Раді Вас бачити!

Кам’яні стіни віддавали кістлявим холодом, який не розсіював навіть вогонь у каміні. Аліса сиділа на краю величезного ліжка. Вона підтягнула коліна до підборіддя і судомно обхопила їх руками. Заворожено дивилася, як химерні тіні від полум'я танцюють на високій кам'яній стелі. Вони перетворювалися на силуети велетенських звірів. Кімната, яку їй відвели в замку, здавалася розкішною, але моторошною в’язницею. Важкі оксамитові портьєри винного кольору закривали стрільчасті вікна. Дубові меблі пахли прадавниною, сухою смолою й воском. Навколо панувала повна й тиснуча тиша чужого, ворожого світу.

Її раціональний, вивірений до дрібниць науковий світ розлетівся вщент за кілька годин. Усе, у що вона вірила, чим жила й над чим працювала роками, було перекреслено однією дикою реальністю. Спочатку її охопив шок, а потім — поступово наростаючий розпач і страх, коли вона усвідомила незрозумілі зміни навколо себе.

Аліса вже витратила достатньо сил на пошуки пояснення, яке повернуло б усе побачене до знайомих законів. Галявина перекреслила цю можливість. Вона власними очима бачила, як срібний знак відгукнувся на фіолетове сяйво, як випалений контур змінився під її долонею. Отже, доведеться прийняти найнеприємніше: перед нею існували система і закони, які вона поки що не знала.

І саме це трохи заспокоювало.

Якщо явище мало причину, давало певну реакцію й залишало після себе фізичні сліди, його можна було дослідити. Аліса знала, що робити з невідомим. Спостерігати. Порівнювати. Перевіряти.

Вона опустила погляд на ліве зап'ястя. Срібні лінії, схожі на тонке татуювання, м'яко світилися в напівтемряві. Після повернення з галявини вони майже згасли, проте Аліса вже бачила, як швидко знак оживав поруч з Ареном і Каелем. Саме ця закономірність цікавила її найбільше. Між знаком, близнюками й місцем переходу існував зв'язок. Залишалося зрозуміти, який.

За вікном розкинувся прадавній Північний ліс. Панувала глибока, непроглядна ніч. Раптом тишу розірвало протяжне, тужливе вовче виття. Воно підхопилося десь далеко, біля підніжжя скелі, на якій стояв замок. Прокотилося луною по кам'яних мурах. Пробилося крізь важкий оксамитовий оббивок. Відгукнулося в її грудях дивним, зрадницьким, вібруючим теплом. Аліса мимоволі здригнулася, стиснувши пальці в тканині сукні. Кожен шурхіт за масивними дубовими дверима, кожен подих нічного вітру робили її серце шаленим. Воно калатало так шалено, мов загнаний у пастку птах.

Вона була абсолютно одна. Тут не було жодних правил, крім первісної сили. Її людська природа панікувала й кричала від жаху перед цією велетенською, некерованою масою хижаків, що спали під нею на нижніх поверхах замку, підпорядковані диким інстинктам зграї. Змішуючись із цим страхом, у ній народжувалося хвилювання — гостре й заплутане; це було найстрашніше й найганебніше для її розуму. Цей чистий, тваринний страх перед невідомим майбутнім дивним чином переплітався з млосним, гарячим очікуванням. Тіло, неначе окремий, зрадницький організм, досі пам’ятало важкі, пропалюючі погляди братів-близнюків, їхній специфічний запах дорогої шкіри, лісової свіжості та грози, а також той владний, низький тон, від якого коліна мимоволі ставали слабкими.

— Зберися, Алісо, — вона ляснула себе по щоці, намагаючись прогнати це навадження. Її голос був тихим у порожній кімнаті. — Ти не станеш іграшкою, яку можна зачинити в кімнаті й вирішувати за неї. Ти людина. У тебе є мізки, освіта, логіка. Будь-яка система має вразливості. Будь-який замок має чорний вихід; будь-який біологічний вид — слабкість.

Вона підвелася з ліжка й почала нервово міряти кроками кімнату. Її хвилювання поволі змінювалися на зосередженість і рішучість. Важкі вовняні підлоги глушили звук, але в голові думки шикувалися у чіткий план дій.

— Перше: зібрати інформацію. Вони вважають мене заляканою дівчинкою. Нехай так і думають. Поки вони вважають мене безпорадною, я буду спостерігати. Треба вивчити їхні звички, розпорядок, ієрархію. Зрозуміти, хто тут ухвалює рішення, кому підпорядковуються мешканці клану, які закони діють у замку й наскільки далеко сягає влада Арена та Каеля. Будь-яке суспільство має структуру. А структура завжди має правила.

Аліса підійшла до великого дзеркала в темній кованій рамі. На неї дивилося її власне бліде обличчя, з розпатланим русявим волоссям і величезними, наляканими, але рішучими очима. На її плечах усе ще лежав той самий важкий вовняний плащ, який Арен простягнув їй у перший ранок після пробудження. Тканина зберігала ледь помітний спокійний, глибокий запах, мов прадавній ліс після дощу.

На її плечах усе ще висів той самий важкий, грубий вовняний плащ, який їй дали, щоб прикрити порвану сукню. Він досі зберігав ледь помітний запах Арена — спокійний, глибокий, мов прадавній ліс після дощу.

— Друге: цей знак, — вона підняла зап'ястя, розглядаючи сріблясті візерунки. — Він з'явився після переходу, реагує на галявину й на близнюків. Отже, причина є. Потрібно зрозуміти, що саме запускає реакцію: відстань, дотик, присутність чи щось інше. Мені потрібні записи, книги або будь-які згадки про подібні знаки. Якщо тут уже стикалися з таким явищем, хтось мав би залишити опис.

Вона стиснула зап'ястя пальцями так сильно, що шкіра навколо срібних ліній побіліла. Біль трохи протверезив її, повернувши контроль над емоціями.

— Третє: шлях додому. Той спалах фіолетового вогню був переходом або його частиною. Якщо мене перенесло сюди, має існувати механізм, який це запустив. Галявина — єдина відома мені точка, пов’язана з переходом. Треба повернутися туди ще раз і простежити за знаком. Час, відстань, температура, зміни світіння, присутність Арена чи Каеля — усе може мати значення. Я не знаю умов, за яких виник цей розрив. Поки що не знаю.

Вона знову підійшла до вікна, обережно відсунула портьєру. Внизу, на освітленому подвір'ї, пройшли дві масивні постаті. Навіть здалеку було зрозуміло — це не люди: рухи надто швидкі, хижа постава. Охорона замку.

— Вони думають, що повністю контролюють ситуацію, — тихо промовила вона, дивлячись униз. — Замок, охорона, чужий світ — усе зараз на їхньому боці. А я поки що нічого про це місце не знаю. Отже, спочатку дізнаюся. А потім знайду те, чого вони не врахували.

Вона повернулася до ліжка. Страх нікуди не зник — він усе ще сидів глибоко в її єстві холодним, підступним пластом. Однак поверх цього страху вже проростав прошарок людської впертості й гордості, і вони стали її внутрішньою опорою. Вона відчула, як у ній зароджується тверде рішення не підкорятися первісним істотам і не дозволяти їм диктувати умови. Вона виживе в цьому лігві, знайде спосіб перехитрити обох братів, розбереться зі срібним знаком і знайде шлях назад до свого світу.

Знесилена морально й фізично після такого емоційного коктейлю, Аліса зрештою опустила голову на жорстку подушку. Вона так і не зняла чужого вовняного плаща, який зараз слугував їй і ковдрою, і своєрідним щитом у цю нескінченну ніч у замку.

Заплющуючи очі, вона засинала з однією-єдиною думкою:

«Я знайду вихід. Я обов'язково вирвуся звідси».