Раді Вас бачити!

Цикади за вікном виводили свою нескінченну, монотонну нічну симфонію. Аліса повільно йшла довгими, прохолодними коридорами замку. Минула ніч досі жила в тілі Аліси теплим спогадом. Вона повільно йшла прохолодними коридорами замку, згадуючи Арена й Каеля, їхні руки, голоси, ту дивну рівновагу, яка вперше виникла між ними трьома. Брати були на нічному обході дальніх кордонів, а замок нарешті стих. Тиша виявилася саме тим, чого їй бракувало.

Останнім часом Аліса дедалі частіше приходила до замкової бібліотеки. Тут пахло старим пергаментом, пилом і деревом, а високі стелажі губилися в напівтемряві під готичними склепіннями. Вона шукала все, що могла знайти про рідкісних Омег, істинні зв’язки та магію срібного знака. Знання повертало їй те, чого найбільше бракувало від дня появи в цьому світі — можливість самій робити висновки.

Аліса поставила масляну лампу на дубовий стіл і рушила до найвіддаленіших полиць. На нижній полиці між двома потрісканими палітурками стояв фоліант у грубій чорній шкірі. Рельєфний знак на обкладинці змусив її зупинитися. Під рукавом праве зап’ястя озвалося теплом.

Аліса дістала книгу й поклала її під світло лампи. Сторінки були порожніми, жовтуватими від часу, а в центрі першого розвороту було видно глибоке тиснення. Вона піднесла руку. Срібний знак на зап’ясті збігався з ним до найменшого вигину.

Внутрішнє чуття підказало їй єдиний правильний варіант дій. Аліса повільно підняла руку. Вона відчула дивне тремтіння в пальцях. Вона міцно притиснула зап’ясток до заглиблення в пергаменті. Інтуїція підказувала, що саме так книга має активувати магічний механізм.

Срібний знак спалахнув, і світло розлилося по сторінках. Порожній пергамент почав вкриватися тонкою срібною в’яззю. Літери проступали одна за одною, ніби чекали саме цього дотику. Аліса завмерла над книгою, вдивляючись у рядки, які дивним чином ставали для неї зрозумілими.

Аліса заворожено, затамувавши подих, вдивлялася в рівні рядки, які миттєво ставали для неї цілком зрозумілими й логічними. Книга розкривала перед нею завісу таємниці, розповідаючи про вищу, прадавню форму союзу, що виходила за межі звичних вовчих законів.

«Знак цей належить жінці, що приходить з іншого світу. Її називають Істинною Луною. Вона пов’язана з двома Альфами однієї крові й здатна з’єднати те, що від народження приречене на суперництво. Через неї сила братів стає єдиною, а їхній зв’язок – міцнішим за старі закони клану».

Аліса перечитала останній рядок. Отже, знак стосувався не лише її потягу до братів. За ним стояло щось значно давніше за закони клану й пояснення, які вона чула від Арена та Каеля.

«Сила Луни прокидається поступово. Вона зростає разом зі зв’язком між трьома. Брати мають навчитися чути її так само, як чують власну кров, а Луна – прийняти силу, що живе у знаку. Коли троє стануть єдиним цілим, старі правила втратять владу над ними. Якою буде сила після повного злиття — давні записи не відкривають».

Срібне сяйво повільно згасло. Аліса провела пальцями по слову «Луна». Воно здавалося чужим, хоча знак на зап’ясті відгукувався теплом, ніби впізнав його раніше за неї.

Вона знову перечитала кілька рядків. І тоді з’явилося інше питання.

Арен і Каель від самого початку їхнього знайомства називали її своєю єдиною Омегою. Вони ставилися до неї за законами зграї, бачили в ній рідкісну жінку, пов’язану з обома Альфами, прагнули захищати її, тримати поруч і будувати з нею майбутнє. Та пророцтво відкривало іншу картину. Істинна Луна була значно більшою, ніж просто Омега двох правителів. Вона мала об’єднати їхню силу, вплинути на долю всього клану й змінити те, що століттями здавалося непорушним.

Аліса повільно провела пальцями по срібних літерах.

– Хто я для них насправді? – прошепотіла вона.

Питання зависло між стелажами.

Вони хотіли її ще до того, як дізналися правду про Луну. Ревнували, сперечалися, втрачали контроль через її близькість. Вона бачила бажання в погляді Каеля, відчувала стриману силу Арена, знала, як змінювався їхній голос, коли вони залишалися з нею наодинці.

А тепер усе це раптом отримало пояснення, якого вона зовсім не хотіла.

Аліса знову подивилася на рядки.

Що, як їх тягнуло до неї лише тому, що так наказувала кров?

Від цієї думки стало важче дихати. Вона притиснула пальці до краю столу й уявила іншу жінку на своєму місці. Інше обличчя. Інший голос. Такий самий срібний знак на зап’ясті.

Чи дивилися б Арен і Каель на неї так само?

– Ви кохаєте мене чи Луну? – тихо запитала вона порожню бібліотеку.

Відповіді, звісно, не було. Саме це дратувало найбільше.

Аліса хотіла бути для них Алісою – зі своїм характером, впертістю, звичкою все перевіряти, сперечатися, ставити незручні запитання. Хотіла, щоб Каель усміхався саме їй, а Арен дивився своїм тихим, уважним поглядом саме на неї. Думка про те, що за їхнім потягом могла стояти лише магія, боляче чіплялася за гордість.

Та за нею майже одразу прийшла інша. Значно небезпечніша. Аліса любила їх.

Визнання вже не викликало спротиву. За останній час у замку щось змінилося настільки глибоко, що повернутися до колишньої себе вона вже не могла. Їй бракувало їхніх голосів, коли брати залишали замок. Вона впізнавала кроки в коридорі, чекала дотиків, помічала відсутність кожного з них так само гостро, як раніше помічала відхилення в лабораторних показниках.

Думка про повернення додому досі жила десь усередині, але поруч із нею тепер існувало життя, яке вона вже встигла назвати своїм.

А якщо магія впливала і на неї?

Аліса завмерла. Це питання виявилося ще страшнішим за всі попередні.

Як відрізнити власне кохання від сили знака, якщо вони росли разом? Де закінчувалася магія й починалося її власне бажання залишитися поруч із двома чоловіками, яких ще недавно вона вважала частиною чужого, небезпечного світу?

Вона опустила погляд на зап’ясток.

Срібні лінії світилися спокійно, майже невинно.

Аліса закрила фоліант і ще кілька секунд тримала долоню на чорній палітурці. Потім притиснула книгу до грудей і повернулася до своїх покоїв. Там сховала її на дні дерев’яної скрині під одягом.

Лампа згасла.

У темряві срібний знак ще кілька секунд світився крізь рукав.

Десь далеко, за стінами замку, були Арен і Каель. І вперше їй хотілося їхнього повернення майже так само сильно, як вона боялася запитань, які тепер мала їм поставити.