Раді Вас бачити!

Переїзд Ліззі багато змінив. Я часто залишалася у Томаса на ніч, снідала в нього, або вечеряла, або він ночував у мене. Ми робили романтичні вечори, дивилися фільми, гуляли в парку, відвідували кіно, ходили разом на пробіжку, кілька разів ще сходили на парні танці, зрідка зустрічалися з друзями на барбекю. Наше життя стало тісно пов'язане, переплітаючись як у повсякденних речах, так і в сексуально-романтичних. Ми не поспішали з'їжджатися, як Ліззі з Ріком, і наші стосунки продовжувались, розвивались, неспішно та розмірено. Я не чекала на якісь «гучні» пропозиції, зміни, але сподівалася почути заповітне «кохаю». А Томас не поспішав із цим важливим зізнанням, для нього це були не просто слова. А я не квапила. Просто була поряд.

Якось Томас став частіше затримуватися на роботі, приходив втомленим. Я могла б нервувати чи підозрювати щось, типу зрад, чи щось таке, але він залишався таким же уважним, ніжним, дбайливим. І я намагалася не накручувати себе.

Одного вечора Томас повернувся трохи раніше, але все ж таки стомлений. Я забігла до нього, принісши вечерю.

- Ти просто диво. - посміхнувся він мені, впускаючи до своєї квартири.

Я не хотіла їсти, тому просто спостерігала, як він уплітає м'ясне рагу, яке я готувала ще вчора. Але воно все ще було смачним, або Томас був голодним.

- У тебе немає часу навіть на обід сходити? - запитала я.

- З чого ти взяла? – підняв він на мене очі.

- Ти так їси, ніби зовсім не обідав... Тобі не здається, що ти дуже стараєшся, навіть занадто, можливо навіть вигораєш на роботі? - з м'якістю в голосі запитала я.

- Деколи мені здається, що я дійсно дуже сильно стараюся, що можна було б десь розслабитися, перепочити, але мене зупиняє почуття відповідальності, бажання зробити все ідеально. І це, часом, вимотує. Але це й виклик самому собі водночас. – пояснив він.

Я зітхнула, розуміючи про що він каже, але хвилювалася за нього та його здоров'я.

- Це добре, що робота тебе так мотивує бути кращим, але не забувай про себе, відпочинок, їжу… - ніжно посміхнулася я.

- Не хвилюйся. Я все контролюю. - відповів він впевнено, заспокоюючи мене.

Повечерявши, ми з Томасом просто лежали на його ліжку у кімнаті, на фоні грала музика, включена на ноуті. Я лежала на його плечі, такому великому та теплому, було затишно та легко.

Томас щось розповідав про своїх колег, роботу, останні події в його житті, про які я ще не знала, про тренування та інші аспекти буденності. Я зачаровано спостерігала, як він натхненно та захоплено розповідає, як емоційно він переказує всі події, посвячуюючи мене у все це. Йому хотілось, щоб я знала навіть якісь не дуже важливі речі, які супроводжують його будні. Я була важливою частиною його життя. Тепер більше, ніж коли-небудь.

Мій погляд відірвався від Томаса, і зачепився за скриньку, що стояла на шафі. Та сама, яку я помітила, коли нишпорила тут одна.

- А що це за скринька? - вирішила запитати я, показуючи на верх шафи.

- Скринька? - перепитав хлопець, намагаючись зрозуміти про що я. - А… Ця? - дістав з шафи невелику, але акуратну коробочку.

- Так, дивно, що хлопець має скриньку. Зазвичай це жіночий атрибут. - здивувалася я. – Скажеш, що там?

- Ну давай подивимося… - посміхнувся, інтригуючи, він.

Неквапом Томас відкрив скриньку. У ній лежали якісь дивні речі, точніше купка усілякого мотлоху, яке потрібно було б викинути, ніж тримати в скриньці. Але Томас дивився на вміст з ностальгуючою посмішкою, і я зрозуміла, що це важливі речі для нього як пам'ять.

- Оце мої улюблені фантики, колекціонував у дитинстві. - дістав стопку невеликих фантиків, пожовклих і потертих. - А це брелок, обміняв його у якогось хлопця. І мені тоді здавалося, що він приносив мені удачу. - дістав брелок у вигляді футбольного м'яча. - А це мій зуб, що випав. - показав маленький зубчик у прозорій маленькій коробочці. - Його мати зберегла, а потім передала мені, вже дорослому, теж на збереження. Не знаю, навіщо батьки зберігають зуби дітей. - хмикнув він.

- Мої не зберігали, дякувати Богу. - хіхікнула я.

- Пощастило тобі. – усміхнувся у відповідь хлопець.

- Я бачу тут знайому мені річ. - несподівано сказала я.

- Так... Оце машинка, яку ти подарувала мені на День народження. Я не пам'ятаю, скільки мені тоді було років, але знаю точно, це була моя улюблена машинка. – гордо відповів він.

- Я пам'ятаю, що ми з мамою цілий тиждень ходили магазинами у пошуках класного подарунку. Я замучила всіх продавців, вимотала маму, але коли побачила цю крихітну машинку, зрозуміла, що вона саме для тебе. - згадала я, розглядаючи в руках потерту маленьку машинку, схожу на колекційні, в яких були добре і точно зроблено все всередині (сидіння, кермо) і зовнішні деталі. Вона була дуже дорогою, і я витратила на неї майже всі свої кишенькові гроші. Адже я була маленькою закоханою дівчинкою, яка готова була подарувати улюбленому хлопчику найкраще.

- А ось це камінці саме з того озера, де ми були нещодавно. - показав кілька камінчиків різних розмірів. - Пару з них я взяв уже у дорослому віці, на згадку про знакове для мене місце.

Я взяла один із них, провів пальцями гладку поверхню і поклала назад.

- А це дитяча фотка… - дістала я зі скриньки його стару фотографію, що вицвіла, але була такою милою.

- Це мене змусили сфотографуватися на якесь свято, здається, я пішов у перший клас. Але пам'ятаю точно, що не хотів фотографуватися, бачиш який незадоволений стою. - зобразив невдоволену гримасу, намагаючись показати себе маленького.

Я засміялася, і мені стало так тепло від цих його дитячих спогадів, і те, що він розповів про все це.

- Це дуже зворушливо. Дякую, що поділився зі мною цим.

- А тобі дякую, що не стала підколювати, що я схожий на стару бабцю, яка береже усілякий хлам. - відповів Томас, ставлячи скриньку назад на шафу.

Томас знову повернувся на ліжко, ліг, поклавши голову мені на ноги, щоб бачити моє обличчя.

- Я показав тобі свої скарби зі спогадами. А тепер твоя черга. Який у тебе найяскравіший дитячий спогад, пов’язаний зі мною? Тільки чесно. Щось таке, від чого серце стискається… або навпаки, хочеться сміятися?

Я на мить задумалася, закусивши губу. Спогадів було безліч. У дитинстві ми з Ліззі, Коліном та Томасом постійно встигали вляпатись у якісь казуси через свою цікавість, Анни та Джейка тоді ще навіть не було в нашій компанії. Але один кумедний випадок з Томасом, особливий, миттєво виринув у пам'яті, змусивши мене тихо пирхнути від сміху.

- О, ну якщо чесно… - я грайливо подивилася на нього згори вниз. - То це історія про те, як ти врятував мене від кари за «пограбування століття». Мені було років сім, Ліззі й Коліну десь так само, а тобі десять. Пам'ятаєш той великий червоний автомат із круглими різнокольоровими жуйками, який стояв на вулиці прямо біля входу до пекарні пана Міллера? Він поставив його для більшого привернення уваги покупців до своєї пекарні.

- Так-так, памʼятаю… - Томас зацікавлено підняв брови, зручніше вмощуючись на моїх ногах. - Чекай, це коли ви намагалися вивчити його внутрішню інженерію?

- Саме так! - засміялася я, згадуючи деталі. - Нам із Ліззі та Коліном було страшенно цікаво, чому якщо кинути одну монетку, випадає лише одна жуйка, і чи можна якось перехитрити цей механізм. Колін притягнув якусь стару тонку лінійку, Ліззі тримала монетку на ниточці, а мені дали найважливіше завдання - підставити долоні знизу під віконце видачі і стежити, коли «піде безкоштовний товар». Допитливість нас підвела: Колін так невміло проштовхнув у той приймач лінійку, що всередині автомата щось голосно клацнуло, нижня заслінка просто заклинила у відкритому положенні. І звідти шаленим потоком хлинули сотні яскравих, круглих жуйок.

Томас на секунду заплющив очі, а потім його обличчя осяяла та сама білосніжна, бездоганна посмішка.

- О Боже, я згадав! Весь тротуар був у цих кольорових кульках! Вони котилися аж до самої дороги!

- Це був справжній армагеддон! - підхопила я, згадуючи масштаб трагедії. - Ліззі з Коліном від несподіванки злякалися, що їх сваритимуть за псування майна, кинули все і миттєво дали драпака по домівках. А я... я від шоку просто застигла на колінах перед цим автоматом, намагаючись двома маленькими долоньками втримати цю лавину жуйок, які сипалися мені в руки, кишені і розліталися навколо. І в цей момент на порозі з'явився поважний пан Міллер у своєму білому фартуху, побачив цю картину і почав вимагати пояснень.

Томас вже не стримував сміху, тихо похитуючи головою і закриваючи обличчя долонею.

- Так, ситуація для семирічної дівчинки була дійсно «кримінальна».

- Я вже готова була розридатися від переляку, - тихо промовила я, з любов'ю дивлячись на нього. - Але тут із-за рогу виходиш ти. Оцінивши масштаб катастрофи, ти не втік, як інші. Ти просто підійшов, рішуче затулив мене своєю спиною від розлюченого власника, підняв руки і голосно сказав: «Пане Міллер, будь ласка, не сваріть її! Це я винен. Я хотів показати Наталі фокус із монеткою і випадково зламав важіль. Я зараз же все зберу і відпрацюю вартість жуйок».

Томас перестав сміятися, його погляд пом'якшав, ставши неймовірно глибоким і теплим.

- Пам'ятаю, як я потім дві години повзав навколо того автомата, збираючи ті кляті кульки по всьому тротуару...

- Ти збирав жуйки і вислуховував лекцію про поведінку, - сміялась я, відчуваючи, як щоки заливає рум'янець від цих солодких спогадів. - А я сиділа поруч на сходинках, винуватими очима дивилася на тебе і на пана Міллера, який і не думав закінчувати свої повчання. Але саме тоді, у свої сім років, я чітко зрозуміла: що б у моєму житті не сталося, поруч є Томас, який обов'язково мене захистить.

Томас підніс мою руку до своїх губ і ніжно поцілував кінчики пальців. У його голосі звучала безмежна ніжність.

- Знаєш що? Навіть коли пан Міллер змусив мене тиждень мити вікна та підлогу в своїй пекарні, щоб відпрацювати ті жуйки, тоді я думав тільки про одне: «Добре, що він кричав на мене, а не на Наталі. Я все витримаю, а ця тендітна дівчинка… Її потрібно захищати». Я вже тоді, мабуть, на підсвідомому рівні знав, що брати твої провини на себе — це мій обов'язок. І що я готовий збирати хоч мільйон жуйок по всьому місту, аби тільки твої очі не наливалися слізьми.

Серце щемливо стислося від цих слів. Я нахилилася до нього, прилинувши губами до його, ніжно поцілувавши, і подумала, що моє дитяче, затаєне кохання вартувало кожної секунди очікування…