Раді Вас бачити!

   Наступного дня ми не пішли до тієї кав'ярні. Роботи було багато, обід пройшов швидко, і на прогулянку просто не лишилося часу та сил. Тож ми перенесли похід туди на завтра.

   А ввечері я вже поспішала на курси кулінарії, з бойовим настроєм, з болючими м'язами, втомлена від роботи, але дуже вмотивована.

   У невеликому приміщенні, добре обладнаному для подібних уроків, з усім необхідним приладдям і технікою, зібралося близько 4-5 чоловік. Дивно, що в такому маленькому містечку ще хтось ходив на такі курси, і що такі курси взагалі були. Але це мене мало хвилювало. Я зосереджено виконувала усі вказівки дівчини, яка вела урок. Здається, її звали Вівіан. Вона була досить молода, активна, енергійна та люб'язна з усіма. Її подання інформації, її увага до кожного дивувала. Вона турбувалася про наші результати, ніби ми готували не їжу, а робили операцію хворій людині. Ця скрупульозність дуже «підкуповувала». Люблю професіоналів своєї справи, і головне тих, хто горить своєю роботою, живе нею. Як з'ясувалося, Вівіан вчилася кулінарії в Парижі, навіть працювала в одному з ресторанів, але через хворобу матері переїхала сюди, влаштувалася на роботу в місцеве кафе, але не відчула себе там на своєму місці, і вирішила почати свою справу, а саме навчати простих людей непростим рецептам і розширювати кулінарні здібності звичайних домогосподарок. Хоча до неї, за її словами, приходять вчитися і кухарі-початківці, су-шефи, бармени, і навіть офіціанти, які хотіли б більше розумітися в стравах, які подають.

   У перший наш урок ми готували лазанью, - не дуже складно, але й не супер просто. Вона відкривала секрети, як краще зробити соус, щоб він був максимально ніжним та смачним, які спеції краще підійдуть сюди, і ще море тонкощів, які я майже запам'ятала. Але сьогоднішній "шедевр" я несла додому з гордо піднятою головою.

   Забігши додому, я з нетерпінням спробувала свою першу лазанью. І це було напрочуд смачно. Нічого, що я її ніколи не їла, і навіть не уявляла, якою вона має бути в ідеалі, але те, що я їла – мені дуже подобалося. Я думала, що навряд чи на першому уроці зроблю щось хороше. Але, мабуть, із надмірною уважністю Вівіан погане просто не могло вийти.

   Відділивши великий шматок лазаньї, я поклала її на тарілку і вирішила занести Томасу та Ліззі. Час дивувати!

   Переодягнувшись у щось домашнє – просторі спортивні штани, обтягуюча футболка, розпушила своє волосся, навіть трохи скуйовдила його для більшого об'єму, поправила макіяж, легкі бризки нових парфумів, і я вже бігла з тарілкою на 4-й поверх.

   Я постукала у двері, і дуже швидко мені відчинила Ліззі.

- Привіт, заходь! - запросила мене подруга. - Вау, ти виглядаєш просто відпадно! – із захопленням промовила дівчина.

- Тссссс! Ти що кричиш?! Я просто принесла вам лазанью. – тихо, але збентежено сказала я, боячись, що вийде Томас.

«Але ж я заради нього і прийшла сюди!» - кричало щось у мені.

- Так чому тоді так прихорошилась, якщо не хочеш, щоб він виходив? - те саме що і я подумала Ліззі.

- Якось я ще не готова ... - невпевнено відповіла я, передаючи тарілку подрузі.

- Тооомаааас! Тут Наталі нам принесла...! - закричала на всю квартиру подруга. – А що ти нам принесла? – вже тихіше спитала дівчина.

- Лазанью. – несміливо відповіла я.

- Лааазаааньююююю!!! - знову закричала Ліззі.

   Почулися кроки з кімнати Томаса, відчинилися двері і визирнув він, ніби переконавшись, що точно Я прийшла. Потім він вийшов у коридор, повільно, навіть демонстративно. На ньому не було футболки, лише спортивні штани. І цей голий торс...мене збив з пантелику. Я намагалася не дивитись на нього. Відчувала, як починає приливати кров до обличчя, і розуміла, що виглядатиму зараз, як червоний помідор. Він підійшов ближче до сестри, зупинився і сперся об стіну, поклавши руки в кишені.

– Привіт. - сказав він спокійно, ніби нічого не відбувалося.

– Привіт. Вирішила пригостити вас своєю першою лазаньєю. Сподіваюся, не отруїтеся. - з витонченою посмішкою сказала я, намагаючись хоч якось розрядити обстановку, і жартом заспокоїти себе саму.

– Це Наталі ходить на курси кулінарії. Мабуть, ми тепер будемо її піддослідними кроликами. - захихотіла подруга, несучи на кухню мою тарілку з лазаньєю.

- І навіщо тобі курси? – підозріло запитав Томас.

- Набридли звичні страви, розширюю своє меню. – швидко протараторила я, мов завчену фразу.

- Ну якщо ми отруїмося, я знаю, хто приходитиме нас лікувати. Правда Ліз? - звернувся він до сестри, не відриваючи від мене погляду.

Я не стала підтримувати цього разу наші ігри очима, і звернулася до Ліззі:

- Тарілку занесеш, коли зможеш.

- Може зайдеш? - спитала дівчина, з натяком, показуючи очима у бік брата.

- Ні, вже пізно, я втомилася після усіх цих кулінарних експериментів, тож піду відпочивати. - посміхнулася я якось нервозно, даючи зрозуміти Ліззі, що з мене сьогодні вистачить подій.

- Ну, дивись… Як хочеш. - здалася подруга, не наполягаючи.

Я вже розверталася йти, як Томас запитав:

- І що нам чекати наступного разу... - зробив паузу, - з кулінарії?

Знову повернувшись у те ж положення, я подивилася на нього пильно, ніби пропалюючи поглядом, відповівши при цьому грайливо, із деякою кокетливістю.

– Нехай це залишиться секретом.

   І вийшла з їхньої квартири, намагаючись більше не затримуватися, щоб не померти прямо там. Тому що моє серце знову вилітало, а в голові туманилось від страху і паніки, що накотилась.

   Коли двері за мною зачинилися, я почула по той бік розмову:

- Що це з нею? - запитав Томас.

- У сенсі? Ну, принесла вона лазанью, що тут такого? - здивувалася Ліззі.

- Ні, я не лише про це! Про її зовнішність, її поведінку... Вона якась інша. Вона на мене злиться за щось? Що взагалі відбувається? - не заспокоювався Томас.

- Та ні, начебто... Вона просто вирішила змінити стиль, своє життя, захоплення. Може, це її саму якось змінює. - намагалася якось пояснити все це сестра. – А що? По-моєму, вона виглядає чудово! – уже кричала слідом братові, який віддалявся кудись усередину квартири.

   Я більше не стала слухати те, що відбувається за дверима, і поспішила додому відпочивати. Все це неабияк стомлювало. Але швидше за все через незвичку такого активного режиму дня. А про реакцію Томаса я поки що не хотіла думати. Нехай це залишиться поки так як є. А я йтиму за тим планом, який створила.