Спочатку:
На сторінку книги
Катер мчав над поверхнею Планети-17, низько, майже чіпляючи бур’яни й купи сміття, щоб не засвічуватися на радарах. Сондра сиділа за штурвалом, пальці біліли на важелях, Віл — поруч, уже в своєму звичайному комбінезоні, ланцюжки й шовк Сільвера валялися в кутку, як трофей поразки. Сільвер же, ззаду, все ще обурено поправляв волосся й бурмотів:
— Я був кращий! Я точно був кращий! А ви... ви все зіпсували!
— Заткнись і тримайся, зірко, — гаркнула Сондра. — Зараз не час для автографів.
І в ту мить сканери запищали — не тихо, а так, ніби хтось увімкнув сирену в кабіні. Віл глянув на екран.
— Два корвети. Ті самі чорні, що гналися за нами раніше. Сідають на хвіст. І швидко.
Сондра глянула в ілюмінатор — позаду, над горизонтом, уже мерехтіли два темні силуети, низько, агресивно, з червоними вогнями гармат.
— Тримайтеся! — крикнула вона й різко скинула висоту, кинувши катер у каньйон між двома пагорбами.
Катер здригнувся, двигуни завили, бур’яни хльостали по корпусу. Сільвер верескнув і вчепився в сидіння.
— Ми ж помремо! Мій костюм! Моя кар’єра!
— Твоя кар’єра зараз — не стати добривом для буряків, — гаркнув Віл, перемикаючи щити на максимум.
Перший постріл пройшов повз — плазма вдарила в пагорб, земля розлетілася фонтаном. Другий — ближче, катер хитнуло, лампочки на панелі замиготіли.
Сондра крутнула штурвал — катер зробив «бочку», пройшовши під аркою старого фермерського мостика, що ледь тримався. Корвети не встигли — один зачепив крилом, другий різко піднявся, щоб обійти.
— «Блакитний метелик» попереду! — крикнув Віл. — Гром уже запустив двигуни!
Сондра глянула вперед — корабель стояв на опорах, трап опущений, Гром махав руками біля шлюзу, як розлючений оркс на ярмарку.
— Заходимо на посадку! — гаркнула вона.
Катер сів різко, з іскрами й скреготом — трап уже піднявся. Гром вкинув їх усередину, зачинив шлюз одним ударом кулака.
— Ви що, з глузду з’їхали?! — прогарчав він. — Я вже думав, вас з’їли!
— Майже, — кинула Сондра, біжить на місток. — Двигуни — на максимум! Злітаємо!
Гром кинувся до машинного, Сільвер — у крісло, Віл — за навігацію.
«Блакитний метелик» здригнувся, двигуни загуркотіли, опори відірвалися від землі. Корабель злетів — не граціозно, а як стара бляшанка, яку хтось штовхнув ногою. Позаду — два корвети вже над планетою, гармати заряджені. Сондра ввімкнула гіпердвигун.
— Курс — будь-куди, тільки не сюди!
Віл швидко ввів координати.
— Стрибок через десять секунд!
Постріл — плазма вдарила в корму, щити заіскрилися, корабель хитнуло. Сільвер істерично закричав.
— Мій новий костюм!
— Заткнись! — гаркнули всі троє одночасно.
Десять... дев’ять... вісім...
Другий постріл — ближче, корпус задимів.
Сім... шість... п’ять...
І — стрибок.
Зірки розмазалися в смуги, простір склався, як папір, і «Блакитний метелик» зник у гіперпросторі. На мостику — тиша. Тільки дихання й гудіння систем. Сондра відкинулася в кріслі, витерла піт з чола.
— Ми встигли.
Віл глянув на сканери.
— А тепер... цікаво.
Він переключив зовнішні камери — на екран вивелися зображення Планети-17. Щойно вони зникли, на поверхню сів ще один корабель — великий, чорний, з емблемою у вигляді розколотого черепа й написом «Непереможний Кіготь». Той самий піратський флот, що гнався за ними з самого початку. Корвети, що переслідували катер, миттю підлетіли до нього, ніби рапортували. Гром, заглянувши на місток, хмикнув:
— Отже, не богомоли нас полювали. А ці падлюки. І вони тепер на планеті.
Сільвер тихо зітхнув:
— Може, вони просто хотіли подивитися мій танець?
Віл холодно посміхнувся.
— Або забрати те, заради чого все почалося.
Сондра глянула на рюкзак — коробочка з «кремом» лежала тихо, але тепер усі розуміли: це не крем. Це щось інше.І воно варте того, щоб за ним гнатися через всю галактику.
Корабель плив у гіперпросторі, залишаючи позаду планету, богомолів, буряки й піратів.
«Блакитний метелик» вийшов із гіперпростору з таким стогоном, ніби стара бляшанка нарешті вирішила здатися. Щити корми блимали червоним — постріл корвета все ж зачепив, не критично, але достатньо, щоб дим валити з сопел, а двигуни кашляти, як хронічний курець після марафону.
Сондра глянула на панель — індикатори щитів миготіли, як новорічна гірлянда на останньому подиху.
— Ми не дотягнемо до Соборії, — сказала вона тихо. — Треба сідати. Найближча планета — Тяжилівка-Захід.
Віл швидко перевірив карту.
— Так. Колишній спальний район, тепер — окрема планета під назвою Тяжилів-Імперіум. Жорстка диктатура. Імператор — молодий, амбітний, зловісний тип. Зветься Ксавір Кровосталь. Кажуть, йому двадцять вісім, а виглядає, ніби вже сто років править залізною рукою. Усі мандрівники без дозволу — відразу в ізолятор. Корабель — в ангар під замок. І ніяких переговорів.
Гром, який саме виліз із машинного з ключем у руках, гаркнув:
— То ми просто сядемо й скажемо «привіт, ми випадково»? Чудовий план.
Сондра зітхнула.
— Іншого виходу немає. Двигуни не витримають ще один стрибок. Сідаємо тихо, намагаємося не світитися. Може, вдасться полагодитися й злиняти непомітно.
Корабель увійшов в атмосферу Тяжилівки-Захід з характерним свистом і димом. Планета виглядала як величезний спальний мікрорайон, тільки в космічному масштабі: сірі панельні вежі до хмар, широкі магістралі, заповнені патрульними дронами, і в центрі — величезний палац-фортеця з чорного металу, що нагадував перевернутий ампір.
Посадковий майданчик виявився автоматичним — щойно корабель торкнувся землі, навколо виросли силові поля, трап заблокували, а з усіх боків під’їхали броньовані машини з емблемою Кровосталі — стилізований череп у короні.
Двері шлюзу відчинилися — інакше їх би просто висмикнули. З машин вийшли солдати в чорних мундирах, з бластерами напереваги. Попереду — молодий офіцер, холодний, як крига.
— Імператор Ксавір Кровосталь вітає вас на Тяжилів-Імперіум, — сказав він без тіні посмішки. — У вас немає дозволу на посадку. Корабель конфіскується. Екіпаж — в ізолятор. Без права на зв’язок. Без права на адвоката. Без права на скарги.
Сондра вийшла першою, руки підняті.
— Ми не шукаємо проблем. Корабель пошкоджений. Нам потрібен ремонт — і ми злітаємо.
Офіцер навіть не кліпнув.
— Правила є правила. Імператор не терпить винятків.
Гром за її спиною тихо гаркнув:
— А якщо я його розіб’ю на шматки?
Віл поклав руку орксу на плече.
— Тоді нас розіб’ють на ще дрібніші шматки.
Сільвер, який тримався позаду, тихо прошепотів:
— А я думав, що після богомолів гірше не буде...
Їх повели — під конвоєм, через широку площу, повз сірі вежі, де на балконах стояли люди в однакових сірих комбінезонах і дивилися вниз без виразу обличчя. Палац Ксавіра Кровосталі височів попереду — чорний, гострий, з червоними вогнями на вершині, ніби корона з крові.
