Раді Вас бачити!

Сондра повернулася на «Блакитний метелик», все ще тримаючи в руках той кошик із буряками (ну не викидати ж добро). Гром уже грюкав молотком по двигуну, Віл сидів за бортовим комп’ютером і прокручував записи сканерів.

— Віле, — сказала вона, ставлячи буряки на стіл у камбузі, — проскануй-но місцевих комах. Хто вони такі, чому в капелюхах і навіщо їм наш примбалерина.

 Віл навіть не повернувся, тільки пальці забігали по клавіатурі швидше.

— Уже. Бортова база даних має старий файл про цю планету — з часів, коли тут ще ферми були. Раса називається мантідори. Мирні аграрії, спеціалізувалися на органічних овочах. Люблять солом’яні капелюхи — традиція, від сонця захищає антени. Після того, як конгломерат усе розорив, більшість вимерла чи полетіла. Залишилися тільки кілька роїв у підземних норах. — Він повернув екран до Сондри. — А от і найцікавіше. Біологія. У них матріархат, одна королева на рій. Розмноження — раз на десять років. Для цього потрібен «танець парування»: самець має бути граціозний, яскравий, з крилами й блискітками. Чим красивіше шоу — тим кращий генетичний матеріал, вважають вони.

Сондра нахмурилася.

— І що далі?

Віл холодно продовжив:

— Далі — класика для богомолів. Після успішного парування королева відкушує самцю голову. Джерело білка для потомства. Екологічно, ефективно, традиційно. І головне вона не нервує, що він побіжить до іншої. 

Гром, який саме проходив повз із здоровенним гайковим ключем, почув це й розреготався так, що мало не впустив інструмент.

— Ха! То наш блискучий метелик тепер — офіційний самець для королеви? Нехай станцює «останній вальс». Може, хоч раз у житті буде корисним — добривом для буряків.

Сондра кинула в нього буряком — оркс ухилився.

— Дуже смішно. А якщо серйозно — скільки в нас часу?

Віл перевірив дані.

— Судячи з циклу, підготовка триває два-три дні: почистять костюм, додадуть блискіток, репетиції під їхню музику (вона, до речі, схожа на скрип калатал). Потім — великий танець. Потім... хрусь. Голова на тарілочку, решта — на город.

Сондра зітхнула, потерла скроні, але кутики губ сіпнулися — сцена була надто абсурдною.

— Гаразд. Гром, скільки ще треба на ремонт?

— День-два — і ми злітаємо. Двигун уже не кашляє, а тільки покхекується.

— Тоді робимо так: лагодимо на максимальній швидкості. Віл, розрахуй курс до їхньої нори — сканери вже зафіксували той їхній «фермерський» корабель. І коли злетимо — летимо витягати Сільвера, поки він не став десертом.

Гром знизав плечима.

— Ну якщо дуже треба... Але якби він менше верещав і блискіток розкидав — я б і почекати міг.

Віл тихо додав:

— Я вже уявив заголовок у галактичних новинах: «Зірка стриптизу стала закускою для королеви-богомолиці. Ексклюзивні фото з церемонії».

Сондра не витримала й розсміялася.

— Ви обоє — ідіоти. Але він наш як не вмерти. Лагодіть корабель. Наш альфієць ще має потанцювати на П’ятничанці, а не в шлунку комахи.

«Влакитний метелик» загудів двигунами — ремонт ішов повним ходом. А десь під землею Сільвер Мунлайт, мабуть, уже репетирував свій найважливіший номер у житті. З надією, що його врятують до фінального «хрусь».

Сондра стояла на мостику «Блакитного метелика», дивлячись, як Гром з матюками й любов’ю грюкає по двигуну. Оркс був у своїй стихії — мастило по вуха, щаслива посмішка й періодичні гарчання на зразок «тримайся, красуне, ще трошки — і полетимо».

— Громе, — сказала вона, — ти тут сам упораєшся день-два?

Оркс витер руки об штани й подивився на неї з підозрою.

— Упораюся. А ти куди зібралася? Знову геройствувати за того блискучого?

— Точно. Беру катер, Віла — і вперед, до нори. Якщо чекати, поки ти все полагодиш, Сільвер уже стане добривом преміум-класу.

Гром хмикнув.

— Ну лети. Тільки якщо принесеш його назад — хай блискітки сам прибирає. А якщо ні... то хоч тихо буде.

Сондра закотила очі й пішла до ангара, де стояв невеликий посадковий катер — старенький, але швидкий, як розлючена оса.

Віл уже чекав там, ідеальний, як завжди: високий, стрункий, каштанове волосся акуратно зачесане, зелені очі дивляться з легкою іронією. Серія «Компаньйон-Люкс» — створений для багатих дам, щоб розважав, посміхався й виконував бажання. Тільки на заводі хтось переплутав чіпи, і замість «так, пані» вийшло «та ну вас усіх у гіперстрибок».

— Капітане, — сказав він, схрещуючи руки, — ти серйозно хочеш летіти удвох на всю колонію богомолів? Я, звісно, гарний, але не безсмертний.

Сондра посміхнулася хитро й витягла з контейнера один із запасних костюмів Сільвера — той самий, у якому альфієць зображав «наложника з планети Шовкові Піски». Тонкий шовк, золоті ланцюжки, прозорі вставки, пір’я на плечах і штани, які більше нагадували фантазію, ніж одяг.

— Ось тому ти й полетиш у цьому.

Віл подивився на костюм, потім на Сондру.

— Ти жартуєш.

— Ні. План простий: я — жорстока работоргівка з околиць, ти — мій найкращий «товар», екзотичний наложник для найвибагливіших клієнтів. Ми прилітаємо нібито «продати» тебе королеві — бо чули, що вона шукає когось особливого. А там уже імпровізуємо. Ти ж створений для... е-е-е... розваг. Ось і розваж.

Віл узяв костюм двома пальцями, ніби той був радіоактивний.

— Якщо я це одягну, я до кінця життя тобі нагадуватиму. І ще: якщо мене справді куплять — я тебе здам першим.

— Домовились, — усміхнулася Сондра. — Тільки посміхайся гарніше.

Через півгодини катер відстикувався від «Метелика» й узяв курс на координати нори, які Віл витягнув зі сканерів.

Віл у костюмі виглядав... ну, скажімо так: навіть богомоли мали б втратити дар мови. Шовк облягав ідеально, ланцюжки дзвеніли, каштанове волосся розпущене, зелені очі — чиста спокуса. Сондра сама кілька разів відвела погляд.

— Не дивйся так, — буркнув Віл. — Я себе в дзеркалі бачив. Мені соромно за виробників.

— Ти виглядаєш на мільйон кредитів, — чесно сказала Сондра. — Королева точно клюне.

Вони підлетіли до поверхні: згори нора виглядала як звичайний пагорб із бур’янами, але сканери показали — під землею ціле королівство. Тунелі, зали, ферми з грибами й овочами, тисячі мантідорів у солом’яних капелюхах.

Катер сів біля головного входу — великої арки, прикрашеної різьбленими буряками й квітами. Звідти вже вибігли вартові: дві богомолиці в капелюхах, з серпоподібними лапами, але замість зброї — вила й кошики.

Сондра вийшла першою, у своєму звичайному шкіряному комбінезоні, з суворим виразом обличчя «я тут головна». Віл — слідом, граціозно, ланцюжки дзеленчали, шовк блищав.

Вартові завмерли. Антени затремтіли. Одна навіть капелюх упустила. 

— Добрий день, шановні, — сказала Сондра діловим тоном. — Я — Сондра з «Екзотичних Товарів Галактики». Чула, ваша королева шукає особливого... танцюриста для церемонії. Маю пропозицію, від якої не відмовляються.

Віл стояв позаду, скромно опустивши очі (але зелені очі все одно блищали крізь волосся).

Богомолиці переглянулися. Одна клацнула щелепами — мабуть, це в них замість «ого».

— Проходьте, — проскрипів синтезатор однієї з них. — Королева буде... зацікавлена.

Вони рушили тунелем униз. Стіни — гладкі, прикрашені мозаїкою з насіння, повітря пахло землею й свіжими овочами. Десь удалині лунала музика — скрипуча, але ритмічна.

Сондра шепнула Вілу:

— Тримайся. І якщо що — посміхайся. Ти ж профі.

Віл тихо відповів:

— Якщо мене куплять — я тебе вб’ю. Повільно.

Але в голосі проскочила нотка нервового сміху. Вони входили до королівства мантідорів.