Раді Вас бачити!

Вітольд прибув до замку ще до полудня з невеликою свитою й пояснив появу необхідністю особисто обговорити тривожні звістки з північного кордону. Арен прийняв його як родича й союзника, хоча після ранкової розмови з Еліаном кожен крок дядька вже перебував під наглядом. Відкрито звинувачувати Вітольда брати поки не могли: підозри складалися в небезпечну картину, проте доказів його причетності до Торіна, нападів на патрулі та викрадення Аліси вони ще не мали.

Аліса зустріла його дорогою до внутрішнього саду. Вітольд ішов назустріч сам, залишивши своїх людей у гостьовому крилі, й зупинився за кілька кроків від неї. Погляд ковзнув по її обличчю, затримався на зап’ясті, де під рукавом ховався срібний знак, і повернувся до очей.

— Отже, це правда, — промовив він. — Вони вже розповіли тобі, ким ти маєш стати для них?

— Ким маю стати? — перепитала Аліса.

Вітольд ледь усміхнувся.

— Істинною Луною. Жінкою, поява якої повинна примирити двох Альф, посилити їхню кров і повернути клану колишню могутність. Гарна легенда. Особливо для чоловіків, які отримують від неї все, чого вони потребують.

Аліса повільно закрила фоліант, який тримала в руках.

— До чого ви ведете?

— До одного запитання. Серед усього, що тобі розповіли про Луну, хоч десь ішлося про те, чого хоче сама жінка?

Пальці Аліси міцніше стиснули шкіряну палітурку.

Вітольд помітив цей рух.

— Ось про це я й кажу. Ти прийшла з іншого світу, а тут тобі майже одразу визначили місце, ім’я, двох чоловіків і навіть призначення. Усі говорять про велич клану, силу Альф, давню кров. Цікаво лише, чи хтось запитав, якою ціною ця велич дістанеться тобі.

— Арен і Каель дали мені вибір.

— Тоді тобі пощастило, — спокійно відповів Вітольд. — Залишається з’ясувати, де закінчується твій вибір і починається магія, яка змушує вас трьох хотіти одного й того самого.

Аліса хотіла відповісти одразу, але слова затрималися. Перед очима промайнули сторінки знайденої в бібліотеці книги, розповідь про Істинну Луну, срібний знак на власному зап’ясті. У старих текстах справді багато говорилося про Альф, клан і силу союзу. Про жінку за всіма цими великими словами залишалося дивно мало.

Вітольд побачив, куди влучив, і цього разу усмішка торкнулася його губ цілком відкрито.

— Цікава розмова.

Голос Каеля пролунав за спиною Вітольда.

Аліса повернула голову. Каель стояв біля входу до саду, ще в дорожньому одязі після розвідки. На чоботях темніла волога земля, волосся розтріпав вітер, а погляд був прикутий до дядька. За кілька кроків від нього з’явився Арен.

Вітольд повільно обернувся.

— Я лише розмовляю з вашою гостею.

— Вона має ім’я, — сказав Каель.

Арен підійшов ближче, проте зупинився поруч з Алісою, залишивши між ними достатньо простору. Його погляд на мить затримався на її обличчі.

— Ти хочеш, щоб він залишився?

Запитання застало її зненацька.

Вітольд теж почув його. Ледь помітна усмішка зникла з його губ.

Аліса перевела погляд з Арена на Каеля. Жоден із братів не торкався її. Вони чекали.

І саме тоді вона зрозуміла, що Вітольд прорахувався.

Він хотів змусити її сумніватися у власній волі. Арен щойно віддав їй рішення.

— Хочу, — відповіла вона. — Я ще не закінчила.

Каель повільно схрестив руки на грудях.

— Тоді закінчуй.

Вітольд кинув на нього швидкий погляд. На мить у його обличчі проступило роздратування, але він одразу опанував себе.

Аліса повернулася до нього.

— Ви запитали, чи знаю я, де закінчується мій вибір і починається магія. Хороше запитання. Я сама хочу отримати на нього відповідь.

— Нарешті ти починаєш розуміти.

— Ви зарано зраділи.

Вона зробила крок до Вітольда.

— Я хімік. У моєму світі ми перевіряємо припущення. Збираємо факти. Шукаємо закономірності. А ви прийшли до мене з висновком і сподіваєтеся, що я прийму його без доказів.

Каель ледь повів бровою. Арен залишався нерухомим.

— Тоді перевіряй, — відповів Вітольд. — Запитай у них, скільки вони приховали від тебе.

— Запитаю. У них.

Вітольд примружився.

— І повіриш відповіді?

— Вирішу після того, як її почую.

Аліса помітила, як змінився його погляд. На кілька секунд зникла поблажливість, з якою він розмовляв із нею від самого початку.

— Ви хотіли посіяти між нами сумнів, — продовжила вона. — Можливо, вам навіть вдалося змусити мене поставити кілька неприємних запитань. Але запитання ще не робить вас правим.

Вітольд перевів погляд на братів.

— Ви добре її навчили.

— Ось тут ви знову помиляєтеся, — відповів Арен. — Це її власний розум.

Каель підійшов на крок ближче до дядька.

— А тепер моя черга поставити запитання. Що ти робив біля північного кордону три ночі тому?

Вітольд завмер лише на мить. Алісі цього вистачило. Каель теж помітив.

— Не розумію, про що ти.

— Розумієш, — відповів Каель. — Я сьогодні був там. Знайшов стоянку твоїх людей. Свіжу. І сліди ведуть до маршруту нашого зниклого патруля.

Вітольд повільно випростався.

— Мої землі межують із вашими. Мої люди мають право пересуватися ними.

— Своїми — так, — сказав Арен. — Нашими — після дозволу.

Тиша між чоловіками змінилася. Тепер Вітольд уже не керував розмовою.

— Ви звинувачуєте мене?

— Поки що я ставлю запитання, — відповів Арен. — Ти сам щойно пояснював Алісі, наскільки вони важливі.

Вітольд довго й важко подивився на нього.

— Обережніше, племіннику.

— Це мій дім, — спокійно відповів Арен. — Тут тобі знадобиться обережність.

Вітольд перевів погляд на Алісу, наче хотів сказати щось іще, але передумав.

— Ми продовжимо цю розмову.

— Можливо, — відповіла вона. — Якщо мені буде цікаво.

Він розвернувся й пішов до замку.

Каель дочекався, поки його кроки стихнуть.

— За ним уже стежать.

Аліса різко повернулася до братів.

— Ви знали?

— Підозрювали, — відповів Арен.

— І дозволили йому ходити замком?

— Саме тому й дозволили, — сказав Каель. — Поки він думає, що ми бачимо в ньому родича, він рухається вільніше. А разом із ним рухаються його люди.

Аліса кілька секунд мовчала.

— Тоді він щойно прийшов до мене не випадково.

— Саме це нам і треба з’ясувати, — відповів Арен.

Аліса провела поглядом двері, за якими зник Вітольд, і повільно видихнула. Розмова залишила після себе більше, ніж роздратування. Одне його запитання вперто поверталося, чіпляючись за все, що вона прочитала в старому фоліанті й почула від братів за останні дні.

— Я хочу знати правду про Луну.

Арен і Каель перезирнулися.

— Усе, — додала вона. — Зараз.

Каель сперся плечем об кам’яну колону.

— Що саме тебе цікавить?

— Почнемо з того, що він сказав. Де закінчуються мої почуття і починається магія?

Запитання зависло між ними.

Аліса чекала. Цього разу їй були потрібні слова, а не погляди, дотики чи чергове запевнення, що вони її захистять.

Арен першим порушив мовчанку.

— Я не знаю.

Відповідь виявилася настільки простою, що Аліса лише кілька секунд дивилася на нього.

— Не знаєш?

— Ніхто з нас до твого приходу не зустрічав Істинної Луни. Те, що ми знаємо, складається з уривків старих переказів. Знахарка розповіла більше, але й вона не дала відповіді на все.

Аліса перевела погляд на Каеля.

— А ти?

— Відчуваю тебе навіть тоді, коли ти далеко. Твій страх. Біль. Іноді настрій. Після того, що сталося в підземеллі, зв’язок став міцнішим. Але я не можу сказати, яка його частина належить магії, а яка нам самим.

Аліса опустила очі на срібний знак, що проступав з-під рукава. Провела великим пальцем по тонких лініях.

— Тоді Вітольд мав рацію хоча б в одному. Ми занадто мало знаємо.

Каель напружився.

— Він використав правду, щоб підкласти під неї брехню.

— Саме тому це працює, — відповіла Аліса. — Якби він говорив суцільну нісенітницю, я б просто розвернулася й пішла.

Арен уважно подивився на неї.

— Ти йому повірила?

— Я почула запитання, на яке хочу отримати відповідь. Це різні речі.

На обличчі Арена щось змінилося. Він кивнув.

— Справедливо.

Аліса підійшла до кам’яної лави біля стіни й поклала на неї фоліант, який досі тримала в руках.

— Є ще дещо. У книзі, яку я знайшла в бібліотеці, Луна всюди описана через Альф. Вона примиряє їх. Посилює. Зберігає клан. Народжує спадкоємців. Її власна сила згадується уривками. Наче авторів цікавило лише те, що вона дає чоловікам.

Каель відійшов від колони.

— Ти думаєш, частину відомостей приховали?

— Я думаю, ми читаємо історію, яку писали ті, кому було вигідно саме так її запам’ятати.

Арен узяв фоліант і перегорнув кілька сторінок.

— Знахарка сказала, що легенду про Істинну Луну викреслили з пам’яті кланів.

— Ось саме. Хтось її викреслив. Отже, спочатку існувало більше.

Каель підійшов до них.

— І ти хочеш знайти первісний текст.

Аліса підняла на нього очі.

— Хочу знайти все, що залишилося від першої Луни. Ким вона була до того, як стала частиною вашої легенди? Звідки прийшла? Що могла робити зі срібним знаком? Чому саме жінка з іншого світу могла об’єднати двох Альф?

Вона торкнулася зап’ястя.

— І чому це відбувається зі мною?

Брати мовчали.

Цього разу в їхньому мовчанні Аліса відчула інше: вони теж хотіли знати.

— У старому крилі є родовий архів, — сказав Арен. — Частину книг перенесли звідти багато років тому, але найдавніші записи залишилися. Батько забороняв нам торкатися їх.

— Чому?

— Казав, що деякі знання повинні залишатися похованими разом із тими, хто ними користувався.

Каель коротко глянув на брата.

— Після того, що ми знайшли в підземеллях, ця фраза звучить значно цікавіше.

Аліса забрала фоліант із рук Арена.

— Тоді почнемо з архіву.

— Після того, як я закінчу з Вітольдом, — сказав Каель.

— Разом.

Він подивився на неї.

— Алісо...

— Він щойно прийшов до мене й заговорив про Луну. Він знає про мій зв’язок із вами більше, ніж мав би знати сторонній. Можливо, більше, ніж показує. Я вже частина цієї історії, Каелю.

Арен закрив долонею карту, що лежала на столі поруч.

— Вона права.

Каель кинув на нього погляд.

— Ти дуже швидко перейшов на її бік.

— Звикай.

Кутик губ Аліси смикнувся. Напруга, яку залишив після себе Вітольд, трохи вщухла, але головне питання залишилося.

Хто така Істинна Луна насправді? Аліса знову розгорнула фоліант. Між двома пожовклими сторінками щось блиснуло. Вона нахилилася й обережно витягла тонку смужку пергаменту, яку раніше прийняла за частину старої палітурки. На ній залишилося кілька рядків майже стертого письма. Арен підійшов ближче.

— Це старий діалект.

— Можеш прочитати?

Він провів пальцем по першому рядку.

— Частково.

Каель став поруч. Арен повільно вимовив:

— «Коли Луна згадає своє ім’я...»

Далі пергамент був пошкоджений. Аліса перевернула його. На звороті виднівся той самий знак, який уже кілька тижнів жив на її зап’ясті. Тільки на старому пергаменті коло було ціле.