Раді Вас бачити!

Двері кабінету різко розчахнулися, вдарившись об кам’яну стіну. Бета увірвався всередину, важко дихаючи; обличчя зблідло, а пальці судомно стискали край плаща. Арен, схилившись над розлогими картами, навіть не підняв голови, зосереджений на недавніх повідомленнях про напруженість на північних рубежах.

— Арене, вислухай мене, — голос Бети тремтів від напруги. Він зробив крок ближче, вказуючи на вікно, за яким ховалася густа ніч. — Прибув посланець із західного кордону. Каже, що кілька загонів перетнули межу наших земель. Але його слова не збігаються з тим, що я бачу. Усе виглядає надто зручно, надто підлаштовано під наші слабкі місця.

Два удари за ніч. Занадто чисто, занадто влучно.

— Скільки наших там?

— Дві застави. Близько сорока воїнів.

Пальці Арена ковзнули до краю столу, вп’ялися в дерево, залишаючи на ньому сліди нігтів.

— Якщо це пастка, Вітольд хоче витягнути мене із замку.

— Так.

Арен ще раз глянув на карту. Сорок воїнів. Дві застави. Якщо повідомлення правдиве, кожна хвилина зволікання коштуватиме комусь життя. Якщо Вітольд бреше, саме цього вибору він і домагався.

Арен різко випрямився й відштовхнув карту. Пастка була очевидною. Ціна помилки — теж.

— Я бачу це, Бето! — гаркнув Арен— Там сорок моїх воїнів. Я не залишу дві застави чекати на допомогу, поки ми тут вирішуємо, чи бреше посланець, чи ні.

Бета спробував заперечити, простягнувши руку. В його погляді читався невимовний біль від того, що він не може змінити рішення Альфи. Арен уже хапав свій плащ. Його погляд був засліплений жагою до дії. Він розвернувся до Бети й міцно стиснув його плече, дивлячись прямо в очі.

— Ти залишишся тут, — голос Арена став нижчим, сповненим довіри. — Аліса під надійною охороною, але тільки якщо ти будеш поруч. Наказую поставити кращих воїнів біля її дверей. Ніхто, чуєш, ніхто не має права входити до неї, поки я не повернуся. Я довіряю її життя тільки тобі, Бето. Виконати!

Арен вилетів із кабінету, навіть не озирнувшись на Бету, який стояв посеред зали, відчуваючи, як холодний піт стікає по спині. Бета знав, що стався фатальний прорахунок, проте наказ Альфи був законом.

У замку запала тиша, коли тупіт копит коня розчинився в темряві лісу. Вітольд стояв у затінку однієї з галерей і дивився вслід вершникам. Лише коли останній звук стих, він повернувся й рушив углиб замку.

Аліса стояла біля вікна, вдивляючись у безодню лісу. За склом панувала тиша, перервана лише далеким криком нічного птаха. Темрява здавалася живою. Вона поглинала колишні орієнтири, залишаючи лише відчуття тривоги. Коли двері покоїв тихо відчинилися, Аліса обернулася. У повітрі з’явився чужий солодкуватий запах, перебиваючи знайомий аромат трав і вогню.

— Хто ти? — Аліса зробила крок назад. Її голос задзвенів від напруги. — Що ти робиш у моїх покоях?

Замість відповіді служниця різко стиснула мішечок, і в повітрі злетіла хмара дрібного сірого пилу. Аліса намагалася затримати дихання, але порошок осів на її шкірі й потрапив у легені. Світ навколо раптом втратив різкість. Думки стали повільними, в’язкими, наче мед. Тіло налилося важкістю, рухи сповільнилися, а думки почали плутатися. Аліса ще розуміла, що перед нею чужа людина й треба кликати охорону, та між наміром і дією виникла дивна затримка.

— Альфа наказав, щоб ви заспокоїлися, — вкрадливим голосом вимовила служниця. Слова проникали крізь туман у голові й здавалися дивно переконливими.

Служниця простягнула кубок із відваром. Аліса взяла кубок. Десь на межі свідомості ворухнулася тривога, та пальці вже піднесли його до губ. Вона зробила кілька ковтків, перш ніж зрозуміла, що слухається чужого наказу.

Двері знову відчинилися. До покоїв увійшов Вітольд. Він затримав погляд на кубку в руці Аліси, потім перевів його на служницю й ледь помітно кивнув. Підійшовши ближче, він стиснув її плечі. Аліса здригнулася й спробувала відступити, та ноги відгукнулися із запізненням.

— Ти здивована? — прошепотів він, наближаючись до неї. — Після того, що я зроблю цієї ночі, вони більше ніколи не захочуть на тебе дивитися. Ти станеш для них огидною, оскверненою тінню.

Аліса, намагаючись прорватися крізь туман, зробила крок назад.

— Ти… ніколи… не отримаєш… цього… — видихнула вона.

Вітольд завмер і перевів погляд на служницю.

— Ти все вірно зробила? Чому вона досі опирається?

— Вірно. Можливо, її зв’язок із Альфами міцніший, ніж ми припускали.

Вітольд різко підійшов до Аліси, схопив її за підборіддя і, силоміць розтиснувши щелепи, влив в її рот залишки зілля з іншого флакона.

— Досить ігор, — кинув він. — Ти більше не зірвеш мені план.

Цієї миті Алісу почало бити нестерпне тремтіння. Її шкіра стала гарячою, як розпечене залізо. Кров у венах перетворювалася на рідкий вогонь, що розривав її зсередини. Вона вхопилася за край столу, відчуваючи, як магія Альф усередині неї починає метатися, наче загнаний звір.

Вітольд нахилився до самого вуха, і кожен його подих ставав катуванням.

— Твої захисники далеко, — шепотів він. — Я не буду бруднити руки сам. Ті, хто чекає за дверима, вже давно жадали торкнутися того, що належить Альфам. Ти так вірила в їхній захист. Подивимося, чого варта ця віра тепер.

Вітольд відійшов від неї, наче від порожнього місця, і кивнув служниці.

— Нехай заходять. У них є вся ніч.

Вітольд вийшов із покоїв, і відразу після того, як важкі дубові двері зачинилися, поріг переступили троє чоловіків. На обличчях виднілися старі шрами, від одягу тягнуло потом і дешевим вином. Чоловіки розійшлися в різні боки, відрізаючи Алісі шлях до дверей.

Вітольд зупинився в коридорі, де в темряві чекали інші найманці. Його обличчя було спокійне, майже байдуже, але в очах жеврів холодний розрахунок. Він кинув короткий погляд на озброєну варту.

— Ви знаєте, що робити, — сказав він. — Чекайте, доки Альфи ввійдуть до покоїв. Ударите за моїм сигналом. Жоден із них не має вийти звідси живим.

Він розвернувся й зник у тінях замку, залишаючи після себе передчуття неминучої катастрофи.

Дія зілля посилювалася з кожною хвилиною. Вона бачила чужі тіні, що наближалися, і намагалася відступити, але ноги не слухалися, підкошуючись від слабкості.

— Дивіться, хто тут у нас, — хрипко засміявся один із них, зупиняючись за крок від неї. — Та сама Омега, про яку всі шепочуть. А виглядає як звичайне дівчисько, що ось-ось згорить від власного вогню.

— Вона сама просить допомоги, — підхопив інший, оглядаючи її з огидною цікавістю. — Бачите, як її трусить? Зілля вже зробило свою справу. Їй треба охолонути.

Аліса намагалася виставити перед собою руки й відштовхнути їх, але її рухи були слабкі, наче в дитини. Жар став нестерпним. Її пальці мимоволі тягнулися до горловини сукні, намагаючись вхопити хоч трохи повітря, звільнитися від тканини, що здавалася розпеченою металевою бронею. Вона смикнула стрічки на горловині, розриваючи тугий вузол, і відтягнула тканину від розпаленої шкіри.

— О, подивіться, вона сама нам допомагає, — пролунав огидний регіт. — Яка слухняна Омега.

Чоловіки почали повільно роздягатися, кидаючи важкі ремені та сорочки на підлогу.

— А де ж ваші Альфи, маленька принцесо? — глузував третій, роблячи крок вперед і грубо торкаючись її плеча своїми брудними руками. — Вони кинули тебе. Тепер ти наша, і ми покажемо тобі, чим насправді є справжнє приниження.

Аліса здригнулася під його дотиком і різко відсахнулася, наскільки дозволяли ослаблі ноги. Вона підняла руки, закриваючись від чоловіків, та тіло реагувало із запізненням. Свідомість залишалася ясною настільки, щоб розуміти небезпеку, а злість і страх уперто тримали її на ногах.

На лісовій стежці Арен раптом натягнув повіддя. Кінь різко зупинився під ним. Його душу пронизав біль Істинної, пробившись крізь магічний щит гострим спалахом. Арен завмер. Тепер задум Вітольда постав перед ним цілком: два кордони, розділені брати, порожній замок і Аліса, заради якої вони обоє втратили б обережність. Він знав, що повідомлення може виявитися пасткою, та все одно поїхав, сподіваючись урятувати сорок своїх воїнів і залишивши її під охороною людей, яким він довіряв. Пальці до болю стиснули повіддя. Де зараз Бета? Що відбувається в замку? Новий спалах болю вдарив через зв’язок, і Арен різко розвернув коня.