Раді Вас бачити!

Стоячи в душі, я прокручувала нашу розмову знову і знову. Думала про те, як на мене реагував Томас, на моє оновлення, на мою впевненість та сміливість. Його жести, рухи, той наче випадковий дотик.

Його неоднозначні відповіді говорили про те, що «лід рушив», що між нами тепер було точно все не так, як раніше. Його пильні погляди виражали щось більше, не таке звичне, як раніше почуття. Я не пам'ятала його таким збентеженим, боязким, зніяковілим. Його цікавість мною, моїми змінами показувала, що я йому не байдужа. І явно більше, ніж просто подруга. Щось з ним відбувалося по відношенню до мене, і цей зсув обнадіював.

Щоб закріпити результат, я одягла на роботу легкий сарафан, трохи коротший по довжині, ніж зазвичай я ношу, босоніжки на шпильці, і зробила легкі локони. Закріпила образ новими парфумами, адже він його запам'ятав, і з гордо піднятою головою пішла підкорювати світ. Точніше підкорювати Томаса. Адже, на обідню перерву я знов планувала піти в ту кав’ярню, щоб побачитись з Томасом.

На роботі мене «закидали» компліментами, подумавши, що сьогодні мій День народження. А Ендрю, - колега, що сидів поруч біля мене, намагався дізнатися, що зі мною сталося. Адже він мене знав краще за інших, так як ми часто спілкувалися на роботі, в обідню перерву. Оскільки він тільки сьогодні повернувся з відпустки, то ще не встиг побачити мене такою, і з запалом намагався з'ясувати причини моїх перевтілень. Чи знав він про Томаса? Я колись казала, що була закохана в одного хлопця зі свого дому. Але подробиць він про Томаса не знав. Я була в цьому питанні скритною, адже це особисте, тільки моє. І я це старанно оберігала.

- Все зі мною добре. Просто вирішила змінити імідж. - заспокоювала його я. - Ти як відпочив? Як Софі? – вирішила перевести розмову, запитавши про його відпустку з дружиною.

- Чудово! Це було краще, ніж медовий місяць! - захоплено відповів Ендрю, забувши про свої розпитування. – Нам дуже сподобалося у Чорногорії. Чудова природа, приємні мешканці, пощастило з погодою. Ми просто чарівно провели час.

- Я дуже за вас рада. – щиро зраділа за колегу. - Давай підемо на обід сьогодні в одну кав'ярню, і ти мені докладно розповіси.

- Добре, домовились. - підтримав мою ідею він.

Чекала я обіду, майже вічність. Час спливав довго, нетерпляче і хвилююче. Адже сьогодні я дуже сподівалась знову побачити Томаса у кав'ярні.

Коли час настав, я причепурилася, поправила макіяж та зачіску. Взяла сумочку, покликала Ендрю, і поспішила до кав'ярні.

Підходячи до нашого пункту призначення, я побачила Томаса з кількома хлопцями, які сиділи за тим же столиком біля вікна, де ми сиділи минулого разу з Кейт.

- Ну і гад! - лаялася я собі під ніс.

- Щось не так? – розгубився Ендрю.

- Ні, все гаразд. Ходімо. - глибоко вдихнула я, увійшовши з піднятим підборіддям, впевнено, рішуче і велично.

Побачивши вільний столик у кутку, я неспішно попрямувала туди, впевненою та витонченою ходою. Дзвінкий стукіт моїх підборів привернув увагу всіх, хто сидів у кав'ярні. І Томас обернувся, помітивши погляди своїх друзів на комусь. Мабуть, йому стало цікаво, на кого вони так дивляться всі відразу.

Це був мій зоряний час. Мені здавалося, ніби час зупинився. Я йшла, розуміючи, що всі дивляться на мене, роздивляються кожен міліметр, ловлять кожен рух. Цієї миті я почувала себе гарною, бажаною і окриленою. Це додавало впевненості.

Провівши мене поглядом, Томас продовжував дивитися на мене, навіть коли я вже сіла за столик. Я, зловивши його погляд, просто мило посміхнулася, махнула рукою, і губами сказала "привіт", - не хотіла кричати на весь зал. Він теж посміхнувся і привітав мене.

І після цього до нього посипалося безліч запитань від друзів за столом, хто я така, чому мене не бачили раніше, і чи може він познайомити їх зі мною.

Я тріумфувала, тішилася, це була моя чергова маленька перемога. Я звернула на себе увагу, я стала помітною та яскравою. Я змогла!

Ми з колегою замовили собі по чашці кави, і я намагалася не дивитись у бік Томаса. Була максимально залучена до розмови з Ендрю, запитувала, що, де і коли краще відвідувати в Чорногорії, що їм із дружиною запам'яталося та сподобалося.

Було важко не дивитися у бік столика мого кохання, але я дуже старалася.

- Чи можна тебе на хвилинку? - раптом почула я знайомий голос. Підняла очі і побачила біля нашого столика Томаса, який дивився на мене серйозним виразом обличчя. Мені навіть стало якось не по собі.

- Так, звичайно. - намагалася спокійно відповісти я, але вийшло якось незграбно.

Ми вийшли з кав'ярні, стали трохи осторонь, щоб не заважати перехожим, і щоб нас не бачили друзі Томаса, що сиділи біля вікна. Він не поспішав відразу починати розмову, можливо, збираючись з думками. Тож я почала її сама :

- Все добре? Щось трапилося?

- Так, - різко відповів він, що я аж розгубилась. - Твоя ефектна поява тут, - пояснив Томас з деяким роздратуванням у голосі.

Це розсмішило мене. Чи то через його серйозний вигляд, який був йому не притаманний, чи то через абсурдність сказаного, я сміялася, не розуміючи, в чому власне проблема.

- Ти серйозно? - перепитала я, заспокоївшись.

Він посміхнувся, різко видихнув, ніби йому все це важко давалось, і сказав:

- Так, твоя зовнішність привернула увагу моїх колег, і вони хочуть познайомитися з тобою ближче. Тому вони запрошують тебе сьогодні ввечері до клубу "Арбі", що в центрі міста. Можеш взяти з собою подругу, якщо хочеш. Якщо не хочеш, я щось вигадаю, скажу, що ти зайнята, хвора або втомилася... - одразу почав мене відмовляти від цієї ідеї. Мабуть, йому не подобалась ця затія, ця увага його колег до мене.

Я різко перебила, торкнувшись його плеча рукою:

- Ні, все гаразд, я прийду.

Я затрималася рукою на його плечі довше ніж варто було, ніжно посміхнулася і спробувала заспокоїти його:

- Не хвилюйся, все буде добре. Зрештою, ти ж будеш поруч?

Його ця фраза вибила з колії. Вираз обличчя змінився на подив, очі трохи розширилися, але він всіма силами намагався це приховати.

- Так, звичайно. – отямився він і відповів вже більш спокійніше. – На 19.00 буде зручно? Я завезу нас.

- 19….? Так, думаю я встигну. – вже опустила свою руку я.

З цим ми розійшлися кожен за свій столик, і продовжили свої бесіди з нашими співрозмовниками.

Мимоволі я помічала як Томаса іноді дивиться в мій бік. Вивчаюче, пильно, трохи підозріло

. Ця цікавість до моєї персони дивувала і мого колегу.

- Той твій знайомий постійно сюди дивиться. У вас якість… проблеми? – трохи знервовано запитав він.

- Проблеми? – здивувалась я. – Ні. Просто він не звик до мене такої…, трохи іншої. Не хвилюйся, ми з ним давні друзі. – заспокоювала я Ендрю.

- Він дивиться сюди не як твій друг. – усміхнувся він, дивлячись в сторону Томаса.

- А як хто? – поцікавилась його думки я.

- Як хлопець, якому ти подобаєшся, який намагається тебе розгадати, як загадку, і який бореться з внутрішнім конфліктом. – чітко відповів колега, наче знав усю ситуацію та Томаса досконало.

Я посміхнулась. Глянувши в сторону столика, де сидів Томас, побачила, що він був залучений в розмову з колегами, але я помітила, що все ж думками він був десь далеко, бо іноді перепитував щось, уточнював, наче не повністю розумів суть розмови.

- Сьогодні ввечері я буду з ним у клубі. От і сподіваюсь дізнатись, що за цікавість до мене у нього – просто дружня чи вже щось більше. – відповіла я колезі, не вдаючись до подробиць.

Я не полюбляла клуби. Не ходила туди в підлітковому віці, хіба тоді, коли Ліззі мене просила піти з нею, щоб підстрахувати, раптом що. Та й батьки не відпускали її одну, а от із подругою – звичайно.

«Тож тепер твоя черга, Ліззі, йти зі мною в клуб за компанію!» - подумала я про те, щоб зі мною туди пішла його сестра. Можливо, Томасу так навіть буде спокійніше, комфортніше. Але це не точно…