Раді Вас бачити!

   На ранок я так само відчувала біль після тренувань по всьому тілі, і хотілося просто залишитися вдома, валятися весь день у ліжку і дивитися серіали зі смачною їжею.

   За вікном уже світило яскраве липневе сонце, співали птахи, їздили машини, світ прокидався у всій своїй красі та активності.

   Така погода мене надихнула на ранкову пробіжку. Тому, швидко зібравшись, я поспішила до парку, який був у 5-ти хвилинах ходьби від будинку, і де майже всі любителі пробіжок почувалися комфортно. І звичайно ж, я хотіла побачити Томаса. Я знала його маршрут і час пробіжок. Так що я побудувала свій маршрут протилежно його. А саме вирішила бігти не його маршрутом, а навпаки, щоб у якийсь момент ми зійшлися в точці, де я б бігла йому на зустріч. Так би він точно мене побачив, і це не виглядало б так, ніби я біжу за ним, ніби переслідуючи його.

   Зручні короткі шорти, майка, легкі кроси, волосся в пучок, і легкий макіяж мали допомогти мені не тільки в пробіжці, а й у приверненні уваги мого головного об'єкта.

   У навушниках грала ритмічна музика, яка налаштовувала мене на потрібний темп, піднімала настрій і трохи знімала напругу від майбутньої зустрічі з Томасом.

   З якого часу я стала так нервувати в його присутності? Ми дружили стільки років і мені чудово вдавалося справлятися зі своїми почуттями та спілкуватися з ним без жодних проблем. Тепер же між нами виникла невидима стіна у спілкуванні – з його підозрілості, з моєї боязкості та дивної зміни у поведінці, і не тільки. Я впевнена, що він відчував напругу, і це лише посилювало ефект незручності між нами. Але тепер шляху назад не було. Я ступила на цю стежку, і мушу довести до кінця розпочате. Відступати було пізно.

   Легка ранкова прохолода допомагала пробіжці. Не було ще жарко, сонце не розжарило ще землю до шаленої спеки. Це літо взагалі відрізнялося прохолоднішим циклоном, ніж зазвичай.

   Декілька кіл у спокійному темпі мене ввели в азарт. Я вже не помічала нічого навколо, лише музика, моє дихання, свіже повітря та стежка, оточена стрункими деревами.

   На одному з плавних поворотів я помітила Томаса, який біг на зустріч.

 «Ось він! Ось він! Теж у навушниках, і хоч ще ранок, але виглядає чудово, свіже та бадьоро. Ось що означає дисципліна у всій красі!» - подумала, продовжуючи біг.

   Томас був на своїй хвилі, дивився перед собою і хоч я бігла одна зараз на цій стежці, але він не звернув на мене уваги, поки я не опинилася надто близько. Коли ми були практично за крок один від одного, він глянув на мене мимохідь, і в його очах через долю секунди я вловила здивування і збентеження.

 «Ось! Те, що треба!» - зраділа я такій реакції, не зменшуючи темп бігу.

   Але я почула за спиною, що біг Томаса сповільнився, зупинився, і знову продовжився. Ось тільки не від мене, а за мною. Він наздогнав мене і з цікавістю спитав:

- Тепер ти ще й бігаєш вранці?

- Так, це чудовий спосіб прокинутися, збадьоритися. Та й погода чудова сьогодні для пробіжки. - відповіла я, як ні в чому не бувало.

- Ну так, ну так… - усміхнувся хлопець, тримаючи такий же ритм бігу як у мене.

- А до чого всі ці зміни? - не витримав Томас, вирішивши з'ясувати, в чому справа.

   Я сповільнилася, перейшла на крок, зупинилася біля найближчої лавки і присіла. Він теж прослідував за мною. Пару секунд я дала собі віддихатися перед тим, як сказати йому:

 - Я втомилася проживати своє життя сіро, одноманітно, прісно. Я втомилася бути тінню, сірою мишкою, нецікавою та нудною для інших. Я просто вийшла із зони комфорту, вирішила робити те, що може змінити мене, моє оточення, та й усе моє життя.

- Тобі не подобається твоє оточення? - здивувався хлопець, перебивши мене, можливо натякаючи на себе, свою сестру.

- Ні, що ти, я люблю тебе і Ліззі… Ну, як друзів. – обмовилась я, і швидко поправила себе. Але це не промайнуло від Томаса, і я це помітила. - Просто, мені здається, настав час розширювати коло спілкування, завести нові знайомства, можливо корисні, для роботи, для особистого життя… - натякала я на те, що хотіла б мати пару. – А залишаючись у звичних умовах, зі звичними людьми, я не знайду корисних зв'язків, не вийду з тіні, залишусь на тому ж місці…

- Я розумію ... - задумливо сказав Томас. - Якщо тобі знадобиться моя допомога - ти завжди можеш до мене звернутися.

- Дякую. - посміхнулася йому вдячно.

   Різко вставши з лавки, порушуючи дивну ідилію, яка панувала секунду тому, я шумно видихнула, ніби скинула тягар із себе. І насамкінець додала :

- Пробач, якщо я якось напружую тебе своєю присутністю, або раптом тебе дратують зміни в мені. Скажи, я постараюся, щоб тебе це не торкалося.

– Ні, що ти. Все гаразд. Просто всі ці зміни здавались мені дивними. Але тепер я тебе розумію. Дякую, що сказала. Тепер я менше турбуватимусь про тебе, точніше твої зміни, нові захоплення… - почав наприкінці «жувати» фрази Томас, намагаючись «вирулити» потік фраз, які звучали двозначно.

   Я не могла залишити ці фрази просто так, і вирішила уточнити:

- Ти турбувався за мене? - єхидно посміхнувшись, я легенько стукнула його по плечу, ніби підловила.

- Так... Тому що ти поводилася дивно. Ця нова зачіска, макіяж, одяг, нові парфуми, потім зустріч у кав'ярні, і ще лазанья... Це якось зовсім не схоже на тебе... І я почав переживати... Чи не трапилося раптом чогось у тебе... - виправдовувався хлопець, намагаючись підібрати правильні слова.

– А нова зачіска, макіяж, одяг… Що, все так погано? - примружившись, запитала я, ніби була на допиті.

- Ні, все чудово. Ну…, у сенсі тобі дуже личить… - знову намагався викрутитися він, бурмочучи собі під ніс, наче загнаний звір, який намагається вислизнути з капкану.

Я нічого не відповіла, просто подивилась у його сині очі, спокійно посміхнулася, даючи натяк йому, що я все розумію, що зі мною не треба підбирати «правильні» слова.

- Гаразд, я побіжу. - вирішив ретируватися він.

- Так, звичайно, я теж побіжу. Ще побачимось! - сказала я і побігла своїм прокладеним маршрутом. А він своїм.