Раді Вас бачити!

   У черговий вихідний день Томас збирав нашу компанію на подвір'ї. Кожен брав із собою якусь їжу, напої, снеки, солодощі. Деякі тільки й чекали вихідних, щоб поринути у веселощі, відпочинок, безтурботність. Так як розваг у місті було не так і багато, такі «збори» найкращих друзів були чудовим проведенням часу.

   Томас готував м'ясо, завжди, не підпускаючи нікого до мангалу. Ліззі та я розставляли посуд, нарізали овочі, наливали напої. Джейк, Анна та Колін – друга частина нашої компанії організовували музику, м'які крісла-мішки щоб сидіти, столики та інше, для зручності. Кожен був чимось зайнятий.

- Наталі, віддай ось ці приправи Томасу, він просив через 5 хвилин принести йому їх. - передала мені баночку зі спеціями Ліззі.

   Я підійшла до зосередженого Томаса, і здалеку заговорила, щоб не злякати своєю присутністю:

- Ось, тримай, Ліззі передала спеції.

- О, точно, дякую. - обернувся хлопець і посміхнувся мені.

   Я не поспішала йти. Підійшла ближче до мангалу, зупинилася і захоплено почала розглядати м'ясо, яке було майже готове.

- Виглядає апетитно. – зробила я свій висновок.

- Хм... Ще б пак. - захоплено сказав він, - я ще з ранку маринував м'ясо. Повинно вийти дуже смачно.

- Ну якщо враховувати, що завжди це робиш ТИ, і завжди виходить смачно, то і цього разу має всім сподобатися. - посміхнулась я і підійшла до нього з іншого боку, ніби продовжуючи розглядати м'ясо, але вже з іншого ракурсу.

- Як твої успіхи в здобутті посади керівника? Старого ще не звільнили? – поцікавилася я.

- Та ось маємо скоро. Але знаєш, мені хотілося б отримати цю посаду, не тому що когось звільняють, а тому що я справді заслуговую це місце. - якось сумно відповів Томас

- Може якраз і звільняють, бо бачать, що є той, хто гідний більше цієї посади? - намагалася підбадьорити його.

- Може й так...

- Не варто думати про це, все це дрібниці. Просто, коли будеш на цій посаді, доведи, що ти справді її гідний. А я впевнена, що саме так і є. - по-дружньому я штовхнула своїм плечем у його плече, підбадьорюючи.

- Дякую. - знову ця його чарівна посмішка. – Так! Скажи усім, що за 5 хвилин можна буде налітати на м'ясо! - голосніше і радісно вимовив Томас, перевертаючи вкотре шашлик.

   Смачно пахкотіло приправами і підсмаженим м’ясом. А я стояла, дивилася на маленький вогник, що тліє, і летіла думками кудись далеко. А може мені просто було добре ось так стояти біля нього, говорити, почуватись у безпеці, комфорті.

- Гей, ти чого? - раптом «витяг» мене з роздумів Томас, - Все добре?

- Так, вибач, просто задумалася. Зараз піду скажу друзям, що все майже готово. – посміхнулась я, але вийшло якось непереконливо.

   Томас подивився на мене, злегка примружившись, мабуть, не вірячи моїм словам. Але не став розпитувати, бо знав, що якщо це надто особисте, я все одно не скажу. Він не ліз у душу, коли бачив, що людина не була готова сама розповісти те, що турбувало.

   Дійсно, через 5 хвилин ми вже сиділи і куштували, ні, їли з насолодою смачне м'ясо, запивали алкоголем або напоями, сміялися, кепкували над один одним, по-доброму, по-дружньому. І в такі миті розчинялися всі проблеми та побутові негаразди, забувалося все погане та сумне. Були тільки ми, смачна їжа та сміх.