаний біцепс, широку спортивну статуру.

- Гратись? – примружився Томас, вдивляючись в мене пильно. – Не думаю, що мої м’язи допоможуть, коли зі мною грається жінка… - говорив це він мені майже в губи. І це було не тому що було погано його чути, тепер це було щось схоже на виклик. Мені. Як я зреагую, що відповім, чи збентежить це мене.

- Думаю, з жінкою ти впораєшся без будь-яких зусиль… - нахилилась знов до його вуха, говорячи тихіше. – Ну а м’язи, твоя міцна та спортивна фігура тільки допоможуть в цьому. – відхилялись я квапливо, помічаючи, що Ліззі повертається до нас.

На горизонті з'явилися і хлопці, і я вирішила знову повернутись на те ж місце, де і раніше сиділа. Але тепер чоловіки сіли так, що я та Ліззі були посередині, один з мого боку, другий з боку Ліззі, третій сів ближче до Томаса і завів з ним свою розмову. І я яскраво відчула, що нас з Ліззі «беруть в обіг» ці два хлопці, що сиділи поряд. Той, що наполегливо розмовляв зі мною, Джек, намагався бути ввічливим, смішним, люб'язним. Настільки солодко, що мене знову знудило. Якоїсь миті я зловила серйозний вигляд Томаса, я б сказала навіть якийсь роздратований і нервовий. Він ніби був готовий оборонятися чи захищати, тільки я не розуміла від кого чи чого, а головне кого? Сестру від нав'язливого залицяльника? Чи мене? Невже я бачила ревнощі, про які запідозрила раніше? Я прямо на відстані відчувала його напруження, і таким я його точно ніколи не бачила. Я знала, що він не полюбляв бійки і всілякі розбірки, але розуміла, що якщо буде якась загроза, він без роздумів кинеться рятувати тих, хто йому дорогий. Невже це була та порада про того, з ким я мала піти з клубу? Про його колегу, який буде до мене залицятись? Невже Томас оберігав мене тепер і від хлопців, залицяльників? Чи просто знав цього колегу як не дуже надійного хлопця? В будь-якому випадку, увага Томаса до мого особистого життя мене тішила.

Мені лестила і увага його колеги. Але я прийшла сюди не за ним. Тому, щоб не давати надію своєму залицяльнику, я вирішила втекти.

- Пішли танцювати. - запропонувала я Ліззі, і потягла її на танцмайданчик, залишивши хлопців на самоті.

Ми зникли у натовпі танцюючих, насолоджуючись музикою. Зрідка, під час перепочинку між танцями, ми прямували до барної стійки, випивали по коктейлю і знову йшли танцювати. Я вже перестала рахувати кількість випитого, мені було легко, безтурботно, і просто все одно, що відбувалося довкола. Ні, я не пішла в розгул, не танцювала на столі, не чіплялася до танцюючих. Ми просто з подругою кайфували. Я не знаю скільки пройшло часу, але людей ставало менше, у залі ставало задушливіше, мене все більше п'янило і дурманило від алкоголю.

Минуло ще трохи часу, і на танцмайданчику стало дуже мало людей, і тепер можна було легко побачити наш столик, за яким сидів… тільки Томас. Я подумала, що мені здалося, що він один. Потім вирішила почекати, може хлопці повернуться, бо можливо вийшли вкотре покурити. Але через кілька пісень я зрозуміла, що хлопці не повернуться, а Томас залишився один, вірно чекати нас.

Софіти миготіли в такт музиці, відбиваючись від моєї блискучої сукні, і я сяяла, блищала, рухаючись спокусливо, зухвало. Я притягувала погляди оточуючих, тих, хто ще залишався у клубі. А головне, відчувала на собі всепоглинаючий погляд Томаса. Я не дивилася в його бік, вдаючи, ніби просто танцюю, ніби це все не для нього. Але знала, зараз я була привабливою для його очей.

Заключна пісня була повільною. Я не любила повільні танці ще з дитинства, бо мене ніхто не запрошував на танець, а сама я завжди соромилася когось запросити. Тому я обійняла подругу, і ми закружляли в повільному і вже млявому танці. Від наших кружлянь у мене запаморочилося в голові, я вже слабко розуміла, де, що і як. Щоб якось вистояти цей танець, я вткнулася носом подрузі в плече, і здається, повисла на ній, майже засинаючи. Якоїсь миті щось змінилося, і я вже притискалася в ширше плече. Я не одразу зрозуміла, що сталося. Але глибоко вдихнувши, я зрозуміла, що відчуваю знайомий аромат, деревний, з легкою гірчинкою. Мене обіймав Томас. Так дбайливо і ніжно, ніби я тендітне скло, яке притиснувши сильніше, може розсипатися.

- Ти добре почуваєшся? - спитав він.

- Так, все чудово... Все просто прекрасно... Адже поряд ти, мені більшого і не треба... – щось бубніла нерозбірливо я, точніше, я так думала.

Я відчула легкий смішок Томаса, але він нічого не сказав. Але мене вже не можна було зупинити. А може мені здавалося, що я сплю і розмовляю уві сні з Томасом.

- Адже що ще може бути потрібно, якщо такий, як ти поруч... Ти ідеальний... Точно... Адже я не знаю жодної твоєї вади... Я так тебе люблю... - наостанок пробурмотіла я.

- І я тебе люблю, і Ліззі тебе любить. Всі ми тебе дуже любимо... Але ти забагато випила, що тепер почала зізнаватися в коханні. Нам точно потрібно їхати додому. Бо ще трошки, і ти зізнаватимешся в почуттях бармену, бо він робив тобі смачні коктейлі, ді-джею, бо він ставив класні треки… - ніби не вірячи моїм словам, вмовляв вже йти з клубу.

І я спочатку намагалась сперечатись, але все ж погодилась їхати відпочивати. Ну а далі я нічого не пам'ятаю. Але за переказами Ліззі, мене доніс на руках до таксі Томас, в автомобілі я лежала на задньому сидінні на ньому, та й до квартири теж він мене заносив на руках. Чим не чудове завершення вечора?