Раді Вас бачити!

На ранок я так само відчувала біль після тренувань по всьому тілі, і хотілося просто залишитися вдома, валятися весь день у ліжку і дивитися серіали зі смачною їжею.

За вікном уже світило яскраве липневе сонце, співали птахи, їздили машини, світ прокидався у всій своїй красі та активності.

Така погода мене надихнула на ранкову пробіжку. Тому, швидко зібравшись, я поспішила до парку, який був у 5-ти хвилинах ходьби від будинку, і де майже всі любителі пробіжок почувалися комфортно. І звичайно ж, я хотіла побачити Томаса. Я знала його маршрут і час пробіжок. Так що я побудувала свій маршрут протилежно його. А саме вирішила бігти не його маршрутом, а навпаки, щоб у якийсь момент ми зійшлися в точці, де я б бігла йому на зустріч. Так би він точно мене побачив, і це не виглядало б так, ніби я біжу за ним, ніби переслідуючи його.

Зручні короткі шорти, майка, легкі кроси, волосся в пучок, і легкий макіяж мали допомогти мені не тільки в пробіжці, а й у приверненні уваги мого головного об'єкта.

У навушниках грала ритмічна музика, яка налаштовувала мене на потрібний темп, піднімала настрій і трохи знімала напругу від майбутньої зустрічі з Томасом.

З якого часу я стала так нервувати в його присутності? Ми дружили стільки років і мені чудово вдавалося справлятися зі своїми почуттями та спілкуватися з ним без жодних проблем. Тепер же між нами виникла невидима стіна у спілкуванні – з його підозрілості, з моєї боязкості та дивної зміни у поведінці, і не тільки. Я впевнена, що він відчував напругу, і це лише посилювало ефект незручності між нами. Але тепер шляху назад не було. Я ступила на цю стежку, і мушу довести до кінця розпочате. Відступати було пізно.

Легка ранкова прохолода допомагала пробіжці. Не було ще жарко, сонце не розжарило ще землю до шаленої спеки. Це літо взагалі відрізнялося прохолоднішим циклоном, ніж зазвичай.

Декілька кіл у спокійному темпі мене ввели в азарт. Я вже не помічала нічого навколо, лише музика, моє дихання, свіже повітря та стежка, оточена стрункими деревами.

На одному з плавних поворотів я помітила Томаса, який біг на зустріч.

«Ось він! Ось він! Теж у навушниках, і хоч ще ранок, але виглядає чудово, свіже та бадьоро. Ось що означає дисципліна у всій красі!» - подумала, продовжуючи біг.

Томас був на своїй хвилі, дивився перед собою і хоч я бігла одна зараз на цій стежці, але він не звернув на мене уваги, поки я не опинилася надто близько. Коли ми були практично за крок один від одного, він глянув на мене мимохідь, і в його очах через долю секунди я вловила здивування і збентеження.

«Ось! Те, що треба!» - зраділа я такій реакції, не зменшуючи темп бігу.

Але я почула за спиною, що біг Томаса сповільнився, зупинився, і знову продовжився. Ось тільки не від мене, а за мною. Він наздогнав мене і з цікавістю запитав:

- Тепер ти ще й бігаєш вранці?

- Так, це чудовий спосіб прокинутися, збадьоритися. Та й погода чудова сьогодні для пробіжки. - відповіла я, як ні в чому не бувало.

- Ну так, ну так… - усміхнувся хлопець, тримаючи такий же ритм бігу як у мене. - А до чого всі ці зміни? — не витримав Томас, зупиняючись і витираючи тильною стороною долоні краплі поту з лоба. Я теж зупинилась.

Його погляд став прямим і випробувальним, ніби він намагався зазирнути мені під шкіру.

- Раптові пробіжки, новий стиль... Я тебе майже не впізнаю, Наталі. Вирішила почати життя з чистого аркуша чи просто хочеш комусь щось довести?

Я стояла, важко дихаючи, намагалась швидше втихомирити своє дихання, щоб заговорити з Томасом спокійним голосом. Груди здіймалися в ритмі серця, що калатало десь у самому горлі. Я повільно поправила пасмо волосся, що прилипло до мокрої скроні, відчуваючи на собі кожний міліметр його уваги.

- А хіба обов’язково комусь щось доводити? - я відповіла питанням на питання, злегка нахиливши голову. - Можливо, мені просто набридло бути тією «зручною» версією себе, сірою мишкою, до якої всі звикли. Ти ж сам казав, рух – це життя, поки ти рухаєшся – ти живеш. От я і... рухаюся.

Я зробила невеликий крок вперед, опинившись у зоні його особистого простору. Ранкове повітря між нами було просякнуте запахом хвої та його парфумів, які змішалися з теплом розігрітого тіла.

Томас примружився. Його погляд плавно переміщався від самої моєї голови до низу, наче оцінював мої зміни за якоюсь уявною шкалою.

- Рухаєшся, - повторив він низьким, ледь хрипким голосом. - Питання лише в тому - куди саме. Бо цей твій «новий напрямок» діє на оточуючих... дещо дезорієнтуюче.

- На оточуючих? Чи саме на тебе? - я дозволила собі ледь помітну, майже примарну посмішку.

- На оточуючих… І на мене. – сказав він тихіше, тягуче.

Я зробила крихітний крок ближче, і між нами виникла та сама тонка, майже інтимна напруга. Томас не відвів погляду, навпаки, його очі повільно просканували моє обличчя, затримавшись на губах довше, ніж вимагала проста ввічливість. Я дивилась на нього з викликом, наче намагалась вивести на емоції, побачити на скільки далеко він зможе зайти в моїй грі, яку яка почала. Ці наші довгі погляди стали вже якоюсь звичною справою, наче ми намагалися «передивитись» один одного.

- Твоя «нова версія»... - він зробив паузу, підбираючи слова, і його голос став незвично низьким, - вона збиває з пантелику. Це як дивитися на знайомий краєвид, де раптом з’явилося щось, чого там ніколи не мало бути. Щось, що змушує зупинитися.

- І це «щось» тобі заважає? - тихо запитала я, відчуваючи, як повітря між нами електризується.

Томас мовчав. Його рука мимоволі сіпнулася в мій бік, ніби він хотів торкнутися мого обличчя, щоб переконатися, що я справжня, але він в останню мить зупинив жест, перемістивши руку до мого волосся, виймаючи малесеньку гілочку, яка там застрягла. Його пальці випадково - чи ні? - зачепили мою шкіру на шиї.

Це було миттєво, але по моєму тілу прокотилася хвиля такого жару, що ранкова прохолода зникла. Ми обоє завмерли. Це був той самий незручний момент, коли ти розумієш, що межа зсунулася, але вимовити це вголос - означає змінити щось між нами.

- Це... змушує мене частіше озиратися, - нарешті промовив він, намагаючись повернути обличчю звичний спокій, але іскра в його очах видавала його з головою. - Будь обережна з цим маршрутом, Наталі. Він складніший, ніж здається на перший погляд.

- Я люблю виклики, Томасе. Ти ж знаєш, - я відступила, відчуваючи дивну суміш ніяковості та тріумфу.

- Знаю, - коротко кинув він і першим відвів погляд, ніби злякавшись того, що я могла там прочитати. - Я вже побіжу. Не буду відволікати тебе від пробіжки... – і не чекаючи відповіді продовжив свій маршрут, побігши трохи швидше, ніж зазвичай, а я залишилася стояти, дивлячись йому в спину.

Ніяковість все ще пекла щоки, але тепер це був приємний жар - жар гри, в якій правила нарешті почала встановлювати я. І тепер я точно знала: він не просто помітив зміни. Він почав їх чекати. Йому було тепер цікаво, якою ще я можу бути…

Моя пробіжка тривала ще декілька кіл, по яких я знову пересікалась з Томасом, і в мить, коли бігла йому назустріч, просто посміхалась йому. Він так само люб’язно посміхався у відповідь. Ці миті з посмішками були звичними як для друзів, але все ж в них з’явилась якась нотка звабливості, ніяковості, флірту. Це були маленькі кроки, маленькі зрушення до його серця, які я прокладала. А він йшов на зустріч, до кінця не розуміючи, куди це все приведе…