Раді Вас бачити!

Найближча наша зустріч намічалася у ресторані наступного вечора. Я з нетерпінням чекала на неї, перебираючи відповідне вбрання. Найкраще для такого виходу мені здалося одягнути довгу атласну сукню смарагдового кольору з відкритою спиною. Елегантне, в міру відверте та жіночне. Високі підбори, зібрані локони, мінімум прикрас – лише довгі сережки.

У ресторан виявляється, я приїхала першою у призначений час. Томас заздалегідь зарезервував для нас столик, тому мене провели до заброньованого місця, і я розмістилася в очікуванні супутника.

Ресторан був одним із дорогих та вишуканих у нашому містечку. Тут панував затишок, шик та своя неповторна атмосфера. Стриманий але витончений інтер’єр, меблі, презентабельно вдягнені офіціанти – все вказувало на рівень високого класу цього ресторану.

Я розслабилась, зручніше сівши в кріслі. Поки я чекала, оглядала ресторан, вдивлялась в деталі, інтер’єр, декор зали. Все було вишукано та зі смаком. Я не стала писати Томасу, що я вже на місці, тому просто розслаблено очікувала його, насолоджуючись тишею та ненав’язливою атмосферою. За кілька хвилин з-за моєї спини з'явився великий букет червоних троянд, а потім і сам Томас.

- Вибач за запізнення. Не міг визначитися з кольором троянд – червоні чи білі. - посміхнувся він, вручаючи мені букет.

- І зупинився на червоних, бо…? – з запитанням в очах подивилася на нього я.

- Вони відображають мої почуття до тебе. - лаконічно відповів він, і поцілував мене в губи.

Присівши навпроти, він оглянув мене, посміхнувся і сказав:

- Виглядаєш, як завжди, чарівно.

- Дякую. Ти теж гарний. - підморгнула йому я.

Ми замовили пасту, я келих червоного вина, а Томас віскі. І наш вечір протікав спокійно та невимушено.

- Я маю для тебе подарунок. - сказала я, дістаючи з сумочки невелику коробочку.

- Подарунок? З якого приводу? - здивувався Томас.

- Просто так. Хіба обов'язково має бути привід для подарунка коханій людині? - простягла презент Томасу.

Він узяв у руки маленьку коробочку, відкрив її, побачив флешку і з цікавістю на мене подивився:

- Тут твої голі фотки?

- Що? Ні! - розсміялась я.

- Так не цікаво… - невдоволено скривився хлопець.

- З фотками, звісно, ідея непогана, але тут дещо інше. - посміхнулася підбадьорливо. - Тут записаний он-лайн курс з гри на гітарі, викладає один із найкращих викладачів, мені рекомендували саме його. Отже, якщо зважишся знову взятися за гітару, - це дуже допоможе. – пояснила я.

- Це незвичайний подарунок… - загадково відповів Томас, і я подумала, що йому не сподобалося.

- Щось не так? – перепитала.

- Фоткам я б зрадів більше. - посміхнувся він. - Але... Мені ніхто ніколи не дарував щось таке... незвичайне, особисте. Багато людей знають якісь мої інтереси, захоплення, хобі, але ніхто не приділяв якоїсь уваги цьому, половина і не пам'ятає про те, що я колись грав на гітарі. Але ти побачила цю деталь, епізод із моєї юності, не забула, змогла «воскресити» мою давню мрію. - вже серйозніше відповів Томас.

- Ні. "Воскресити" її ти зможеш сам. Я просто даю тобі таку можливість не забути про свої мрії. - підбадьорливо погладила його руку.

- Ти не перестаєш мене дивувати. - потягнувся через весь стіл, щоб поцілувати мене.

- Я не втомлюся тебе дивувати. - підвелася і я йому на зустріч.

Легкий, як метелик, поцілунок забрав нас на мить у світ ніжності та теплоти.

- А в мене до тебе пропозиція. - вже сидячи, продовжив розмову Томас.

- Я заінтригована…

- Пропоную цими вихідними поїхати до заміського будинку з нашими друзями. Там дуже затишно і гарно… Усі вже погодилися, залишилося лише твоє схвалення.

- Добре. Давай поїдемо. - погодилася я.

- Чудово! - зрадів Томас, ніби я могла відмовитися. - Ліззі скаже, що взяти з собою, про все інше подбаю я.

- Що це за місце? - стало цікаво мені.

- Це заміський будинок, куди ми з сім'єю їздили влітку на вихідні. Його здають літом для всіх бажаючих, а взимку живуть господарі. Ми з Ліззі давно там не були, і хотілося б відвідати найближчим часом. Я б хотів, щоб і ти теж там побувала. Я впевнений, - тобі сподобається. – натхненно говорив хлопець.

- Не сумніваюсь... Я пам'ятаю, як іноді ви виїжджали на вихідні, а мені доводилося гуляти у дворі без вас. Завжди було нудно. - посміхнулася куточком рота, згадуючи дитинство.

- Ось тепер побачиш це загадкове місце. - дедалі більше інтригував він.

У ресторані ставало людно, заграла жива музика, у залі стало трохи шумно, ніж раніше.

Повільна мелодія саксофона розбавляла гамір, створюючи атмосферу витонченості та романтики.

- Може потанцюємо? - спитав Томас, трохи схиливши голову на бік, вказуючи на невеликий простір біля сцени, де грав саксофоніст.

- Я не впевнена, що тут можна танцювати... - озирнулась я.

- А хіба це має значення? - посміхнувся зухвало хлопець.

- Ну що ж, ходімо. - прийняла виклик я.

Томас ніжно обхопив мене за талію, я тримала його за плечі.

- Попередній наш танець я пам'ятаю не дуже чітко... - прошепотіла я.

- Але Я пам'ятаю, і те, ЩО ти казала. – відповів Томас.

Ми торкалися тілами, рухаючись повільно, плавно. Чи дивилися інші на нас? Нам було байдуже. Тут і зараз існували лише ми удвох.

Однією рукою Томас повільно провів по моїй оголеній спині знизу вгору, вимальовуючи плавну лінію. Від такого дотику перехопило подих, і я подивилася на Томаса, з німим запитанням в очах.

- У тебе дуже спокуслива спина у цій сукні. Я не зміг стриматись. – тихо сказав Томас.

- Твої дотики зводять мене з розуму. – зізналася я.

- Добре… - дражнячи, провів тією ж рукою по моїй спині зверху вниз, вимальовуючи зворотну доріжку.

- Тобто ти хочеш, щоб я збожеволіла? Сподіваюся, хоч відвідувати мене будеш у психіатричній лікарні? - збентежено подивилася на нього я.

- Звичайно, буду. - знову вгору по спині, вже з більшим натиском, з азартом провів рукою він.

- Я тебе зараз вкушу! - тихо, але обурено подивилася на нього я.

- Гаразд, гаразд. Більше не буду! - швидко пройшовся вниз рукою по тій же лінії, поклавши на талію долоню, ніби нічого не було.

Я глянула йому в очі з бешкетним протестом, але нічого більше не сказала. Мене тішили такі його грайливі провокації.

Коли наш танець закінчився, і ми сіли за свій столик, я вирішила його теж подражнити. Якось бачила у фільмі, як під столом босою ніжкою жінки терлися об чоловічу ногу. Ну що ж, варто спробувати.

Знявши взуття на одній нозі, я присунулася ближче до столу, точніше до Томаса. Знайшовши його ногу, повільно почала підніматися своєю ногою вище, плавно ковзаючи вгору, до його коліна. Очі Томаса трохи розширилися, потім одна брова піднялася в німому питанні. А я самовдоволено посміхалася, опускаючи ногу тепер униз.

Томас нервово посміхнувся, розуміючи, що за гру я затіяла. А я все ковзала по його нозі вгору і вниз, зловтішаючись і насолоджуючись його реакцією на мої дотики.

- Тепер ти хочеш, щоб я збожеволів? - видавив з себе він.

- Так... Ти знаєш, думаю в психлікарні буде все-таки веселіше вдвох. - розпливалася в посмішці я.

- А ти знаєш, що для жінок і чоловіків створені різні психіатричні лікарні? – важко почав дихати хлопець.

- Я спробую домовитися, щоб нас помістили до однієї лікарні, і до однієї палати. - дивилася з викликом йому у вічі, тепер уже піднімаючись ногою вище, дістаючи внутрішньої частини його стегна.

Від такого повороту Томас засміявся легко, невимушено, розуміючи тонкість ситуації, але не міг нічого вдіяти. Він ніби був у моєму полоні, такий беззахисний і такий милий.

Вдосталь намилувавшись його солодкими муками, я одягла взуття і продовжила спокійно пити вино, вдивляючись у людей, насолоджуючись музикою, ніби нічого не відбувалося, так само, як і робив він.

Вечір танув, залишаючи приємний присмак та відчуття трепету, дурману, потягу. Я знову засинала з посмішкою на обличчі, з легкими нотками парфумів Томаса на собі, шкірою відчуваючи сліди поцілунків, які він залишав на мені наприкінці вечора.