Спочатку:
На сторінку книги
Гром, Віл і Ейріс залишили Марципана стерегти корабель і рушили до міста, яке бованіло вдалині огорнуте димом, що плив з заводських димарів.
Місто зустріло їх важким запахом вугільного диму, машинного масла й чогось кислого, що, здавалося, висіло в повітрі постійно. Вулиці були вузькі, бруківка нерівна, а над головами тягнулися товсті мідні труби, з яких час від часу з шипінням виривалася пара. Будинки стояли щільно один до одного — темна цегла, іржаві балкони, вікна з каламутним склом. Де-не-де на стінах висіли великі металеві щити з гербами місцевої влади, а під ними — дрібні оголошення, написані нерівним почерком.
Біля одного з таких стовпів якийсь бомж старанно рився в переповненому смітнику. Він був худий, у рваному пальті й з шапкою, натягнутою майже на очі. Поруч на стовпі висів свіжий листок:
«РОЗШУКУЄТЬСЯ
Особливо небезпечний дикун
Увага! Може зникати в повітрі та наводити оману.
Прикмети: перламутрове волосся, спокійний погляд, підозріла чемність.
Негайно повідомляти міліцію!»
Під текстом був грубий, але цілком упізнаваний портрет Ейріса. Бомж якраз витягнув зі смітника щось схоже на недоїдений пиріжок, коли підняв очі й побачив трійцю. Його погляд спочатку ковзнув по Громові, потім по Вілу… і втупився в Ейріса. Щелепа бомжа повільно відвисла. Пиріжок випав назад у смітник.
— Міліція!!! — раптом заверещав він на все горло. — Міііліціяааа!!! Дикун!!! Ось він!!! Ловіть його!!!
Гром лише тихо вилаявся. Віл коротко кивнув:
— Біжимо.
Вони рвонули вузькою вулицею, поки бомж продовжував верещати, а десь удалині вже чулися свистки й тупіт важких чобіт. Ейріс біг поруч, все ще занадто помітний зі своїм перламутровим волоссям, яке в жовтуватому світлі газових ліхтарів світилося, як маяк.
Біля якогось низького паркану, обмотаного мотузками й старим ганчір’ям, він раптом загальмував, спритно стягнув з мотузок довгий, брудний, просяклий запахом машинного масла плащ і натягнув його на себе одним рухом.
— Краще? — чемно запитав він, навіть не збившись із дихання.
Гром кинув на нього короткий погляд.
— Тепер ти схожий на бомжа, який щойно виліз із того самого смітника.
— Прийнятно, — спокійно відповів Ейріс.
Вони звернули в ще темніший провулок, де пара шипіла з труб просто над головами, а під ногами чавкала чорна міська багнюка. Десь позаду все ще чулися крики «Міліція!» і тупіт чобіт, але звуки вже віддалялися.
Ейріс повів їх вузькими, все більш похмурими вулицями вниз — туди, де будинки ставали нижчими, труби густішими, а повітря важчим від вугільного диму й машинного масла. Нижній рівень міста зустрів їх ще гіршим брудом, калюжами з веселковою плівкою нафти й запахом смаженої цибулі, змішаним із чимось різко спиртовим.
Кабаре виявилося типовим закладом для простих робочих. Ніякої розкоші: низька стеля, закопчені стіни, важкі дерев’яні столи, пошкрябані ножами й кружками, газові ліхтарі, що давали більше кіптяви, ніж світла.
Люди збиралися. Працівники заводів і майстерень — хто в куфайках, хто в спецівках, хто в шапках-вушанках, зав’язаних під підборіддям. Чоботи в більшості були брудні, важкі, з засохлою глиною й машинним маслом. Але траплялися й такі, що взули лаковані туфлі — явно святкові, натерті до блиску, хоч і трішки не за розміром. Хтось голосно сміявся, хтось уже сперечався, хтось просто мовчки пив, дивлячись у стіл.
Ейріс зупинився біля дверей, поправив брудний капюшон і тихо, але чітко сказав:
— Громе, Віле. Ідіть за Сільвером. Заберіть його й чекайте мене біля корабля.
Гром насупився:
— А ти?
Ейріс ледь помітно всміхнувся — тією самою спокійною, і сумною посмішкою.
— Я піду по Сондру. Тепер я відчуваю її… навіть крізь тисячі галактик і світових років.
Віл коротко кивнув, уже прораховуючи маршрути. Гром лише буркнув щось нерозбірливе, але сперечатися не став. Ейріс зробив крок назад, ближче до тіні між двома паровими трубами. Його фігура на мить ніби розчинилася в жовтому світлі ліхтаря… а тоді спалахнула. Яскраве, чисте, зіркове світло вибухнуло просто серед брудного провулка нижнього рівня. Воно було таким різким і красивим, що кілька робітників біля дверей кабаре мимоволі зажмурилися й відсахнулися. Сяйво зібралося в тонкий промінь, майнуло вгору — і Ейріса не стало. Лише брудний плащ м’яко впав на бруківку, ніби його хтось обережно скинув з плечей. Гром підняв плащ, покрутив у руках і важко видихнув:
— Знову його витівки…
Віл уже прямував до сцени, де, на якій під якусь веселу музику танцював Сільвер Мунлайт — найвідоміших танцівник трьох галактик.
Вони підійшли до кабаре якраз тоді, коли Сільвер уже був на сцені.Він танцював — від душі, блискуче, з тією самою зухвалою грацією, від якої навіть у цьому закопченому закладі для роботяг на мить завмирали кружки. Публіка ревіла, тупала ногами, хтось свистів, хтось плескав так, що аж столи здригалися. А біля барної стійки тітка Марця, притуливши до грудей величезну кружку з темним пивом, дивилася на нього з виразом глибокої, майже філософської закоханості. Час від часу вона повільно відпивала й важко зітхала — так, ніби вже подумки прикидала, скільки дров він зможе нарубати за зиму.
Гром навіть не став чекати кінця номера. Він підійшов до сцени, схрестив руки на грудях і коротко гаркнув:
— Пішли.
Сільвер, не перериваючи руху, кинув через плече сяючу посмішку:
— Ще хвилинку! Я якраз переходжу до кульмінації!
Гром зітхнув так, ніби ніс на собі весь тягар одразу двох реальностей, зробив один крок і просто стягнув Сільвера зі сцени на плече. Танцівник злегка зойкнув, але навіть у такому положенні вмудрився граціозно махнути рукою публіці.
Віл тим часом уже стояв біля барної стійки й спокійним, майже офіційним тоном пояснював приголомшеному директору й кільком робітникам:
— Усе нормально. Це наш колега. Нам терміново треба бути на виступі в заводському клубі. Дуже важливий захід. Профспілка. Не можна спізнюватися.
Публіка, яка ще секунду тому ревіла від захвату, тепер ревіла вже від несподіванки. Хтось навіть зааплодував — то вже на автоматі. Тітка Марця повільно опустила кружку, подивилася на зелену спину Грома з Сільвером на плечі й знову важко, протяжно зітхнула. У цьому зітханні чулося все: і прощання з потенційним дроворубом, і розчарування, і глибоке прийняття того, що гарні хлопці з блиском у волоссі завжди врешті-решт кудись зникають на чиїхось могутніх плечах.
Гром уже рухався до виходу. Сільвер з висоти його плеча продовжував розсилати повітряні поцілунки й щось вигукувати про «до зустрічі на великій сцені». Віл терпляче притримував двері. І вони вийшли — під оплески, свист і один особливо голосний вигук з залу:
— А в заводському клубі теж будуть потрійні фуете?!
Двері зачинилися. Залишилися лише запах пива, кіптява газових ліхтарів і важке, зітхання тітки Марці, яка вже тягнулася до бочки по нову кружку.
Далі буде...
