Раді Вас бачити!

Ніч на Планеті-17 пройшла так спокійно, що це вже само по собі насторожувало.

Жодного дивного звуку, жодного спалаху на сканерах, жодного «капітане, мене щось вкусило» від Сільвера. Навіть місцеві бур’яни припинили шарудіти, ніби спеціально дали екіпажу виспатися. Гром захрап у машинному відділенні, Сондра задрімала в кріслі на мостику, а Віл... Віл не спав взагалі, бо кіборги не сплять, але навіть він виглядав незадоволеним.

Ранок зустрів їх туманом і холодком. Сонце ледь пробивалося крізь сіру пелену, і все поле виглядало так, ніби хтось розлив молоко по смітнику. Віл стояв біля трапу, руки схрещені, ідеально чистий, як завжди.

— Мене бісить, коли все тихо, - заявив він без привітання. — У галактиці тихо буває тільки перед тим, як тебе хтось з’їсть. Або обдурить. Або і те, й інше.

— Доброго ранку й тобі, сонечко, — буркнула Сондра, протираючи очі. Руде волосся стирчало в усі боки, але блакитні очі вже були пильні. Вона швидко зібралася: куртка, черевики, бластер на поясі й, чомусь, та сама термобокс із «кремом» у рюкзаку. Сама не зрозуміла, навіщо взяла. Просто рука потягнулася.

Гром виліз із-під корабля, весь у мастилі, з здоровенним рюкзаком інструментів за плечима.

— Я готовий. Якщо там є хоч один старий генератор чи зварювальний апарат, я щасливий оркс. Якщо ні я все одно візьму, що знайду. Сила є.

Сільвер Мунлайт виглянув із шлюзу, загорнутий у свій блискучий халат, із чашкою синтетичної кави в руках. Альфієць виглядав так, ніби одна крапля багнюки могла б його вбити.

— Я залишаюся, — заявив він мелодійно. — Мої ніжки створені для червоних доріжок, сцен і шовкових простирадл. А не для цього... цього болота. До того ж, хтось має стежити за кораблем. І репетирувати. Репетиція – це святе.

Віл хмикнув.

— Репетируй. Тільки не вмикай дим-машину знову, бо кисень закінчиться.

Сільвер граціозно махнув рукою й зник усередині.

Трійка; Сондра, Віл і Гром — рушила через поле. Бур’яни хльостали по ногах, черевики хлюпали в багнюці, а десь попереду, кілометрів за п’ять, слабко блимав той самий сигнал на портативному сканері Віла.

— Стара ферма, — прокоментував кіборг, дивлячись на екран. – Або ангар. Або те й інше. Енергія мінімальна — мабуть, сонячні панелі ще працюють. І ще щось... дивний підпис. Не можу розібрати.

Гром потер долоні.

— Головне, щоб там були запчастини. Я вже бачу, як лагоджу наш «Метелик» і ми злітаємо звідси до біса.

Сондра йшла попереду, час від часу озираючись. Туман густий, видимість метрів сто, і відчуття, ніби за ними хтось стежить. Але сканери чисті. Вона поправила рюкзак із коробочкою. «Навіщо я її взяла?» — подумала вдруге.

Через годину ходьби туман трохи розсіявся, і попереду вималювалися обриси: велика стара ферма з напівзруйнованим дахом, поруч — ангар із відчиненими воротами, а навколо — рештки городів, зарослих бур’янами. На подвір’ї стояв старенький трактор на антиграві, і з труби фермерського будинку тонкою цівкою йшов дим. Хтось тут жив. Віл зупинився.

— Сигнал звідти.

Гром усміхнувся, показуючи здоровенні ікла.

— То ходімо знайомитися. Може, дідусь поділиться інструментами.

Сондра кивнула, але рука лягла на бластер.

— Тихо підходимо. І без різких рухів. Щось мені підказує, що на таких планетах «гостинність» буває різною.

Вони рушили до ферми. Двері будинку були прочинені, і зсередини долинув запах чогось смаженого. Сондра, Віл і Гром підійшли до ферми тихо — як миші, що знають: кіт десь поруч. Двері будинку були прочинені, зсередини тягнуло смаженим м’ясом — чи чимось, що колись ним було, — і свіжим хлібом. На подвір’ї валявся старий антигравітаційний плуг, а біля ангара стояв контейнер із написом «Обережно, делікатеси!» — літери вицвіли, але все ще читалися.

З будинку пролунав старечий, проте бадьорий голос:

— Чуєш? Знову хтось прийшов! Може, цього разу ковбасу привезли? Або хоча б той сир із пліснявою, як у старих голофільмах!

Йому відповів другий — жіночий, не менш старечий, але зі скепсисом:

— Та ну тебе, діду, знову мрієш. Востаннє «волонтери» привезли тільки прострочений протеїновий порошок і лекцію про здорове харчування. А контрабандисти — ті хоч самогончик лишили. Банани з сусідньої туманності. Манго, що світиться в темряві. Оце я розумію — допомога.

Двері рипнули ширше, і на поріг вийшла парочка місцевих — сабарівці. Невисокі, кремезні, із сіруватою шкірою, великими вухами й очима, що блищали в напівтемряві, мов котячі. Дідок, якого звали Гризлі, тримав стару рушницю — радше для вигляду, бо заряд у ній, імовірно, закінчився ще до їхнього народження. Бабуся стискала сковорідку — і з нею, судячи з усього, жартувати не варто.

Вони завмерли, вдивляючись у гостей.

— Ого, — сказав Гризлі, опускаючи рушницю. — Не волонтери. І не ті чорні корвети, що інколи пролітають. Ви… контрабандисти?

Сондра повільно підняла руки, демонструючи мирні наміри.

— Ну… щось типу того. Дрібні. Цукерки, крем — нічого серйозного. Ми сіли аварійно, корабель потребує ремонту. Інструменти, запчастини… може, допоможете?

Бабуся прищурилася, але сковорідку опустила.

— А самогончик є? Чи фрукти якісь екзотичні? Ми тут уже двадцять років сидимо. Волонтери прилітають раз на п’ять років — і щоразу з лекціями: «їжте місцеві бур’яни, вони корисні». А контрабандисти — ті хоч розуміють: людині потрібна ковбаса, сир і щоб горло гріло.

Гром розсміявся низько — як грім у хмарах.

— Самогон у нас свій. «Гравітонський Грім». Але якщо допоможете з ремонтом — поділюся пляшкою. І цукерки є. Після них танцювати хочеться.

Віл холодно додав:

— Тільки не кажіть, що чекаєте червону ікру з Центральної галактики чи шоколад зі справжнього какао. Ми не той рейс.

Гризлі помітно пожвавішав.

— Та ми й не вибагливі. Головне — не волонтери. Вони востаннє сказали, що ми «маємо бути вдячні за стабільність». А ми їм: стабільність — це коли ковбаса стабільно закінчується.

Бабуся махнула сковорідкою запрошуючи до будинку.

— Заходьте. Чай уже заварився — з місцевих трав, не отруйний, обіцяю. А в ангарі повно старого добра: генератори, зварювальники, навіть турбіна від шаттла є. Беріть, що треба. Тільки розкажіть, як там у великому світі. І якщо самогон справді добрий — лишите пляшку на чай.

Сондра посміхнулася. Рука мимоволі торкнулася рюкзака.

— Домовились. Ми вам — самогон і новини. Ви нам — інструменти й, можливо, обід. Бо після ваших бур’янів навіть протеїновий порошок здається делікатесом.

Гризлі розреготався.

— Оце я розумію — контрабанда по-людськи!