Раді Вас бачити!

   Переїзд Ліззі багато змінив. Я часто залишалася у Томаса на ніч, снідала в нього, або вечеряла, або він ночував у мене. Ми робили романтичні вечори, дивилися фільми, гуляли в парку, відвідували кіно, ходили разом на пробіжку, кілька разів ще сходили на парні танці, зрідка зустрічалися з друзями на барбекю. Наше життя стало тісно пов'язане, переплітаючись як у повсякденних речах, так і в сексуально-романтичних. Ми не поспішали з'їжджатися, як Ліззі з Ріком, і наші стосунки продовжувались, розвивались, неспішно, розмірено. Я не чекала на якісь «гучні» пропозиції, зміни, але сподівалася почути заповітне «кохаю». А Томас не поспішав із цим важливим зізнанням, для нього це були не просто слова. І я не квапила, просто була поряд.

   Якось Томас став частіше затримуватися на роботі, приходив втомленим. Я могла б щось запідозрити, але він залишався таким же уважним, ніжним, дбайливим. І я намагалася не накручувати себе.

   Одного вечора Томас повернувся трохи раніше, але все-таки стомлений. Я забігла до нього, принісши вечерю.

- Ти просто диво. - посміхнувся він мені, впускаючи до своєї квартири.

   Я не хотіла їсти, тому просто спостерігала, як він уплітає м'ясне рагу, яке я готувала ще вчора. Але воно все ще було смачним, або Томас був голодним.

- У тебе немає часу навіть на обід сходити? - запитала я.

- З чого ти взяла? – підняв на мене очі.

- Ти так їси, ніби зовсім не обідав... Тобі не здається, що ти вигораєш на роботі? - з м'якістю в голосі запитала я.

- Деколи мені здається, що я дуже сильно стараюся, що можна було б десь розслабитися, перепочити, але мене зупиняє почуття відповідальності, бажання зробити все ідеально. І це, часом, вимотує. Але це й виклик самому собі водночас. – пояснив він.

   Я зітхнула, розуміючи про що він каже, але хвилювалася за нього та його здоров'я.

- Це добре, що робота тебе так мотивує бути кращим, але не забувай про себе, відпочинок, їжу… - ніжно посміхнулася я.

- Не хвилюйся. Я все контролюю. - відповів він впевнено, заспокоюючи мене.

   Повечерявши, ми з Томасом просто лежали на його ліжку у кімнаті, на фоні грала музика, включена на ноуті. Я лежала на його плечі, такому великому та теплому, було затишно та легко.

   Мій погляд упав на скриньку, що стояла на шафі. Та сама, яку я помітила, коли нишпорила тут одна.

- А що це за скринька? - вирішила запитати я, показуючи на верх шафи.

- Скринька? - перепитав хлопець, намагаючись зрозуміти про що я. - А… Ця? - дістав з шафи невелику, але акуратну коробочку.

- Так, дивно, що хлопець має скриньку. Зазвичай це жіночий атрибут. - здивувалася я. – Скажеш, що там?

- Ну давай подивимося… - посміхнувся, інтригуючи, він.

   Неквапом Томас відкрив скриньку. У ній лежали якісь дивні речі, точніше купка усілякого мотлоху, яке потрібно було б викинути, ніж тримати в скриньці. Але Томас дивився на вміст з ностальгуючою посмішкою, і я зрозуміла, що це важливі речі для нього як пам'ять.

- Оце мої улюблені фантики, колекціонував у дитинстві. - дістав стопку невеликих фантиків, пожовклих і потертих. - А це брелок, обміняв його у якогось хлопця. І мені тоді здавалося, що він приносив мені удачу. - дістав брелок у вигляді футбольного м'яча. - А це мій зуб, що випав. - показав маленький зубчик у прозорій маленькій коробочці. - Його мати зберегла, а потім передала мені, вже дорослому, теж на збереження. Не знаю, навіщо батьки зберігають зуби дітей. - хмикнув він.

- Мої не зберігали, дякувати Богу. - хіхікнула я.

- Пощастило тобі. – усміхнувся у відповідь хлопець.

- Я бачу тут знайому мені річ. - несподівано сказала я.

- Так... Оце машинка, яку ти подарувала мені на День народження. Я не пам'ятаю, скільки мені тоді було років, але знаю точно, це була моя улюблена машинка. – гордо відповів він.

- Я пам'ятаю, що ми з мамою цілий тиждень ходили магазинами у пошуках класного подарунку. Я замучила всіх продавців, вимотала маму, але коли побачила цю крихітну машинку, зрозуміла, що вона саме для тебе. - згадала я, розглядаючи в руках потерту маленьку машинку, схожу на колекційні, в яких були добре і точно зроблено все всередині (сидіння, кермо) і зовнішні деталі. Вона була дуже дорогою, і я витратила на неї майже всі свої кишенькові гроші. Адже я була маленькою закоханою дівчинкою, яка готова була подарувати улюбленому хлопчику найкраще.

- А ось це камінці саме з того озера, де ми були нещодавно. - показав кілька камінчиків різних розмірів. - Пару з них я взяв уже у дорослому віці, на згадку про знакове для мене місце.

   Я взяла один із них, провів пальцями гладку поверхню і поклала назад.

- А це дитяча фотка… - дістала я зі скриньки його стару фотографію, що вицвіла, але була такою милою.

- Це мене змусили сфотографуватися на якесь свято, здається, я пішов у перший клас. Але пам'ятаю точно, що не хотів фотографуватися, бачиш який незадоволений стою. - зобразив невдоволену гримасу, намагаючись показати себе маленького.

   Я засміялася, і мені стало так тепло від цих його дитячих спогадів, і те, що він розповів про все це.

- Це дуже зворушливо. Дякую, що поділився зі мною цим.

- А тобі дякую, що не стала підколювати, що я схожий на стару бабцю, яка береже усілякий хлам. - відповів Томас, ставлячи скриньку назад на шафу.

   Ми знову лягли на ліжко, обіймаючись. Цей вечір був спокійним, комфортним, гармонійним. Нам подобалося просто так лежати разом, відчувати розмірене дихання один одного, легкі погладжування, ніжні та повітряні як пір'їнки поцілунки, тихі розмови, безтурботний сміх та безмежний спокій.