Раді Вас бачити!

Аліса прихилилася до стовбура старого в’яза, вдивляючись у сторінки фоліанта про нічні трави. Тут, у глибині саду, повітря здавалося густішим, насиченим ароматом нічної фіалки й вологого моху. Вона намагалася заглушити внутрішній гомін, але саме тоді навколо почав змінюватися простір. Звичний спокій розірвав задушливий, солодкий квітковий сморід, нудотний і з виразним присмаком гіркої полинової отрути.

Вона навіть не встигла підвестися, як з тіней, що ще мить тому здавалися невинними, виступили двоє. Вони ніби витекли з самої темряви, розрізаючи повітря, яке миттєво ставало важким і отруйним.

Це були не ті охоронці, яких вона бачила в коридорах замку. Їхні обличчя, нерухомі й безпристрасні, нагадували витесані з граніту маски, а в очах застиг холод зимової води, що не знає відлиги. Вони рухалися синхронно, безшумно, і цей ритм здавався Алісі чимось хижим, притаманним лише тим, хто звик полювати.

— Справжня окраса для наших Альф, — процідив перший, оглядаючи її з викличною зневагою, ніби перед ним була не жінка, а зіпсована річ. — Така тендітна, нікчемна квітка, що зів’яне від одного дотику. Ти лише тягар, Алісо. Помилка природи, яка в наївності своїй вважає себе гідною хоч краплі їхньої уваги.

Другий зробив крок ближче, і від нього потягнуло холодом, що пробирав до самих кісток. Його голос, сухий і шорсткий, наче тертя каменю об камінь, в’їдався у свідомість:

—Ти зайва в цьому світі. Ти лише іграшка, якою втішаються, поки не набридне. Ти тут ніхто, розмінна монета у грі величних, приречена бути розчавленою їхнім самим вибором.

Аліса спробувала відсахнутися, потягнутися до братів через зв’язок, але солодкий квітковий дурман вже полонив її легені. Кожен вдих приносив лише дедалі більшу темряву. Вона намагалася вихопити кинджал, але рука зрадницьки завмерла в повітрі, наче налита свинцем. Світ навколо пішов обертом, фарби зблідли, а постаті вартових почали розпливатися перед очима. Аліса хитнулася, ще намагаючись утриматися при свідомості.

Аліса спробувала відповісти. Слова застрягли в горлі. З тіні навколо вартових раптово почала клубочитися густа чорна димка. Вона розповзалася садом, як жива істота, випромінюючи сморід гниття. Миттєво витіснений квітковий аромат зник.

Свідомість Аліси здригнулася і почала згасати. Вона спробувала вихопити кинджал, але пальці зрадницьки оніміли, і зброя випала на траву. Перед тим, як темрява остаточно поглинула її, вона відчула, як на голову насунули грубий, шорсткий мішок. Останнім, що закарбувалося в пам’яті, був звук їхніх впевнених, швидких кроків. Вони не витрачали часу на зайві слова, забираючи свою здобич у ніч.

Коли свідомість почала повільно повертатися, першим, що зустріло Алісу, стали нестерпний біль у зап’ястях і різкий запах вогкого каменю. Вона спробувала поворухнутися, але залізні кільця, вбиті прямо в кладку підземель, не дозволили навіть змінити положення тіла. Густий, просякнутий пліснявою, холод проникав під одяг, змушуючи її тремтіти.

Важкий засув здригнувся, і двері з рипом відчинилися. На порозі стояв той самий охоронець. Тепер він не ховав обличчя, а його очі світилися голодним, майже безумним блиском.

— Твої Альфи вже почали розривати один одного, — промовив він, не приховуючи тріумфу. — Вони надто зайняті своєю війною, щоб помітити, що ти зникла з їхніх очей.

Аліса підняла голову, дивлячись на нього з холодною зневагою.

— Ти вкрав не трофей, — відрізала вона, і голос її не здригнувся, відлунюючи від вологих стін. — Ти вкрав їхню істину. Ти навіть не уявляєш, що накоїв. Вони відчують, як обривається цей зв’язок, і прийдуть. Вони не будуть воювати між собою, бо їхня лють тепер матиме одну ціль — вас. Вони знесуть цей замок до фундаменту, щоб вирвати мене з ваших пазурів. Їхнє об’єднання буде для вас вироком.

Охоронець на мить застиг, а потім залився глузливим, хрипким сміхом, що боляче вдарив по вухах. Він нахилився до самої її щоки, і його холодне й переривчасте дихання обпекло шкіру.

— Істина? — перепитав він, зневажливо випльовуючи слово. — Ти говориш про казки, якими вони годують таких, як ти, щоб ти не намагався втекти. Немає ніякої містичної істиної пари. Є лише інстинкти, територія та право сильного. Вони не прийдуть за тобою, бо занадто зайняті тим, щоб ділити владу. Ти для них лише гарна іграшка, що приємно пахне.

Він провів пальцями по лінії її шиї, і цей дотик був владним, наче клеймо.

— Скоро ти забудеш про всі ці нісенітниці про зв’язок, — продовжив він, майже шепочучи. — Я сам приборкаю твою норовливу кров. Навчу тебе справжньому підкоренню, і тоді ти сама побачиш, де твоє справжнє місце в цьому світі. Не поряд з ними, а біля моїх ніг.

Він розвернувся і вийшов, залишивши її в темряві, де єдиним звуком, що підтримував у ній життя, був прискорений ритм її власного серця.

З кожною хвилиною затхле повітря ставало важчим, наче густішало від самої ненависті, що просочувала ці стіни. Аліса відчувала, як її легені повстають проти неї. Кожен вдих перетворився на коротку й відчайдушну боротьбу за повітря, насичене вогкістю підземель і гірким присмаком залізної іржі, що невідступно ятрив горло. Вона захлиналася затхлим мороком, де нудотна вологість землі перепліталася з металевим присмаком, і кожна спроба вдихнути глибше відгукувалася новим болем у грудях. Щурячий шурхіт десь у темряві дратував, наче чиїсь невидимі кігті, що дряпали по її нервах.

Вона не здавалася. Хоча кожна спроба вирватися з кайданів лише додавала нових саден на зап’ястях, Аліса продовжувала тягнутися до Альф. Вона почала уявляти їхній спільний простір, запах лісового повітря та ту особливу енергію, яка завжди виникала, коли вони були поруч.

«Арен, Каелю… де б ви не були, почуйте мене», — благала вона, зосереджуючись на жарі своїх міток.

Раптом вона відчула щось дивне. Замість холодної порожнечі її свідомість наповнило відчуття важкого тиску. Хтось свідомо наклав на її свідомість ковпак, невидимий заслін, що викривляв її сигнали, перетворюючи їх на звичайний ментальний шум. Вона нарешті збагнула всю глибину свого становища. Хтось навмисно блокував її зв’язок із братами. Аліса знову потягнулася до них подумки, але поклик загруз у невидимій перешкоді. Вона не знала, чи Арен і Каель відчувають хоча б слабке відлуння її присутності.

Від цього усвідомлення всередині Аліси щось обірвалося. Знесилена, вона притулилася щокою до холодного каменю. Тіло, позбавлене опори, почало зраджувати їй. В голові пливли думки про те, чи не стала вона справді іграшкою, як казав той покидьок. Чи справді їхня істина виявилася лише вигадкою, створеною для того, щоб тримати її на повідку?

«Ні», — прошепотіла вона сама до себе, стискаючи зуби до болю.

Вона зосередилася на болю від кайданів. Якщо вона не може пробитися крізь «ковпак» силою, вона зробить це через біль. Аліса почала концентрувати весь свій розпач, весь свій гнів на тісних залізних обручах, намагаючись пропустити через них частинку своєї крові, частинку своєї суті. Вона почала підживлювати мітки власним відчаєм. Обраний нею шлях був смертельно небезпечним, адже звичайні люди збожеволіли б від такого навантаження на психіку, проте в її жилах пульсувала зовсім інша кров.

Темрява навколо почала пульсувати разом з нею. Вона відчувала, як простір навколо камери починає вібрувати. Навколо вирувала не магія, а чистий і нестримний поклик істинної, який пробивався крізь штучні бар’єри, наче коріння дерева, що розриває асфальт. Вона знала: вони відчують це. Можливо, не як слова, а як різкий, нестерпний укол болю в серці, як раптова тривога, яку неможливо ігнорувати.

Аліса заплющила очі, відчуваючи, як з останніх сил кидає свій біль у той бік, де, як вона сподівалася, були Арен та Каель. Вона продовжувала боротися, навіть коли свідомість знову почала вислизати, поринаючи в мертву тишу підземель. Вона не знала, скільки часу минуло. Хвилини чи вічність, але продовжувала стискати невидимий зв’язок, наче рятівний канат над прірвою.

«Я тут, — шепотіло її єство, розчиняючись у пітьмі. — Я чекаю».

Вона знала, що гра почалася. І якщо вони не почують її зараз, наступного разу вона не просто покличе їх. Вона змусить цей замок палати, випалюючи кожного, хто насмілився стати між ними.