Спочатку:
На сторінку книги
Вартові мантідори — дві високі самки в солом’яних капелюхах, прикрашених сушеними квітами, — повели Сондру й Віла головним тунелем униз. Тунель був широкий, гладко відполірований, з м’яким зеленим сяйвом від грибів-біолюмінісцентів на стелі. Повітря свіже, з запахом землі після дощу й свіжих овочів — ніякого затхлого болота, все чисто й охайно, як у пристойному мурашнику, тільки масштабніший.
Чим глибше спускалися, тим ширше ставало королівство. Спочатку — житлові галереї: сотні нір-кімнат уздовж стін, кожна з маленьким городчиком біля входу (морква, буряки, якісь гігантські редиски). Мантідорки-самки всіх розмірів сновигали туди-сюди: молоді — яскраво-зелені, старші — темніші, з орденами з насіння на грудях. Самців не видно жодного — тільки іноді в дальніх тунелях мелькали заґратовані «табори відпочинку», де, за чутками, тримали тих небагатьох, хто вижив після попередніх церемоній. Для розмноження поза циклом, мабуть.
Потім вони вийшли на центральний рівень — ринок. Оце було видовище. Велика кругла зала, стеля висока, як у соборі, підсвічена десятками грибних ламп. У центрі — фонтан із чистою водою (для поливу й пиття). Навколо — ряди прилавків із овочами розміром із голову оркса, грибами всіх кольорів веселки, медом у стільниках і навіть імпортними делікатесами: сушені банани з Гравітона, світні манго, пляшки з самогонкою (явно контрабанда від попередніх «гостей»).
Багатші мантідорки носили не просто капелюхи, а цілі витвори мистецтва: солома, розшита блискучими панцирами жуків, стрічками з шовку (звідки шовк — краще не питати) і навіть маленькими дзвіночками, що дзеленчали при кожному кроці. На серпоподібних лапах — браслети з бурштину й насіння, на антенах — сережки з сушених ягід. Все блищить, шарудить і пахне свіжістю.
До Сондри ставилися з повагою — навіть з легким поклоном. Матріархат тут був залізний: самки вирішували все, самці або в таборах, або в історії. Работоргівці для них не дивина — час від часу люди з поверхні прилітали «обміняти» когось із своїх на харчі. «Ви нам — гарного танцюриста, ми вам — десять тонн органічних буряків преміум-класу». Бізнес як бізнес.
Одна старша мантідорка-продавчиня навіть підійшла ближче, клацнула щелепами й проскрипила через синтезатор:
— Гарний товар привела, людинко. Очі зелені, волосся м’яке. Королева оцінить. А якщо не сподобається — я куплю для свого гарему. Давно свіжого хочеться.
Віл, у костюмі наложника, ледь стримав бажання закотити очі. Натомість посміхнувся своєю фірмовою посмішкою «я вас усіх ненавиджу, але граю роль».
Сондра діловито відповіла :
— Тільки для королеви. Ексклюзив. І ціна відповідна.
Вартові повели далі — повз ринок, повз дитячі «садочки» (малі мантідорки гралися з ляльками-буряками), до самого серця — тронної зали. Двері — величезні, різьблені, з зображенням попередніх церемоній (танцюристи з крилами, королева з піднятою лапою, все дуже художньо й без зайвої крові). Вартові зупинилися.
— Чекайте. Королева прийме зараз.
Сондра кивнула, поправила бластер під курткою (про всяк випадок). Віл тихо шепнув:
— Якщо вона мене купить — я тобі голову відкушу першим. Без традицій.
Сондра ледь стримала сміх.
— Тримайся, наложнику. Шоу тільки починається.
Двері повільно відчинилися. Попереду чекала королева — і, можливо, Сільвер уже в повному блиску.
Двері тронної зали відчинилися з гідним шарудінням — ніби хтось спеціально налаштував механізм на «королівський драматичний ефект». Сондра ступила вперед упевнено, як справжня работоргівка з великим досвідом і маленькою совістю, в вірніше без неї. Віл ішов слідом, ланцюжки дзеленчали, шовк шелестів, і кіборг виглядав так, ніби внутрішньо рахував секунди до моменту, коли зможе це все спалити.
Зала була величезна: стеля висока, вкрита світними грибами, що утворювали сузір’я у формі гігантських буряків. По периметру — ряди вартових мантідорок у парадних солом’яних капелюхах з пір’ям і блискучими панцирами жуків. У центрі, на підвищенні з різьбленого кореня, сиділа сама королева Мантідора 654.
Вона була... вражаюча. Три метри заввишки, смарагдово-зелена, панцир блищить, як відполірований, серпоподібні лапи прикрашені золотими браслетами, антени в діамантових сережках. На голові — корона з соломи й сушених квітів, така велика, що здавалася окремим архітектурним елементом. Королева ледь ворухнулася — і вся зала завмерла в шанобливому шарудінні.
А поруч із троном, на шовковій подушці, сидів... Сільвер. Альфієць виглядав як ніколи в своїй стихії: новий костюм — зелений шовк з буряковими стрічками, крила полагоджені й прикрашені додатковими блискітками (явно робота місцевих майстринь), волосся ідеально укладене, на шиї — намисто з насіння. Він тримав віяло з пір’я й виглядав одночасно гордо й смертельно ображено.
Королева клацнула щелепами, і синтезатор пролунав глибоким, мелодійним голосом:
— Работоргівко з поверхні. Назви свою справу. Ми вже маємо самця для церемонії. Дуже... блискучого.
Сільвер, побачивши Сондру й Віла, ледь не підскочив, але вчасно стримався й тільки театрально закотив очі: «Ось і рятувальники приперлися, як завжди невчасно». Сондра вклонилася з гідністю професійної шахрайки.
— Ваша Величносте, дозвольте представити подарунок, гідний лише вас. Це не просто раб. Це — принц Веларій з планети Тяжил-Прайм, віддаленого села нашої галактики, де всіх чоловіків від народження вчать танцювати й виглядати так, ніби щойно зійшли з обкладинки. Найкрасивіший, найграціозніший, най... е-е-е... соковитіший екземпляр.
Віл стояв нерухомо, але Сондра відчула, як його внутрішній процесор кипить від бажання її придушити. Королева нахилилася вперед, антени затремтіли зацікавлено.
— Принц? Ми любимо принців. Але в нас уже є один блискучий самець. Він... задовольняє.
Сільвер образився й махнув віялом так, що блискітки посипалися на королевину лапу.
Дві вартові поруч переглянулися. Одна клацнула:
— Королева вже обрала. Проходьте геть.
Сондра не розгубилася. Вона дістала з кишені невеликий контейнер — ті самі цукерки з «забороненим ароматизатором», які везла контрабандою.
— Шановні вартові, дозвольте невеликий подарунок для вас особисто. Цукерочки з Вишнеї. Особливі. Після них танцювати хочеться так, ніби ви — королеви самі.
Вартові завмерли. Антени сіпнулися. Одна обережно взяла цукерку лапою, понюхала, потім швидко закинула в рот. Через п’ять секунд обидві вартові почали... танцювати. Не те щоб професійно, але дуже завзято: серпоподібні лапи вгору-вниз, капелюхи гойдаються, стегна (чи що там у богомолів замість стегон) крутять у такт уявній музиці. Решта варти подивилася на них із заздрістю.
— Проходьте, — швидко клацнула одна, не припиняючи танцю. — І... ще цукерочок залишите?
Сондра посміхнулася й поставила контейнер на підлогу.
— Звісно. Для всієї варти.
Вони з Вілом пройшли повз танцюючих вартових до трону. Королева дивилася на Віла з явним інтересом, Сільвер — з ще більшою образою.
— То що, — клацнула королева, — принц чи не принц? Ми можемо влаштувати... конкурс. Найкращий танець виграє право... прислужити.
Віл тихо шепнув Сондрі:
— Якщо я почну танцювати — ти мертва.
Сондра ледь стримала сміх.
— Не хвилюйся. План Б уже в голові.
А Сільвер тим часом махнув віялом і прошипів:
—
Сондро, якщо ви мене тут залишите — я вам усім блискітки в двигун засиплю.
