Спочатку:
На сторінку книги
Сондра все ж не втрималася.
Хмелійський м’яколап сидів на прилавку, склавши лапки, і дивився на неї так, ніби вже давно склав резюме й чекав лише підпису. Коли вона простягнула руку, істота підставила голову, голосно замурчала на двох частотах і демонстративно ткнулася носом у долоню.
— Добре, — зітхнула Сондра. — Беру.
Через хвилину м’яколап уже сидів у неї на руках, важкий, тепленький і абсолютно впевнений у собі. Він одразу ж перебрався на плече, влаштувався зручніше й злегка прикусив її за вухо — чисто для встановлення ієрархії.
— Ага, — буркнула Сондра. — То я в тебе служниця. Зрозуміло. Психологія в вас, м’яколапів, ще та…
Вона махнула рукою на протести власного здорового глузду й попрямувала в ряди з білизною. Спочатку все було швидко й по-діловому. Для Ейріса вона взяла дві пари звичайних чорних боксерів.
— Йому й так добре, — пробурмотіла вона, кидаючи їх у кошик. — Нема чого розкидатися кредитами.
А от коли справа дійшла до неї самої, час ніби сповільнився. Сондра стояла перед стійкою й перебирала варіанти з усією серйозністю людини, яка щойно пережила арену, вибухи, шестируку дружину колишнього й голого ейнарa на своєму кораблі. Вона прикладала, відкладала, знову прикладала, кривилася, потім раптом замислювалася.
«Треба щоб гарно сиділо. І щоб виглядало… ну. Так, щоб у того, хто це раптом побачить, одразу все… встало. Чи то пак піднялося. Чи що там має статися. Головне — ефект.»
М’яколап на плечі терпляче чекав, час від часу позіхаючи й биючи себе хвостом по боку. Сондра зупинилася на комплекті глибокого смарагдового кольору — з тонким мереживом і дуже недвозначним кроєм.
— Ось. Це те що треба.
Вона вже тягнулася за кредитами, коли раптом завмерла.
«Стоп. А навіщо? Я ж сама собі слово дала. Ніяких стосунків. Ніяких романів. Ніяких «ой, випадково побачив і все». У мене корабель, борги, контрабанда, ейнар у шароварах і м’яколап, який уже вважає мене прислугою. Мені чоловіки в житті тільки проблеми додавали. Спочатку один втік з білосніжним шатлом, потім другий став імператором і ледь не вбив мене на арені.…»
Вона ще кілька секунд дивилася на смарагдовий комплект. Потім рішуче кивнула сама собі.
— А з іншого боку… слово — це добре. Але білизна ж нікого не зобов’язує. Це просто білизна. На всяк випадок. Мало що.
І кинула комплект у кошик.
Розплатившись, Сондра вже збиралася шукати дорогу назад до корабля, коли хтось міцно вхопив її за зап’ястя.
Перед нею стояла жінка в строкатій хустині. Очей у неї було троє — два звичайні й одне вертикальне посередині лоба. Усі три зараз уважно вивчали Сондру.
— Іди, донечко, — проникливо сказала жінка. — Погадаю. Усю правду скажу. Долю розкрию.
М’яколап низько зашипів, хутро на шиї встале дибки.
— Ні, дякую, — коротко відповіла Сондра, намагаючись вивільнити руку. — Я свою долю й так бачила. Вона останнім часом працює понаднормово.
Жінка лише сильніше стиснула пальці. Вертикальне око звузилося.
— Обов’язково треба, донечко…
Далі все сталося швидко й дуже професійно. М’яколап кинувся вперед з сердитим звуком. Ззаду на голову Сондри накинули щільний мішок. Короткий укол у шию. Ноги миттю відмовилися тримати. Останнє, що вона встигла подумати, перш ніж темрява накрила її з головою, було:
«От же ж… навіть білизну нову не поносила…»
А потім — нічого.
---
Віл повернувся на «Блакитний метелик» з новим процесором під пахвою й цілком задоволеним виразом обличчя. Задоволення тривало рівно до тієї миті, поки він не оглянув трап і кают-компанію.
Сондри не було.
Гром сидів у кріслі й чистив якийсь величезний ключ. Сільвер, уже в іншому блискучому вбранні, розкладав по столу свої нові (старі) костюми. Ейріс тихо сидів у кутку в туніці невільника й пив воду маленькими ковтками.
— Капітанни ще немає? — запитав Віл.
Гром знизав плечима.
— Ну то й що. Жінка ж. Пішла білизну вибирати. Це ж вам не гайковий ключ купити. Там треба приміряти, подумати, ще раз приміряти, потім подивитися на себе з усіх боків… — Віл поставив процесор на стіл і сік у вільне крісло. — Можливо, вона ще й для нашого музейного експоната щось приглядає, — сухо кинув він, кивнувши на Ейріса. — Труси, наприклад.
Сільвер різко підвів голову.
— Для нього?! А для мене вона нічого не купувала! Я ж теж тут ходжу! І мені, між іншим, теж іноді потрібна білизна! Не завжди ж можна виступати без…
— Сільвере, — перебив його Гром, — ти останні два дні тільки й робиш, що переодягаєшся. У тебе білизни більше, ніж у деяких магазинів.
Ейріс лише чемно опустив очі в свою склянку й мовчав. Виглядало це так, ніби розмова про труси його особисто взагалі не стосується.
Минуло ще з півгодини. Потім ще трохи. Гром уже перестав чистити ключ. Віл кілька разів перевірив зв’язок. Сільвер почав нервово ходити з кутка в куток.
— Може, вона просто дуже ретельно вибирає? — невпевнено сказав альфієць. — Там же багато фасонів. І кольорів. І… всякого.
— Занадто довго, — коротко відповів Віл. — Навіть для білизни.
Гром піднявся, важко зітхнув і взяв зі стіни бластер.
— Пішли шукати. Напевно, знову в якийсь ломбард затягнуло. Або в чергову сімейну драму.
Віл кивнув.
— Сільвере, Ейрісе — залишаєтеся на кораблі. І щоб ніхто нікуди не ходив. Нам потім вас ще шукати не потрібно.
Сільвер ображено пирхнув, але кімнату залишати не став. Ейріс лише коротко схилив голову.
— Ми почекаємо.
Коли Гром і Віл уже спускалися з трапу, оркс буркнув:
— І правильно, що їх лишили. Тут такий народ, що вкраде все, що погано лежить. Але оркс і бракований кіборг… — він гмикнув, — …товар неходовий. Нас хіба що на запчастини розберуть. І то не факт, що візьмуть.
Віл ледь помітно хмикнув.
— Втішаєш.
— Завжди.
Вони крокували назад у гамірні ряди ринку, все ще майже впевнені, що зараз просто знайдуть свою капітану з пакетами білизни, обуреним м’яколапом на плечі й фірмовою фразою «Ой мамцю, що знову застрягло». Але з кожним кроком ця впевненість ставала все меншою.
