Раді Вас бачити!

Арен сидів у своєму кабінеті, де повітря здавалося наелектризованим від його власної люті. На столі лежали розкидані папери, але він не бачив жодного слова. Його розум був заповнений отруйними думками про зраду. Він був переконаний, що хтось із внутрішнього кола допоміг викрасти її. Кожна тінь у замку тепер здавалася йому ворогом, а кожна мовчанка викликала підозру на нову змову. Він стискав келих із вином так сильно, що кришталь загрозливо тріщав, ледь не розсипаючись на друзки в його пальцях.

Тим часом на відкритому тренувальному майданчику Каель виплескував свій гнів на манекенах. Він завдавав удар за ударом і раз у раз розносив дерев’яні конструкції на тріски, марно шукаючи спокою, якого не було. Каель не вірив у зраду. Він був переконаний, що Аліса просто втекла, не витримавши їхнього тиску, і ця думка ятрила його душу сильніше за будь-яке поранення. Його злість була спрямована на неї, на її неслухняність, на те, що вона посміла залишити їх після всього, що вони їй дали.

Вони були на протилежних кінцях замку, розділені стінами та недовірою, але в одну мить обидва завмерли.

Їхні серця пропустили удар. Глибоко всередині щось несподівано здригнулося й подало слабкий, ледь чутний сигнал, схожий на далекий крик, що долинав із самісінького пекла. В ту ж мить усе живе в них відгукнулося болем, оскільки це зовсім не був спокій. Гострий, колючий біль, що одночасно пронизав їхні груди.

Арен підірвався з крісла, перекинувши стіл, і кинувся в коридор. Каель, відкинувши уламок меча, зірвався з місця з такою швидкістю, що під його ногами здригнулися плити майданчика. Їхні кроки гриміли замком, як наближення грози. Вони бігли, не домовляючись, ведені інстинктом, який виявився сильнішим за будь-яку образу чи сумнів.

Вони зіткнулися в головному коридорі майже одночасно. Одного погляду вистачило, щоб зрозуміти: обидва відчули одне й те саме.

— Де вона? — видихнув Арен.

— Перевіримо бібліотеку. Вона часто буває там увечері, — кинув Каель.

Бібліотека зустріла їх мертвою тишею. Тільки пил танцював у променях вечірнього сонця, що пробивалися крізь високі вікна. Книги були на місцях, фоліанти лежали рівними стосами, але Аліси ніде не було. Крісло, у якому вона любила читати, було порожнім. Навіть ледь вловимий аромат її шкіри нагадував про весняні квіти, які вони ще вранці так чітко відчували поруч, але зараз він повністю вивітрився, залишивши по собі лише болісну холодну порожнечу.

Вони обмінялися одним-єдиним поглядом. Вся їхня ворожнеча, всі звинувачення та сумніви миттєво зникли, як лавина. У цьому погляді було лише одне жахливе усвідомлення.

Аліси більше немає в замку. Вона зникла. І той біль, що пульсував у їхніх мітках, був не маренням, а її відчайдушним закликом про допомогу, який вони так довго ігнорували.

Арен різко розвернувся до Каеля, вхопивши його за плече й врізавши погляд в очі брата.

— Ми втратили час через твою впертість і небажання визнати очевидне, — процідив Арен, ледь стримуючи звіра, що рвався назовні від люті та безсилля. — Ти занадто довго шукав розгадку в її намірах, хоча серце мало підказати, що її викрали.

Каель відштовхнув його руку і зробив крок вперед, дихаючи важко та нерівно.

— Я не шукав винних серед своїх, бо не міг припустити, що в нашому домі завелася щура, — відрізав Каель, але в його голосі вже не було агресії, лише пекучий біль. — Ми обидва винні, бо дозволили гордині засліпити нас і віддалити один від одного саме тоді, коли вона потребувала нас обох.

Вони замовкли, усвідомлюючи, що зараз не час для звинувачень. Їхні звірі всередині, раніше роз’єднані суперництвом, раптом злилися в єдиний і потужний порив захисту. Раптом мітки на їхніх зап’ястках одночасно відгукнулися новим спалахом болю. Арен завмер, прислухаючись до зв’язку, а Каель повернув голову в бік сходів, що вели вниз. Слабкий поклик Аліси тягнувся звідти. Вони синхронно кинулися до підземель, де коридори ставали вужчими, а світло смолоскипів тьмяніло від гнітючої вологи.

Біля самого входу на гвинтові сходи, що вели до найглибших ніш замку, вони завмерли одночасно. Їхні звірі відчули небезпеку першими. Повітря навколо змінилося. Воно стало важким і липким від магічного мороку, що сковував рухи. Запах свіжого каміння та пилу зник, поступившись місцем їдкому смороду сірки й присмаку застарілої крові. Кожен крок сходами віддавався в їхніх грудях дивним дзвоном, ніби вони йшли не по каменю, а по натягнутих струнах підступної пастки.

Каель підняв руку, закликаючи брата зупинитися. Він принюхався, і його обличчя викривилося від справжньої огиди.

— Ти відчуваєш це, — тихо промовив він, не запитуючи, а стверджуючи. — Це не просто звичайна сирість. Тут виразно пахне зрадою. Хтось навмисно перекрив тут енергетичні потоки, щоб засліпити наш нюх і приховати її слід від наших очей.

Арен опустився на коліно, торкаючись холодних східців. На них залишився ледь помітний відблиск закляття, яке випалювало навколо простір. Тепер стало зрозуміло, чому вони так довго не могли відчути поклик Аліси: закляття глушило їхній зв’язок із нею. Зрада була такою густою, що майже душила. Хтось із внутрішнього кола замку знав їхні слабкості та вправно скористався ними, щоб викрасти Алісу.

Кожна волосина на їхніх тілах піднялася дибки. Вони заглиблювалися у морок, де повітря ставало настільки щільним, що його доводилося буквально розривати грудьми. Кожен крок по крутих сходах віддавався металевим відлунням. Раптом попереду спалахнуло тьмяне світло. Біля підніжжя сходів у широкому залі стояли постаті в чорних плащах. Коли Арен і Каель наблизилися, вони обернулися. Це були їхні ж люди. Ті, кому вони довіряли охорону замку.

— Зупиніться, Альфи, — промовив один з них, виступаючи наперед. Його голос звучав як сухий шелест паперу. — Ви прийшли надто пізно.

Арен стиснув кулаки, відчуваючи, як кігті починають проривати шкіру.

— Ви зрадили власну кров за брудні обіцянки, — прогарчав він, і цей звук був схожий на рик пораненого звіра. — Ви розумієте, що на вас чекає?

Зрадник голосно засміявся, і цей звук відбився від стін підземель.

— Ми зрадили тих, хто руйнує наш світ! — вигукнув інший, витягуючи зброю. — Ви правите і забираєте найкраще, вимагаючи покори, поки ми гниємо в тіні ваших амбіцій. Ваш час скінчився, і цей замок нарешті очиститься від вашої тиранії.

— Досить теревенів, — Каель зробив перший крок, готовий розірвати кожного, хто стояв між ними та Алісою. — Де вона?

Охоронці знову розсміялися, але тепер їхній сміх був сповнений жорстокої насолоди.

— Вона там, де ви її ніколи не знайдете, — процідив ватажок, готуючись до атаки. — Можете шукати скільки завгодно, але ви більше ніколи не побачите свою пару. Вона вже належить іншим, а ви помрете тут, у цій темряві, так і не дізнавшись, куди зникло ваше щастя.

В ту ж мить зал вибухнув хаосом. Арен і Каель діяли як одне ціле. Їхня лють трансформувалася у смертоносну швидкість. Вони билися як самі кати, сповна відплачуючи за кожну секунду своєї розлуки з нею. Арен збив першого нападника потужним ударом, який розтрощив захист зрадника, тоді як Каель пробивався крізь ряди охорони, наче вихор. У цьому бою не було місця для жалю. Кожен рух братів був просякнутий бажанням вирвати правду з горлянок тих, хто насмілився відібрати в них сенс життя.

Вони не зупинялися, навіть коли зрадники падали один за одним. Кожен стогін ворога лише додавав їм сили. Сміх охорони все ще лунав у вухах, знущаючись над їхнім відчаєм, проте Альфи вже не чули нічого, крім власного серцебиття, яке кликало їх вперед до глибин, де в темряві чекала їхня Аліса.