Раді Вас бачити!

«Блакитний метелик» м’яко увійшов у гіперстрибок, залишаючи позаду Гравітон із його ринками, боргами й поганими ідеями.

У трюмі тихо лежали цукерки, крем і ще одна дрібна таємниця, про яку ніхто з них поки що не здогадувався.

Поки що все було добре.

«Блакитний метелик» мирно ковзав крізь сектор Соборії, обходячи стандартні патрульні траси на тій самій відстані, на якій зазвичай тримаються контрабандисти — не надто близько, щоб не привертати уваги, і не надто далеко, щоб не спалювати зайве паливо.

Сондра допивала другий ковток «Гравітонського Грому».

Сільвер у залі крутився під музику.

Гром дрімав у машинному.

Віл ліниво стежив за сканерами, напівприкривши очі.

І раптом сканери завили — різко, пронизливо, так, ніби хтось увімкнув сирену просто в мозку.

— Капітане, — холодно сказав Віл, миттєво випроставшись у кріслі. — У нас гості. Два корвети класу «Ріжуча Тінь». Повне бойове озброєння. Ідентифікація відсутня. Сідають прямо на хвіст.

Сондра миттю протверезіла.

— Що?! — вона різко поставила склянку. — Хто це, чорт забирай? Ми ж не веземо нічого серйозного! Цукерки й крем для бабусі!

Віл вивів зображення на головний екран.

Два чорні кораблі — гладкі, хижі, без жодних знаків. Гарматні установки були повернуті прямо на них і виглядали так, ніби коштували більше, ніж увесь «Блакитний метелик» разом із екіпажем.

— Не патруль Соборії, — сказав кіборг. — І не найманці зі стандартних реєстрів. Вони заряджають плазмові гармати… і передають сигнал.

На екрані спалахнув текст:

«Заглушити двигуни. Приготуватися до абордажу».

— О, чудово, — прошипіла Сондра. — Навіть не питають, як справи.

Перший постріл вдарив перед носом — попереджувальний. Простір спалахнув біло-синім світлом.

Корабель здригнувся.

Із залу пролунав вереск Сільвера:

— ЩО ЦЕ БУЛО?! Я МАЛО НЕ ВПАВ ІЗ ПІЛОНА!

На місток влетів Гром, стискаючи здоровенний гайковий ключ, наче бойову сокиру.

— ХТО, МАТІР ЙОГО, СТРІЛЯЄ ПО МОЄМУ ДВИГУНУ?! — загарчав він. — Я ЙОГО ЩОЙНО НАЛАШТУВАВ!

Другий постріл уже не був попереджувальним.

Плазма лизнула щити — ті заіскрилися, напруга просіла, по корпусу пішла вібрація.

— Віле — ухилення! — гаркнула Сондра. — Гром — максимальна тяга! Ми тікаємо!

— Куди?! — Віл уже крутив корабель, пальці літали по панелі. — Соборія попереду, патрулі всюди!

— Куди завгодно, тільки не до них! Є обхід?!

Віл пробігся поглядом по старих картах.

— Є… — він на мить замовк. — Один маршрут. Через туманність «Старий Сабарів». Там не літають років двадцять. Дані неофіційні. Гіперстрибок — нестабільний.

Корабель здригнувся ще раз — третій постріл пройшов по кормі. Щити витримали, але вже буквально на чесному слові.

— Нестабільний краще, ніж мертвий! — Сондра вчепилася в крісло. — Стрибай!

Гром заревів щось оркською й помчав до машинного.

— Стрибок через три… — Віл ввів координати.

— Два…

— Один…

«Блакитний метелик» сіпнувся, ніби його штовхнули кулаком у спину, — і провалився в гіперпростір.

За кормою чорні корвети встигли дати залп — простір спалахнув, але було пізно. Вирва переходу зімкнулася.

Тиша.

Коли вони вийшли зі стрибка, зірки на екранах виглядали… неправильно. Тьмяні. Розкидані. Мертві.

Сканери мовчали.

Надто мовчали.

— Віле… — повільно сказала Сондра. — Де ми, в біса?

Кіборг нахмурився, гортаючи старі бази даних.

— Сектор «Мала Сабарія». Колись тут була конгломерація аграрних планет. Овочі, фрукти, сімейні ферми. Постачали половину Вінгалаксу.

Він підвів погляд.

— Потім прийшов агроконгломерат із Вишнеї. Скупили землі. Автоматизували. Збили ціни нижче собівартості. Фермери розорилися. Хто міг — поїхав. Хто не міг… залишився.

Гром хмикнув.

— І що тут тепер?

— Або старі раси, які не захотіли їхати. Або ті, хто з’їхав з глузду від самотності, — відповів Віл. — Планети напівпокинуті. Жодного трафіку. Жодних патрулів. І — головне — жодного сигналу тих корветів. Ми їх скинули.

На місток зайшов Сільвер — у блискучому халаті, з розпатланим волоссям і блискітками на щоці.

— То… ми живі? — спитав він тихо.

Сондра дивилася у чорне небо за ілюмінатором.

— Поки що. Але я хочу знати, за що нас хотіли стерти. За цукерки? За крем? — вона стисла щелепи. — Чи хтось знав, що в коробці від Ріжка було щось інше?

Віл усміхнувся — холодно.

— Пропоную подивитися. Але спершу знайдемо, де сісти. Є тут одна планета з дихабельною атмосферою. Колись звалась Нова Тяжилівка. Тепер — просто «Планета-17». І, судячи з даних, хтось там досі живе.

Сондра кивнула.

— Летимо туди. І принесіть мені ще «Гравітонського Грому». Передчуття в мене — паршиве.

«Блакитний метелик» розвернувся й узяв курс на покинутий світ.

Бандити залишилися позаду.

А от проблеми — ні.