Раді Вас бачити!

У великій залі засідань зазвичай вирішували найважливіші питання життєдіяльності та оборони всього клану. Тепер тут панувала важка, наелектризована атмосфера. Здавалося, ось-ось мали заіскрити блискавки. Брати-близнюки стояли біля високого, вузького вікна. Вони дивилися на вежі та гострі мури замку, залиті холодним місячним світлом. На великому дубовому столі посеред кімнати все ще лежали розгорнуті карти територій. На них були розкреслені лінії майбутнього розколу. Ще кілька днів тому ці лінії здавалися їм єдиним реальним порятунком від кривавої міжусобної війни за право на одноосібне правління. Але зараз ці пергаменти виглядали непотрібними, бляклими мотлохами. Вони втратили будь-який сенс.

Внутрішній вовк Арена ходив ходором під шкірою, вимагаючи негайних дій. Незважаючи на свою звичну стриманість і розсудливість, Альфа зараз ледве стримував глухий, вібруючий рик, що раз у раз рвався з його могутніх грудей.

Його бажання йшло глибше за звичайний потяг. Відтоді як Аліса з'явилася в Північному лісі, вовк реагував на неї з упертістю, якої Арен раніше не помічав. Срібний знак, випалена галявина, дивна реакція магії — усе вказувало на зв'язок, природи якого він поки що не розумів. Його зазвичай світлі, спокійні очі вмить спалахували темним, хижацьким золотом, варто було йому лише на секунду згадати образ дівчини нагорі.

— Ти теж це відчуваєш, Каелю? — низьким, хрипким від стримуваної напруги баритоном запитав він брата, не повертаючи голови й продовжуючи дивитися на нічний ліс. — Її запах залишився на моєму плащі, на руках, навіть тут я його вловлюю. І що далі вона від мене, то сильніше вовк вимагає повернутися до неї.

Каель нервово міряв кроками зал, а вовк під шкірою вимагав одного — повернутися нагору. Образ Аліси вперто тримався в пам'яті: срібний знак на зап'ясті, розгублений погляд, її запах, який він досі відчував на власних руках. Потяг дратував своєю силою ще більше через те, що Каель не розумів його природи. Нарешті він різко зупинився навпроти брата.

— Мій вовк ледве тримається, — Каель зупинився навпроти брата. — Відколи вона з'явилася, я відчуваю її навіть тоді, коли її немає поруч. На галявині стало ще гірше. Коли знак спалахнув під моїми пальцями, вовк упізнав щось, чого я сам пояснити не можу.

Він провів долонею по потилиці й глянув на карти.

— І тепер ти пропонуєш роз'їхатися? Ти — на північний схил, я — на західний? А що робити з нею?

— Саме це я намагаюся зрозуміти.

— Наші вовки вже вирішили, Арене. Обидва тягнуться до однієї жінки. Такого в нашому клані ще не було.

Арен повільно повернувся до брата, відриваючись від споглядання нічного пейзажу. Два абсолютно однакові обличчя, дві могутні, широкоплечі постаті, розділені лише кольором волосся та внутрішнім темпераментом, зараз дихали в унісон, об’єднані спільним, усепоглинаючим прагненням. Закони перевертнів століттями залишалися простими: один Альфа очолював одну зграю й обирав одну пару. Те, що відбувалося зараз, не вкладалося в жодне відоме братам правило. Два вовки впізнали одну жінку, а срібний знак відгукувався на обидвох.

— Поки що ми нікуди не їдемо, — нарешті сказав Арен. — Розділ клану зачекає. Спочатку ми з'ясуємо, що сталося на галявині й чому наші вовки однаково на неї реагують.

— Мене турбує інше, — промовив Каель, підходячи ближче. — Вона людина, Арене. Її тіло працює інакше; її страх справжній, а ми навіть не знаємо, що робить із нею знак. На галявині вона ледве втрималася на ногах. Якщо ця магія посилиться, ми можемо нашкодити їй, навіть не розуміючи, як саме.

— Саме тому ми маємо тримати себе під контролем, — відрізав Арен. — Вона дивиться на нас як на чудовиськ. У її очах — дикий, первісний жах перед нашою вовчою суттю. Вона намагається знайти в цьому замку вихід, прораховує шлях назад до свого світу. Мій вовк гарчить від однієї думки, що вона може втекти.

Каель раптово зробив крок уперед. Його погляд ковзнув до плаща, який ще кілька годин тому Арен накинув Алісі на плечі, і щелепи Альфи напружилися.

— Тоді хто з нас має триматися від неї подалі? — запитав він. — Твій запах уже на її шкірі. Ти був першим поруч після її пробудження; твій плащ вона носить на плечах і звертається до тебе, коли хоче отримати відповідь. Думаєш, мій вовк спокійно на це дивиться?

— Вона не обирала нікого з нас.

— Зате наші вовки, схоже, вже зробили вибір.

— Саме тому ми повинні тримати їх під контролем.

Каель коротко засміявся й провів долонею по потилиці.

— Легко сказати. Коли вона поруч, я відчуваю кожен її рух. Коли відходить, шукаю запах. Коли вона дивиться на тебе, мені хочеться поставити між вами стіну.

Арен мовчав кілька секунд. Зізнання брата неприємно точно збігалося з тим, що відбувалося з ним самим.

— Це ще одна причина нічого не вирішувати зараз, — нарешті промовив він. — Ми не знаємо, що робить із нами знак. Не знаємо, чи цей потяг належить нам самим, чи магія його підсилює.

Каель різко повернув голову.

— Ти справді сумніваєшся, що хочеш її?

— Я сумніваюся в тому, що маю право вирішувати за неї лише тому, що мій вовк щось відчув.

Каель примружився. У його погляді ще палала ревність, проте відповідь брата змусила його замислитися.

— А вона тим часом сидить нагорі й шукає спосіб утекти.

— І має на це причини.

— Тоді потрібно дати їй інші.

Арен нахмурився.

— Для чого?

— Щоб залишитися хоча б достатньо довго, аби ми зрозуміли, що з нами відбувається.

Каель підійшов до столу й сперся долонями об край карти. Чорна лінія майбутнього розділу клану проходила просто під його пальцями.

— Завтра я заберу її з цих стін.

— Куди?

— До саду. Потім, можливо, покажу нижню частину фортеці, поселення та ліс біля зовнішньої стіни. Вона бачить тут лише камінь, охорону й зачинені двері. Нехай побачить, що за ними є життя.

Арен уважно вдивлявся в обличчя брата.

— І тільки це?

Каель усміхнувся краєчком губ.

— Ти надто добре мене знаєш.

— Саме тому й питаю.

Каель випростався.

— Мені цікаво, як вона реагує на мене, коли поруч немає тебе.

— Вона не об'єкт для перевірки.

— А знак?

Арен замовк.

— Ти сам хочеш знати, чи відгукнеться він на одного з нас окремо, — продовжив Каель. — На галявині ми були поруч обоє. У кімнаті теж. Ми навіть не знаємо, чи реакція однакова.

Арен перевів погляд на нашвидкуруч перемальований символ біля краю карти. Каель мав рацію: вони знали надто мало. Знак реагував на близнюків, спалахував на галявині й пов'язував трьох людей способом, якого досі ніхто з них не розумів.

— Спостерігай за знаком, — сказав він. — Подивимося, що станеться, коли поруч із нею залишишся тільки ти.

Каель усміхнувся краєчком губ.

— Повір, я збираюся дивитися дуже уважно.

Арен підняв на нього очі. Він надто добре знав цей вираз обличчя брата.

— Що ти задумав?

Каель відійшов від столу й неквапливо поправив манжет сорочки.

— Вона ховається за своїм розумом. За формулами, спостереженнями та бажанням усе пояснити. Навіть коли знак горить у неї на шкірі, вона шукає закономірність замість того, щоб відчути, що з нею відбувається.

— І?

— Я хочу забрати в неї цю можливість хоча б на кілька хвилин.

Погляд Арена став жорсткішим.

— Каелю.

— Я збираюся показати їй, що її розум контролює далеко не все, — у голосі Каеля прозвучало роздратування. — Хочу побачити, що залишиться від її впертості, коли тіло почне реагувати швидше, ніж вона встигатиме придумувати пояснення.

Арен відчув, як вовк ворухнувся під шкірою. Сам образ Аліси поруч із Каелем викликав гострий спалах ревнощів. Плащ із його запахом досі лежав на її плечах, і якась первісна частина Арена хотіла, щоб так залишалося якомога довше.

— Вона боїться нас.

— Саме тому я хочу показати їй дещо інше, крім іклів і пазурів.

— У твоєму виконанні це звучить загрозливо.

Каель тихо засміявся.

— Ти завжди вмів псувати найцікавіше.

Він підійшов до вікна й на мить затримав погляд на верхньому поверсі. Десь там, за кам'яними стінами, була Аліса. Відстань притлумлювала її запах, проте вовк усе одно тягнувся в ту сторону.

— У саду знайдеться місце подалі від варти, слуг і твоїх очей. — сказав Каель. — Там я зможу залишитися з нею наодинці.

— Навіщо?

Каель повернув голову. В його очах уже проступало золото.

— Хочу дізнатися, скільки в ній справжнього опору, а скільки страху, — відповів Каель. — Вона впевнена, що здатна сховатися від нас за своїми формулами й холодною логікою. Завтра я перевірю, наскільки вистачить цієї впевненості, коли між нами залишиться кілька сантиметрів.

Арен стиснув край столу. Ревнощі піднялися миттєво, майже болісно.

— Не переходь межу.

— Я знаю, де вона.

— Коли йдеться про неї, я вже не впевнений.

Каель кілька секунд дивився на брата, а тоді повільно всміхнувся.

— Ти боїшся, що вона відгукнеться на мене ще сильніше.

Пальці Арена сильніше стиснули дерево.

— Я боюся, що твій вовк вирішить за тебе.

— Нехай спробує.

Каель рушив до дверей, але біля порога зупинився.

— Завтра я покажу їй сад. А потім з'ясую, чи справді її розум такий сильний, як вона думає.

Двері зачинилися за Каелем. Арен залишився біля столу, де карта Північного лісу була розділена навпіл рівною чорною лінією. Ще кілька днів тому брати сперечалися, кому дістанеться кожна частина цих земель. Тепер поверх чорної межі лежав срібний знак, нашвидкуруч перемальований з руки Аліси. Арен провів пальцем по незамкненому колу й затримався на ньому. Завтра Каель залишиться з нею наодинці. Від самої цієї думки вовк під шкірою підняв голову, а пальці Арена повільно стиснули край карти. Він уже знав: яким би не був задум брата, ця прогулянка не закінчиться спокійно.