Раді Вас бачити!

   Для кожного знайшлася окрема кімната, крім Ліззі та Ріка – вони вирішили бути в одній. Розмістившись, переодягнувшись у зручний одяг, усі зібралися на великій кухні, дружно готуючи щось перекусити. Продукти були заздалегідь куплені Томасом, Анною та Коліном, які їздили за покупками ще ввечері. Так що багато овочів, фруктів, м'яса та різних снеків було у нашому розпорядженні на ці вихідні. Приготувавши їжу, підкріпившись, вирішили поїхати до кінного клубу, що розташовувався неподалік. Я розуміла, що кататися я не буду, бо ще змалку боялася коней. А подивитися – із задоволенням.

- Я і не знала, що ви з Ліз вмієте кататися на конях. - вже сидячи в авто, сказала я.

- Так. Це одне із тих прикольних занять, якому навчили нас батьки, коли ми бували тут. - гордо сказала Ліззі.

- І хоч я давненько не катався, сподіваюся, швидко згадаю все, чому нас вчили. - підключився Томас.

- А я не вмію, але хотів би спробувати. Навчиш мене? - подав голос із заднього сидіння Рік, питаючи у Ліззі.

- Звісно. - сонячно посміхнулася йому вона.

   Я вловила погляд Томаса, який глянув у дзеркало заднього виду на свою сестру та її хлопця. Він переживає за неї, радіє, чи просто насторожений по відношенню до Ріка? Я поки що не могла зрозуміти.

- А я боюся коней, і точно не кататимуся. Я краще поспостерігаю. – широко посміхнулася я Томасові.

- Ні-ні-ні. Приїхати до коней, щоб просто подивитися? Так не піде! Ми обов'язково тебе покатаємо. Повільно, акуратно, спокійно. Я буду поруч. – умовляв Томас.

   Я нічого не відповіла, лише глянула на нього таким жалібним поглядом, ніби просила зжалитись наді мною і дати спокій. Але він не повівся.

   Ми прибули швидко. Зустріли і тут нас дружелюбно, дали спеціальний одяг, провели інструктаж і повели знайомити з кіньми.

   У стайні було чисто та просторо. Коні стояли в стійлах, зрідка фиркаючи. Мені було трохи страшно, але й цікаво водночас.

- Іди сюди. Доторкнися. - покликав мене Томас торкнутися одного з коней.

   Він узяв мою руку і обережно поклав її на морду коня. Той трохи сіпнувся, але не відсахнувся. Я почала погладжувати його акуратно, без натиску.

- Бачиш, все гаразд. - заспокоїв мене Томас.

- Він такий симпатичний. - раділа я, як дитина.

- Головне з ними порозумітися, довіриться, подружитися. - гладив його і Томас.

- А якщо він мене скине з себе? - злякано запитала я.

- Я буду поряд. І все буде гаразд. - сказав Томас, чмокнувши мене в щічку.

   Потім нас повели на критий манеж для ознайомлення. Інструктор пояснював усе, допоміг мені вилізти на коня, пройшов зі мною по манежу поруч, тримаючи поводи. У цей час Томас був поряд і переживав за мене. Коли побачив, що в мене все добре виходить, сам сів на коня, і ми вже разом каталася по манежу.

- Ну що, не забулись старі навички їзди на коні? - запитала я, крикнувши Томасу.

- Ні, не забув. – впевнено відповів він. – Думаю, можна нас випускати на відкриту територію. – сміливо сказав він інструкторові.

- Ви впевнені? - перепитав серйозно чоловік.

- Так, я впораюся, і, якщо що, допоможу Наталі. Ви ж дали їй уже досвідченого коня, який звик до людей, і не стане просто так гнати або ставати «на диби». – був спокійний Томас.

- Добре. - посміхнувся інструктор, і вивів нас з кіньми за межі манежу.

   Перед нами відкрилося величезне поле, де можна було розгулювати на коні. Вдалині виднівся ліс, де також були передбачені прогулянки. Саме туди поїхали кататися Ліззі та Рік. Анна, Джейк і Колін каталися в манежі, що стояв поруч, не ризикуючи виїжджати за межі нього.

- Просто розслабся, відчуй свободу та легкість, довірся своєму коню та насолоджуйся їздою. - м'яко говорив Томас, налаштовуючи мене на потрібний лад.

   Наші коні йшли пліч-о-пліч, спокійно, розмірено. Я відчувала якесь напруження, але намагалася розслабитися. Заплющивши очі, я повільно вдихнула і видихнула. Відкривши, я знову глибоко подихала, трохи заспокоїлася і подивилась на Томаса. Стривожений, він спостерігав за моїми спробами прийти до тями. Через 5 хвилин «роботи» над собою я вже була спокійнішою, розглядала пейзаж, ловила тепле сонячне проміння, вдихала свіже польове повітря, насолоджувалася цією незабутньою поїздкою верхи.

- Ви завжди ось так повільно каталися полем? Чи ще щось робили? – поцікавилася я.

- Спочатку так, згодом уже змогли їздити риссю, галопом, тобто швидко. – пояснив він.

- То їдь, чого ти чекаєш? - запитала я.

- Ні, я не кину тебе одну на коні серед поля. – серйозно сказав Томас.

- Та годі тобі. Зі мною все добре, я вже звикла до коня, а він до мене. Я спокійно кататимуся тут, а ти можеш швидко промчати на своєму. – умовляла його я.

– Ні. Я пообіцяв, що нагляну за тобою, отже я весь час буду з тобою. – спокійно відповів він, не повівшись на мої умовляння.

   Ще трохи покатавшись, ми помітили, що небо стало темним, вітер піднявся, наганяючи грозові хмари, починав накрапати дрібний дощ.

- Повертаймося. Не варто тут залишатися під час дощу. - сказав Томас, направляючи нас назад до будівлі клубу.

   Ми так само повільно йшли, але в якийсь момент пролунав гуркіт грому, і мій кінь, злякавшись, рвонув з місця, несучи мене в невідомому напрямку. Я вчепилася в поводи мертвою хваткою, але не тягнула їх, тому що не була впевнена, що це допоможе. Усіма силами намагалася втриматися на сідлі, відкинувшись трохи назад, - так радив інструктор. Томас швидко наздогнав, став обганяти мого коня, не перерізаючи йому шлях занадто різко, плавно став завертати його на коло, поступово зменшуючи радіус. І зовсім скоро мій кінь сповільнився, перейшов на рись і потім на кроки.

- З тобою все гаразд? – дивився на мене переляканими очима Томас.

- Так, я в порядку. - серйозно відповіла я, хоч і страх усередині все-таки ще не відпустив, а серце шалено билося, вилітаючи з грудей.

- Нам треба якнайшвидше забиратися звідси. Щоб твій кінь знову не злякався. - поквапив він.

   Добре, що ми були вже близько до стайні, і встигли зайти всередину, коли новий гуркіт грому пролунав, але стіни вже приглушили його. Томас зістрибнув зі свого коня, допоміг мені швидко злізти з мого, і відвів убік, а працівники клубу спішно забрали тварин.

- Боже, я так злякався за тебе. - притиснув до себе Томас, так сильно, що я ледве могла дихати.

- Зі мною все добре. – сказав я ледве чутно.

- Точно? - перепитав він, піднявши моє обличчя рукою, вдивляючись у вічі.

- Точно. – твердо відповіла я. - Щоправда, намокла трохи. Треба передягтися.

- Так, звичайно, ходімо. - і повів мене зі стайні.

   Переодягнувшись, ми розмістилися в невеликому ресторанчику при кінному клубі. Замовили гарячий чай і почали відігріватися від холодного дощу. Колін, Джейк та Анна теж сиділи з нами. А ось Ліззі та Ріка не було.

- А де Ліззі? Ще не повернулися? - стривожився Томас.

- Вони ж у ліс пішли. Ще не поверталися. – відповіла Анна.

- Це погано. – занервував брат.

- Ми можемо щось зробити? - запитав Колін.

- Не думаю, що зараз щось можна зробити за такої погоди. Потрібно перечекати. - відповів Томас, вдивляючись у бік лісу через величезне вікно ресторану.

   Дощ лив, як з відра. Томас ходив по ресторану зі сторони в сторону. Колін та Джейк постійно ходили до працівників клубу, намагаючись дізнатися хоч щось. Ми з Анною сиділи, загорнувшись у принесені нам пледи, переживаючи не менше за інших.

   Незабаром дощ вщух, і через деякий час з'явилися Ліззі та Рік, - мокрі до нитки, замерзлі, налякані, і втомлені. Вони передяглися, відігрілися в ресторані, і незабаром ми всі разом поїхали назад до будинку, бо небо щільно затягнуло хмарами, і дощова погода обіцяла бути затяжною.