Раді Вас бачити!

   Коли день від'їзду настав, ми всі прокинулись досить рано, щоб їхати порожньою трасою, і щоб приїхати не пізно.

   Я сіла біля Томаса на переднє сидіння. Ліззі та Рік планували розміститися ззаду. Колін, Джей та Анна їхали іншим авто.

   Зручно вмостившись, я дивилася на Томаса, вловлюючи його піднесений настрій і приємне хвилювання.

- Все гаразд? – поцікавилася я.

- Так. Просто давно там не був і якось хвилююче. - видихнув важко хлопець.

- Я впевнена, що там чудово, як і колись. - намагалася заспокоїти його я.

- А ось і Ліззі. - раптом побачив сестру, що виходить з під'їзду.

   Тендітна дівчина котила велику валізу на коліщатках, привітно посміхаючись.

- Що це? - запитала я через вікно.

- Це – косметичка! - завзято відповіла Ліз, під'їжджаючи валізою до авто.

- Нічого собі косметичка. - хмикнув Томас, закидаючи в багажник валізу сестри.

- Тобі не потрібно стільки косметики, щоб зачарувати Ріка. До речі, де він? - уточнила я.

- Ми маємо за ним заїхати. Нам якраз по дорозі. - сіла в машину Ліз, радісно видихнувши.

   Виїхали ми разом з рештою друзів одночасно, заїхали за Ріком, і їхали весь час поруч, щоб не втратити один одного.

   У нашому авто панувала мовчазно-незручна атмосфера. Я намагалася починати розмову, але весь час вона закінчувалась короткими фразами і зім'ятими відповідями. Кинувши спробу врятувати це спілкування, я розслаблено розляглась на сидінні, і не помітила, як задрімала.

   Незабаром мене розбудив легким торканням Томас, запрошуючи вийти з авто.

   Ми припаркувалися біля узбіччя поруч з густим лісом. Я озирнулася, і вирішила запитати:

- Ми вже приїхали? Будиночок знаходиться у лісі?

- Ні, ми просто зупинилися перепочити, пройтися лісом, подихати свіжим повітрям. - відповів Томас, простягаючи мені руку, щоб піти разом.

- Класно. Люблю ліс. Не була в ньому дуже давно… - зраділа я, розглядаючи дерева, навколишню природу, вдихаючи яскравий аромат хвої.

   Але ми йшли не просто у невідомому напрямку. Томас вів мене ледве помітною стежкою, наглядаючи, щоб я не впала, не зачепилася за гілки, не травмувалася.

- І куди ми йдемо? – обірвала я тишу.

- Я веду тебе в особливе місце... - інтригуюче відповів Томас.

- «Особливе»? - примружилася я, згадуючи це слово, коли він згадував про таке місце для ночі.

- Ні, це не те "особливе", про яке ти подумала. – посміхнувся він. – Воно особливо для мене, бо завжди, дорогою до заміського будиночка, ми з батьками заїжджали сюди, щоб побачити дещо дивовижне. І я сподіваюся, через роки це місце все ж таки залишилося таким прекрасним, яким я його пам'ятаю.

- І що це за місце? - не заспокоювалася я.

- Ні, це не описати словами, це треба бачити. – більш твердо сказав Томас.

   І зовсім скоро ми вийшли до дійсно прекрасного місця: чисте смарагдове озеро, оповите з усіх боків лісом, невеликий берег, біля якого можна було розміститися, щоб відпочити, і тиша, в якій хотілося потонути. Повітря тут було прохолодним і свіжим, наповненим запахом хвої, вологої землі та озерної води.

   Томас глибоко вдихнув, насолоджуючись цим місцем. Потім сказав тихо, з тугою:

- Ми приходили сюди, стелили простирадло ось там, - показав не невеликий клаптик біля берега, де густо росла трава, - влаштовували собі невеликий пікнік, відпочивали, сміялися, ми з Ліззі скрізь бігали, гралися, дуріли. Якось Ліззі втопила в озері улюблену іграшку, і татові довелося її діставати. Озеро холодне, але він поліз у воду і таки дістав її. А біля того дерева ми з сестрою зарили скарб, а саме ключі від нашої квартири, поцупивши їх у батьків. Дурні були, малі. Згадали про них вже, коли повернулися додому після відпочинку за містом. Довелося назад їхати сюди, відкопувати, бо запасних не було. Ох і влетіло нам від батьків тоді… Я люблю це місце, воно зберігає наші маленькі сімейні історії, коли ми були однією сім'єю, щасливі та згуртовані. Коли наші батьки розлучилися, ми часом з Ліззі приїжджали сюди, сиділи разом, говорили, відпочивали, просто мовчали, і відчували себе тут затишно, спокійно…

- Це дивовижне місце, недоторкане. Мабуть, тому так тут чисто та первозданно. І я розумію, чому ваша родина обрала його як куточок для відпочинку. Мені шкода, що твої батьки не змогли зберегти свої стосунки. Але я вірю, що ти зможеш стати чудовим чоловіком, прекрасним батьком, і теж привозитимеш своїх дітей сюди. Я в цьому впевнена… — тихо сказала я, обійнявши Томаса, разом спостерігаючи за тихим життям природи зі сторони.

- Так, я знаю, що зможу побудувати міцні стосунки, бути вірним і люблячим, дбайливим та надійним. Але в мені так само живе той маленький хлопчик, можливо скривджений, якому не вистачало в якомусь моменті любові та тепла обох батьків, який почувається покинутим. Я розумію, що мої батьки перестали бути щасливими разом, і вирішили йти кожен своєю дорогою. Але дитині тоді це було важко зрозуміти. Батько пішов першим, залишивши нас із мамою у нашій квартирі. Коли ми стали дорослими, вже й мама вирішила будувати своє особисте життя, поїхавши до іншого міста. Я не звинувачую їх, вони були чудовими батьком і матір'ю, та й зараз такими є. Адже вони робили нас із Ліззі щасливими, тут, у цьому місці, у тому будиночку, де ми будемо. І це дуже цінно для мене. - говорив Томас з гіркотою та тугою.

- Дякую, що показав мені це особливе місце. - притулилася я до нього ще сильніше.

- Дякую тобі, що саме ти тут зараз зі мною. - сказав він м'яко, з легкою посмішкою на губах.

   Ще постоявши трохи біля озера, ми повернулися до машини, де всі вже нас зачекалися. Якихось пів години, і ми під'їхали до досить великого двоповерхового будинку, оточеного чудовим садом, акуратним подвір’ям і невеликим штучним озером. Нас зустріли привітні господарі, які люб’язно запросили до будинку, все показали, і залишили нас самих, поїхавши відразу ж після «екскурсії» по території.