Раді Вас бачити!

Життя текло своїм звичаєм, як несподівано Томасу запропонували підробіток. Точніше один ресторан запропонував йому «доопрацювати», доналаштовувати їхній сайт і додаток, бо фахівець, що працював над цим раніше, наробив багато помилок, багів, щось взагалі не доробив. І сайт та програма працювали не точно, неправильно, а іноді взагалі не працювали. Тож Томас взявся за цю цікаву для нього роботу, і в певні дні я його не бачила, навіть увечері. Але в інші вільні дні він намагався приділяти мені багато уваги, вигадував різні цікаві побачення, заповнюючи нестачу себе у дні роботи в ресторані.

Я розуміла його запал, інтерес до роботи, підтримувала і намагалася бути терплячою. У дні, коли він був зайнятий, брала з собою Ліззі в спортзал або за покупками, щоб якось скоротати час.

В один з вечорів після роботи ми вирішили з Ліз з'їздити в магазин за подарунком для Ріка, - у нього якраз скоро мав бути День народження, і подрузі потрібна була моя підтримка, порада, або хоча б присутність.

Обійшовши безліч магазинів, великих та маленьких, Ліззі зупинилася на прикольній футболці з написом "Я люблю свою дівчину".

- Це якось занадто... - скривилась я, оцінюючи її покупку.

- Ми любимо жартувати один над одним. Думаю, йому сподобається. Ну може ще докуплю його улюблені парфуми. - заспокоїла мене подруга.

- Ну гаразд, з парфумами це ще куди не йшло. - видихнула я.

- До нас збираються приїхати його батьки, відсвяткувати Днюху, і я якось нервую. Сподіваюсь, нічого не ляпну зайвого. - йорзала на сидінні Ліз.

Так, ми їхали з нею в авто, яке вона іноді брала у Ріка, отримавши права нещодавно.

- Не хвилюйся, просто розслабся, посміхайся їм привітно, роби компліменти, і головне – будь уважна до їхнього сина. Батькам це сподобається. – радила я.

- А у вас що там із Томасом? Як йому твоя спідня білизна, сподобалась тоді? – хитро посміхнулася Ліззі.

- Хах, звичайно, сподобалась. Все гаразд. Щоправда, зараз він у деякі дні, як сьогодні, наприклад, пропадає на підробітку. Пам'ятаєш, розповідала про роботу з рестораном? Так от у такі дні мені його не вистачає. Я, звичайно, продовжую ходити на курси кулінарії, спорт і таке інше, мені, як і раніше, все це цікаво. Але хотілося б робити це з ним разом, чи просто бачити його щодня. Можливо, я готова жити з ним, але не впевнена, що він хоче цього. Але я не порушую це питання. Я хочу, щоб в цьому йшла ініціатива від нього. – відповіла я.

- Може він не хоче квапити події, чи його влаштовує теперішній стан речей. Коли якась сфера у житті активна чи нестабільна, хочеться, щоб якась із сфер все ж таки залишалася звичною. Може ти є тим звичним, стабільним і надійним елементом його життя. І це дуже добре. - припустила подруга, уважно дивлячись на дорогу.

- Може й так... Ми якраз зараз проїжджатимемо повз той ресторан, де Томас підробляє. - тепер зайорзала на сидінні я.

- Ага, ось це місце. – подивилася у бік гарного закладу на розі будинку.

- Он і машина Томаса. Напевно, саме він у них зараз. – я побачила здалеку його авто. — Може, давай зайдемо, якраз побачу його. - запропонувала я.

І Ліззі, не довго думаючи, припаркувалася недалеко від ресторану.

- Ану почекай, у машині Томаса хтось сидить... - подивилася я в бік його авто.

- Хто? До нього хтось заліз у авто? – заметушилась Ліз.

- Не знаю. Треба придивитися. - причаїлася я, вдивляючись вглиб авто.

Я змогла розгледіти Томаса, який сидів за кермом, а поряд сиділа дівчина, з високим хвостом, миловидна, у службовому костюмі, з бейджем. Вони про щось активно розмовляли.

- Це, мабуть, працівниця ресторану. Може допомагає з сайтом... - припустила Ліз, побачивши те, що і я.

- Може… - невпевнено сказала я. – Давай посидимо, поспостерігаємо ще. - сказала я якось неспокійно, але тихо.

- Окей. - зирнула на мене Ліз з хвилюванням.

Ми посиділи ще хвилин п'ять, і нічого, власне, не відбувалося. Томас щось показував у телефоні, дівчина дивилася, кивала, щось розповідала. Я мимоволі зітхнула, виштовхуючи з себе безглузді думки та переживання.

- Ну то що, заходитимемо? - порушила мовчання Ліз.

- Можна. - відповіла я, збираючись виходити. Але побачила, що й та дівчина збирається виходити. Вона нахилилась до Томаса, обійняла його, він теж обійняв у відповідь, вона поцілувала його в щоку, мило посміхнулася і вийшла з авто.

Я завмерла, не дихаючи. Серце забилося швидше, у думках почався хаос. Ліз дивилася на мене з переляком, не розуміючи, що робити.

- Ти теж це бачила? - обережно запитала я.

- Ну… дівчина обійняла його на прощання, поцілувала в щоку. Начебто по-дружньому вийшло… - акуратно відповіла вона.

- Начебто й так, але якесь відчуття не дуже приємне від побаченого… - сказала з гіркотою я.

- Не будь ревнивицею. Я впевнена, що тебе теж чоловіки-друзі обіймають, і, може, навіть цілують... у щоку. – якось невпевнено сказала вона.

- Угу. - буркнула я на автоматі, подумки будучи вже не тут.

- Давай краще додому завезу тебе. Зараз не найкращий час для ресторану. - вирішила Ліз і відвезла мене додому.

Розпрощавшись, я зайшла до квартири, передяглася, прийняла душ, намагаючись змити гіркий присмак жалю. Але це не допомогло. Повечерявши, випивши заспокійливого чаю, лягла в ліжко і просто міркувала.

«Це всього лише дружні обійми на прощання. Нічого такого не сталося... Чи сталося? Чи може статися? Може, це у них тільки починається? Ні, ні, ні!» - намагалася я зупинити потік болючих думок, але в голові почали з'являтися картинки, де Томас із кимось цілується, обіймає, притискає до себе. І цей вихор страшних думок важко було зупинити. Ком підібрався до горла, стиснувши, і я ніби задихалася. Виступили сльози, перекриваючи та затуманюючи погляд. І я дала волю почуттям, розплакавшись лише від думки, що він може бути з кимось іншим, тепер, коли між нами було набагато більше, ніж просто дружба. Я відчувала його своїм і сама належала йому. Це не могло бути якоюсь грою, обманом, просто сексом. Не могло. Я не хотіла в це вірити.

Згодом заспокоївшись, я взяла себе в руки, намагалася аналізувати ситуацію тверезо, не на емоціях.

«Не треба робити поспішних висновків. Ми це вже проходили, - та дівчина, що виходила з його кімнати тоді, була лише колегою, тут може бути те саме. Тому не поспішатиму, завтра він буде вільний, ми завтра побачимось, і я обережно порозпитую, поспостерігаю за ним. Кажуть, жінки одразу відчувають зраду, бачать її у погляді чоловіка, рухах, у його запаху, він ніби змінюється, перебудовуючись на іншу «тональність». От і простежу за всіма такими дрібницями. Не накручуватиму себе завчасно.»

З цим я видихнула, але заснути все одно не змогла. Лише під ранок, знесилена, пірнула в сон.