Раді Вас бачити!

Свідомість поверталася до Аліси повільно, крізь тепло, важкість у тілі й запах диму, змішаний із сухими травами та старим деревом. Вона не поспішала розплющувати очі, бо за заплющеними повіками ще тримався останній спалах лабораторії: біле світло, сторінки журналу, що злітали над столом, фіолетова крапля всередині тріснутої колби й срібна нитка, яка торкнулася її зап'ястя за мить до того, як світ розсипався на уламки.

Зап'ястя нило.

Аліса провела пальцями по шкірі й насупилася. Уздовж руки тягнулася тонка світла лінія. Такі сліди іноді залишав папір, якщо необережно провести краєм аркуша по долоні, проте жоден поріз не міг пояснити дивне поколювання, яке прокотилося рукою від одного дотику. На якусь мить перед очима промайнули темні скелі, вежі над морем і срібний місяць, завислий над хвилями так низько, ніби торкався води.

Картина зникла швидше, ніж вона встигла вхопитися за неї думкою.

Аліса розплющила очі.

Дерев'яна стеля нависала зовсім близько. Темні балки перетиналися над головою, а різьблення, яке вкривало дерево, здавалося роботою людини, що мала занадто багато часу й дивну любов до давніх символів. Полум'я десь збоку кидало на стелю золотаві відблиски, через які тіні повільно ковзали по різьблених лініях і змушували їх рухатися.

Тільки зараз вона відчула вагу вовняної ковдри, що її вкривала. Після вибуху мала б бути лікарня, різкий запах антисептиків, холодна крапельниця, а не дерев'яна стеля, дим і тепло від каміна. Жоден із цих запахів і відчуттів не вписувався в знайомий сценарій.

Кімната поступово відкривалася погляду, але відповідей від цього не більшало. Вогонь у каміні тихо потріскував, відкидаючи на стіни золотаві відблиски. Поруч стояв важкий дерев'яний стіл, на якому залишили глечик із водою та мідну миску. Усе навколо виглядало настільки справжнім і відчутним, що думка про галюцинацію починала втрачати переконливість.

Аліса відкинула край ковдри й лише тепер звернула увагу на свій одяг. Лабораторний халат зник. Замість нього на ній була світла сорочка з м'якої тканини, зібрана біля горла дрібними ґудзиками з кістки або світлого дерева. Рукави майже приховували долоні. Хтось перевдягнув її, поки вона була непритомною, і ця проста думка виявилася значно тривожнішою за дивну кімнату чи незнайомий краєвид за вікном.

Вона поспіхом перевірила застібки, провела руками по боках і стегнах, шукаючи гострий біль чи сліди, які могли б видати чужу присутність. Тіло відгукнулося лише втомою, важкістю після вибуху. Від цього стало трохи легше дихати, але думка про те, хто її перевдягав, не відступала.

Вона підвелася й підійшла ближче до вікна. За склом лежав зовсім інший світ. Схили гір губилися в ранковому тумані, а далеко внизу звивалася річка, ловлячи сонячне світло. Аліса сперлася долонею об кам'яну раму. Камінь був холодним і шорстким. Надто переконливим для сну. Після травм мозок здатний створювати дивні образи, але навряд чи зміг би настільки точно відтворити вологість повітря, запах диму й нерівності старого каменю під пальцями.

Вона саме намагалася згадати все, що читала про наслідки сильних травм голови, коли двері відчинилися.

На порозі з'явився чоловік із тацею в руках. Світле волосся спадало йому на плечі, а в поставі відчувалася звичка тримати себе впевнено навіть у дрібницях. Побачивши Алісу біля вікна, він прискорив крок і поставив тацю на стіл, ніби боявся, що вона будь-якої миті втратить свідомість.

— Вам краще сісти.

Слова прозвучали незнайомою мовою.

Саме це мало б стати черговою загадкою, проте справжній подив настав через секунду. Аліса зрозуміла сказане відразу. Так, ніби чула цю мову все життя.

Пальці самі стиснули край кам'яної рами.

— Якою мовою ви зараз говорите?

Чоловік завмер.

Уважний погляд ковзнув її обличчям, затримався на зап'ясті зі срібною лінією й лише після цього повернувся до очей.

— Ви розумієте мене?

— Саме це мене й бентежить.

На його губах майнула ледь помітна усмішка. Вона зникла майже одразу, ніби з'явилася випадково. Чоловік підтягнув стілець ближче і сів так, щоб не загороджувати їй шлях до дверей.

— Мене звати Арен.

Ім'я прозвучало незвично. Аліса повторила його подумки, намагаючись зрозуміти, до якої мови воно могло належати. Жодних знайомих асоціацій не виникло.

— Де я?

Арен на мить перевів погляд у вікно.

— У замку Чорного Місяця.

Аліса потерла скроню.

Назва звучала так, ніби її запозичили зі сторінок дешевого фентезі-роману або туристичного буклета для любителів історичних реконструкцій. Проблема полягала лише в тому, що камін за її спиною випромінював справжнє тепло, кам'яна підлога залишалася холодною, а люди після вибухів у лабораторіях зазвичай прокидалися зовсім в інших місцях.

— Мені потрібен телефон.

Арен насупився.

— Що це?

Запитання прозвучало настільки природно, що Аліса навіть не знайшла в ньому сліду жарту.

Вона мовчки подивилася на нього.

Потім на камін.

На дерев'яні балки під стелею.

На важкі двері з кованою ручкою.

Все навколо нагадувало декорації до історичного фільму, тільки тут не було жодної сучасної деталі, за яку можна було б зачепитися поглядом.

— Добре. Телефон неважливий. Документи. Мій одяг. Лікарня. Поліція. Будь-хто, хто може пояснити, що сталося після вибуху.

Арен уважно слухав.

— Вас знайшли біля межі лісу.

Він говорив рівно, проте пальці на краю стільця ледь стиснулися. Коли Аліса зустрілася з ним поглядом, Арен уже розтиснув долоню й знову виглядав незворушним.

— Якого лісу?

— Північного.

— Це нічого не пояснює.

— Розумію.

— Ні, не розумієте.

Аліса відвернулася до вікна. Якщо вона продовжить дивитися на Арена, то почне кричати або вимагати відповідей, яких він, схоже, не міг дати. За склом лежали гори. Справжні, високі, вкриті ранковим туманом. Вони не могли з'явитися поруч з університетським кампусом за одну ніч.

— Я працювала в лабораторії факультету хімії. Проводила дослідження. Стався вибух. Після цього я опинилася тут. Якщо ви хочете переконати мене, що це нормально, доведеться придумати дуже хороше пояснення.

Арен піднявся зі стільця.

— Я й сам хотів би його почути.

У його голосі не було жодної фальші, і від цього стало ще тривожніше.

— Що це означає?

— Означає, що я ніколи раніше не бачив нічого подібного.

Аліса повернулася до нього.

— А тепер скажіть дещо просте. У якій країні ми перебуваємо?

Мовчанка затягнулася.

Коли Арен знову заговорив, його голос став тихішим.

— Я не знаю вашого світу, Алісо.

Вона завмерла.

Саме слово "світ" пролунало занадто буденно. Наче вони обговорювали погоду або дорогу до сусіднього міста.

Пальці мимоволі стиснули край підвіконня.

— Ви зараз говорите про планету?

— Я говорю про місце, звідки ви прийшли.

У коридорі щось глухо грюкнуло.

Арен одразу повернув голову на звук. Розмова обірвалася. Він прислухався до того, що відбувалося за дверима, і ця раптова зосередженість видалася Алісі значно промовистішою за його дивні відповіді.

Коридорами прокотився протяжний вовчий поклик. Він тривав лише кілька секунд, але Аліса завмерла. Глибокий звук ішов крізь кам'яні стіни й відгукувався в грудях, наче великий хижак заявляв про свою присутність усьому замку.

Двері розчинилися.

До кімнати увійшов чоловік із мокрим від дощу волоссям. Темний плащ залишав на камені вологі сліди. Золоті очі одразу зупинилися на Алісі.

На відміну від Арена, він навіть не намагався приховати свою цікавість.

— Я просив зачекати, — сказав Арен.

— Ти просив мовчати, поки весь замок обговорює диво, яке впало нам просто під ноги.

Каель говорив спокійно, але в його голосі відчувалася впевненість людини, яка давно звикла діяти на власний розсуд.

Аліса машинально підтягнула комір сорочки. Чужий одяг дратував дедалі сильніше. Варто було поглянути на довгі рукави чи незнайомі застібки, і реальність того, що відбувалося, ставала ще переконливішою.

— Каель.

Попередження в голосі Арена прозвучало стримано.

Каель лише на мить подивився на брата.

— Ти теж бачиш це.

Аліса простежила за напрямком його погляду. Срібло під шкірою розросталося тонким візерунком. Лінії перепліталися й утворювали знак, що нагадував незавершене коло.

Арен узяв зі спинки крісла темний плащ і простягнув його їй.

— Накиньте.

Тканина ще зберігала тепло каміна.

— Хтось із вас нарешті пояснить, що відбувається?

Каель ледь усміхнувся.

— Якби я сам це розумів, розмова була б значно простішою.

— Спробуйте.

— Коли тебе знайшли, навколо залишилися лише випалена земля і знак, якого раніше ніхто не бачив.

— А тепер ви вирішили, що я маю знати, що це означає?

— Я сподівався, що це знаєш ти.

За стіною знову щось грюкнуло. Каель повернув голову настільки швидко, що рух майже вислизнув від погляду. Рука миттєво лягла на руків'я ножа.