Раді Вас бачити!

Ізолятор Тяжилів-Імперіуму виявився саме таким, яким його описували чутки: сірі стіни, силові поля замість ґрат, холодне освітлення й запах металу, що просочується в легені. Сондру, Віла, Грома й Сільвера розвели по окремих камерах. Усе, що в них було при собі, конфіскували ще на трапі. Навіть блискітки з волосся Сільвера, здається, змахнули щіткою.

Сондра сиділа на койці, дивлячись у стелю. Вона знала, що рано чи пізно її викличуть. І знала, хто саме викличе.

Через годину двері камери відчинилися — без попередження, без стуку. Два охоронці в чорних мундирах жестом наказали вийти.

— Аудієнція в імператора, — сказав один сухо. — Рухайся.

Сондра встала, не поспішаючи. Серце калатало, але обличчя залишалося спокійним — вона давно навчилася ховати страх за іронією. Її повели довгими коридорами палацу — чорний мармур під ногами, стіни з голографічними портретами Ксавіра Кровосталі в різних позах: з піднятою рукою, з мечем, з посмішкою, яка не доходила до очей. Кожен портрет супроводжувався гаслом: «Порядок понад усе», «Сила — це справедливість».

Нарешті — тронна зала.

Двері відчинилися автоматично. Всередині — напівтемрява, тільки червоне світло від крісла-трону в центрі. Ксавір Кровосталь сидів там — молодий, високий, брутальний, мрія всіх пенсіонерок планети. Чорне волосся коротко підстрижене, гострі вилиці, очі — темні, як космос без зірок. На ньому був чорний мундир з червоними вставками, на грудях — орден, що нагадував розколотий череп. Він виглядав старшим за свої двадцять вісім — роки влади додали йому важкості в погляді, але не зморшок.

Він підвівся повільно, коли Сондра увійшла. Охоронці зупинилися біля дверей. Ксавір махнув рукою — вони вийшли. Двері зачинилися. Тиша. Сондра стояла посеред зали, руки за спиною, підборіддя підняте.

— Сондро, — сказав він тихо, майже лагідно. — Ти повернулася.

— Не повернулася, — відповіла вона. — Мене привезли. Є різниця.

Він криво посміхнувся.

— Ти завжди любила точність. Пам’ятаєш, як втекла? Я тоді ще був сином простого чиновника. Ти залишила записку: «Вибач, Ксавіре, але я не хочу бути трофеєм». А потім зникла з тим співаком. Я шукав тебе стільки років. А ти, виявляється, просто літала контрабандою й танцювала з альфійцями.

Сондра не відвела погляду.

— Ти змінився. Раніше ти не був імператором.

— Платинова революція, — сказав він, підходячи ближче. — Мирна демократія виявилася слабкою. Я дав порядок. Силу. Стабільність. Тепер Тяжилів-Імперіум — фортеця. А ти… ти все та сама. Тільки тепер — моя полонянка.

Він зупинився за крок від неї. Запах його одеколону — той самий, що й раніше, гострий, з ноткою металу.

— Я міг би тебе стратити. За втечу. За зраду. За те, що ти посміла залишити мене. Але я не хочу. Я хочу, щоб ти повернулася. Добровільно. Як моя… дружина. Або як трофей. Мені байдуже, як це називати. Головне — ти будеш тут.

Сондра тихо розсміялася — коротко, гірко.

— Ти завжди любив трофеї, Ксавіре. Але я не трофей. Я — капітан. І в мене є екіпаж.

Він нахилився ближче — так близько, що вона відчула тепло його дихання.

— Твій екіпаж — в ізоляторі. Твій корабель — в ангарі під замком. Один мій наказ — і їх розстріляють. Або залишать тобі як нагадування. Вибирай.

Сондра подивилася йому прямо в очі.

— Ти думаєш, що можеш мене зламати? Ти вже пробував. І я втекла.

Ксавір відступив на крок. Посмішка зникла.

— Цього разу ти не втечеш. Я змінився. Планета змінилася. І ти змінишся. Або помреш.

Він клацнув пальцями — двері відчинилися, охоронці увійшли.

— Відведіть її назад. Дайте подумати.Якщо не погодиться — публічний процес. І її друзів — теж.

Сондру вивели. Цього разу Її провели до верхніх поверхів палацу й зачинили в розкішній кімнаті, яка більше нагадувала апартаменти для почесних полонянок. Велике ліжко з балдахіном, важкі оксамитові штори, панорамне вікно з видом на сірі панельки Тяжилів-Імперіуму й навіть справжній фруктовий кошик на столі. Ой мамцю, яка розкіш.

Сондра сіла на край ліжка, відкинула довге руде хвилясте волосся назад і тихо, але дуже виразно вилаялася добірною лайкою.

Вона не встигла навіть нормально посидіти, як двері без стуку відчинилися. До кімнати зайшов Ксавір Кровосталь — власною імператорською персоною. Без охорони. У чорному мундирі, з орденами, з тією самою впевненою ходою, яку вона колись вважала привабливою.

Він зупинився посеред кімнати й усміхнувся — майже ніжно.

— Сондро. Я вирішив, що ти заслуговуєш кращих умов. Адже ти — особлива.

— Ой леле — пробурмотіла вона собі під ніс. — Почалося…

Ксавір підійшов ближче, розкрив руки, ніби хотів обійняти весь світ. Він пройшовся кімнатою, торкнувся штори, ніби перевіряв, чи добре її випрали.

— Я міг би тебе просто розстріляти. Або кинути до твоїх приятелів у підземелля. Але я великодушний. Я даю тобі шанс. Повернися. Стань поруч зі мною. Ти будеш імператрицею. Або... хоча б гарним трофеєм на видноті. Вибирай.

Сондра подивилася на нього й раптом згадала все.

Як він у ліжку був... ну, скажімо так, старанним, але нудним, як звіт про виконання плану. Як вона після всього лежала й думала: «І це все? Серйозно?» Як вона тоді була молода, цнотлива й дурна, а він здавався «стабільним варіантом». Ой мамцю, яка ж вона була ідіотка.

Вона солодко посміхнулася

— Ксавіре... ти справді дуже змінився. Імператор. Влада. Чорний мундир. Вражає.

Він задоволено кивнув, явно купуючись на комплімент.

— А ти все така ж красива. Твоє волосся... я пам’ятаю, як любив запускати в нього пальці.

Сондра ледь не зареготала вголос. «Запускати пальці» — це все, що він умів. І то без особливого ентузіазму.

— Так, — сказала вона м’яко, — я теж пам’ятаю. Особливо той раз, коли ти...

Вона зробила паузу, ніби підбирала слова, а насправді згадувала, як після чергового «інтимного вечора» вона пішла в душ і тихо шепотіла собі: «Ні, ну блін, я ж не можу так жити».

— ...коли ти казав, що тепер усе буде по-іншому, — закінчила вона.

Ксавір підійшов ще ближче, сів поруч на ліжко. Його рука лягла їй на коліно.

— Я можу дати тобі все, Сондро. Владу. Розкіш. Безпеку. Твоїх друзів... ну, майже всіх. Орка, можливо, доведеться трохи провчити. Але решту — відпущу. Якщо ти залишишся.

Сондра подивилася йому в очі, посміхнулася ще солодше й подумала: «Ой мамка, який же ти все-таки ідіот».

— Знаєш, Ксавіре... — почала вона, проводячи пальцем по його ордену, — ти завжди вмів гарно говорити. А от робити...

Вона не договорила. Просто багатозначно усміхнулася.

Ксавір нахилився ближче.

—А ти завжди була надто гостра на язик. — зловісно прошепотів він їй на вухо. — Дивися бо я можу наказати і тобі його вкоротять. Жінка без цього непотрібного органу ще цінніша.

Сондра усміхнулася і повела плечима

— Щось не помічала щоб ти був гострий на чоловічий орган, але тобі його вкоротили задовго до нашої зустрічі.

Надто спокійно відповіла вона. Око в Ксавіра нервово сіпнулося. На мить Сондрі здалося, що пихатий псевдо - імператор вдарить її, але він різко розвернувся, і рішучим кроком направився до дверей. Спина пряма, голова гордо піднята, прям як на параді. Вже в самих дверях він зупинився, і кинув на свою полонянку грізний погляд.

— Ну, що ж кицю - кожен сам коваль свого щастя, або нещастя... Побачу як ти будеш співати ввечері коли когось з твоїх друзів виставлять на арену проти найнебезпечнішої істоти в галактиці.

Сондра лише відкрила рот, щоб відповісти щось дотепне, але її колишній вже залишив кімнату, голосно грюкнувши дверима.

— Ох...Трясця ж твоїй матері... — тихо вилаялас

я вона. — Ну чому ж мені так не щастить з чоловіками?

На жаль відповіді на це питання вона так і не знайшла.