Раді Вас бачити!

Арен стрімко просувався підземними коридорами, тримаючись сліду Вітольда, поки вузький прохід не вивів його до великої зали. Після тісних переходів вона здавалася майже неприродно просторою. Високе склепіння губилося в темряві, а вздовж стін тягнулися старовинні руни, що тьмяно пульсували фіолетовим світлом. Такі самі знаки вкривали кам’яну підлогу, перетинаючись у складних колах і ламаних лініях. Між ними темніли сліди воску, розлитих настоїв і засохлої крові. Запах Вітольда тут був особливо сильним.

Вітольд стояв посеред одного з рунних кіл. Обличчя зблідло, на скронях блищав піт, проте він тримався прямо. Навколо нього завмерли охоронці. Вітольд різко кинув їм наказ, і перший чоловік уже відступив на крок. За ним подався другий. Погляди ковзнули до сріблясто-білого вовка, що з’явився у проході, і зброя в їхніх руках раптом перестала здаватися достатнім захистом. Ще мить вони вагалися, а тоді один із охоронців розвернувся й кинувся до бічного коридору. Решта рушила слідом. За кілька секунд Вітольд залишився посеред зали сам.

Арен провів по них поглядом лише мить і знову зосередився на дядькові. Кігті ковзнули по каменю, коли він повільно подався вперед. Вітольд відступив до краю рунного кола. Між ними залишалося кілька кроків. Арен притиснувся нижче до підлоги, готуючись до стрибка, а тоді рвонув уперед. Вітольд раптом закричав. Його тіло вигнулося, плечі неприродно розширилися, під шкірою з хрускотом рушили кістки. За кілька секунд на місці худорлявого чоловіка вже стояв велетенський вовк. Він був на голову вищий за Арена, його шерсть мала хворобливий попелясто-сірий відтінок, а в очах горіло божевільне світло.

Арен різко загальмував, вражений побаченим. Цього не могло бути. Жоден перевертень, окрім чистих Альф, не міг досягти таких розмірів.

— Ти думав, що ти єдиний, хто здатен на еволюцію? — проричав Вітольд, і його голос відлунював у залі, мов гуркіт грому. — Я присвятив роки дослідженням стародавніх рун і заборонених зіль, щоб перевершити природу. Я — досконалий хижак! Тобі не зупинити те, що я створив!

Попелястий вовк вдарив з неймовірною силою, збиваючи чорного Альфу з ніг. Почалася жорстока, кривава битва двох титанів.

Вітольд використовував перевагу в розмірах і вазі. У вирішальний момент він вчепився іклами в бік Арена, роздираючи шкіру й м'язи. Арен відповів лютим гарчанням, переключившись на інстинкти виживання. Він блискавично атакував у відповідь, впиваючись пазурами в задні лапи дядька, намагаючись позбавити його можливості рухатися. Зала наповнилася звуком хрускоту кісток, гарчанням і запахом свіжої крові.

Темна магія Вітольда робила його нечутливим до болю і неймовірно сильним. Скориставшись тим, що Арен на секунду відволікся від гострого болю в боці, попелястий велетень знову збив його з ніг і притиснув до кам'яної підлоги. Перемога здавалася неминучою.

Вітольд роззявив пащу, готуючись перекусити горлянку Арена, але в цей момент у повітрі завибрувала нова енергія. Арен відчув, як холодна й гостра, мов криця, сила Каеля вливається в його жили. Підтримка брата прийшла крізь магічний зв’язок, додаючи Арену потужної міці.

До цієї люті домішалася інша, значно давніша й потужніша стихія. В Арені пробудилася первісна сила захисту Істинної. Полум'я палало в його крові від самого моменту зустрічі з Алісою. Спрага захистити Алісу робила його непереможним, бо її серце тепер билося в унісон з його власним.

Його тіло, що здавалося майже зламаним під вагою попелястого велетня, вигнулося в неймовірному зусиллі. Звірячий рик Арена, підсилений магією брата і захисним вогнем Істинної, прокотився залою.

Одним блискавичним рухом Арен скинув із себе ворога. Вітольд, приголомшений раптовим сплеском сили, не встиг зреагувати. Арен, не гаючи ні секунди, впився іклами в горлянку дядька. Його щелепи зімкнулися з такою силою, що шийні хребці Вітольда хруснули, мов сухі гілки.

Попелястий вовк безсило забився в конвульсіях. Його масивне тіло почало стрімко втрачати форму, перетворюючись на знівечені залишки чоловіка. Арен, важко дихаючи, встав над ворогом. Його очі, що тепер випромінювали сліпуче золоте сяйво, не знали жалю. За мить він повернув людську подобу. Він опустив руку в розірвані груди Вітольда і одним рішучим, безжальним рухом вирвав його серце.

Все скінчилося. Зала наповнилася тишею, яку порушувало лише важке, уривчасте дихання Арена, вкритого кров’ю й втомленого ціною, яку довелося заплатити за цю перемогу. Поступово з темних коридорів до зали почали повертатися вцілілі вовки Вітольда. Вони боялися наблизитися, але інстинкт змушував їх підкоритися Альфі. Арен відкинув рештки серця дядька вбік. Його золоті очі, в яких ще жевріло відлуння бою, вп’ялися в кожного з вовків по черзі. Відчуття його влади тиснуло на них тягарем важчим за каміння.

— Ваша вірність Вітольду коштувала вам права жити тут, — проричав Арен. Голос Арена був низьким, вібруючим, сповненим непримиренної люті. — Ви маєте два дні, щоб зникнути з цих земель. Хто залишиться після закінчення терміну, зустріне смерть. Почнеться повна зачистка.

Зала здригнулася від його слів. Серед зграї здійнявся гомін.Кілька великих, старих вовків, які найдовше служили Вітольду, повернули людську подобу. Один із них ступив уперед.

— Ми не боїмося твоїх погроз, Арене! — прогарчав один із них. — Ти вбив Вітольда, але це не дає тобі права виганяти нас з наших земель! Ми тут народжені, тут виросли. Ти не маєш права нас виганяти!

Арен повільно перевів погляд на ватажка бунтівників. У золотих очах не було сумнівів, лише холодна сталь.

— Ви виросли в темряві, яку створив зрадник, — відповів Арен, і кожен звук його голосу гулом відбивався у стінах. — Ваша лояльність до нього — пляма на вашій крові. Дві доби. Після цього кожен, кого я знайду, отримає те саме, що й він.

— Ти збожеволів від сили Альфи! — вигукнув інший чоловік. — Зграя не піде! Ми знищимо тебе разом, навіть якщо доведеться покласти половину своїх!

— Спробуйте, — спокійно відрізав Арен. — Але спочатку подивіться на те, що залишилося від вашого бездоганного господаря.

Найзухваліший із бунтарів кинувся на Арена. Арен перехопив його й одним різким рухом відкинув убік. Чоловік глухо врізався у кам’яну колону.

— Більше ніяких суперечок, — прохрипів поранений чоловік, важко підводячись і опускаючи голову. — Ми підемо.

Решта зграї, побачивши легкість, з якою Арен розправився з їхнім найсильнішим воїном, опустила голови. Один за одним вони опустили погляди, демонструючи покору.

Молоді члени зграї, що ніколи не прагнули кровопролиття, почали безшумно відступати до виходу, вже плануючи шлях у вигнання. Старійшини, що ще хвилину тому кидали виклик, тепер схилили голови до самої підлоги, визнаючи силу Арена як єдиний закон.

Арен спостерігав за ними, поки останній із них не зник у темних підземних коридорах. Він знав, що деякі з них спробують перевірити його терпіння, але після того, що сталося в цій залі, ніхто не наважиться кинути йому відкритий виклик. Повільним, важким кроком, залишаючи криваві відбитки на підлозі, він попрямував до виходу, назавжди залишаючи позаду холодні стіни маєтку, що став могилою Вітольда. Він не зупинився ні на мить, відчуваючи серцебиття брата і Аліси, що кликали його. Полювання на ворогів зграї закінчилося, але шлях до нового життя тільки починався.