Раді Вас бачити!

Сондра стояла в тіні складу №42 на нижніх палубах станції «Гравітон-Док», курила дешеву сигарету й дивилася, як двоє вантажників у комбінезонах без розпізнавальних знаків тягнуть до шлюзу її корабля невеликі, але підозріло важкі контейнери.

 Марковані вони були як «подарункові набори косметики преміумкласу для салонів Вишнеї». Насправді ж усередині лежали цукерки з ароматизатором «Заборонений Захід» — штука, яка викликала легку ейфорію й абсолютну впевненість, що ти найкращий танцюрист галактики. На Вишнеї за таке платили потрійну ціну, а на Соборії за провезення через центральний сектор — потрійний штраф. Або тюрму.

 Та Сондра вирішила: раз уже летіти повз Соборію — бо Сільверу, звісно ж, потрібно «швидко й красиво», — то чому б не заробити.

 — Ти впевнена, капітанно? — прогарчав Гром, затягуючи останній контейнер у вантажний відсік. 

 Його руки, розміром із її ногу, легко справлялися з вагою, яку не підняли б і двоє людей.

 — Якщо нас зупинять патрульні Соборії, я не встигну викинути це все в космос. Воно ж смердить, як ельфійський бордель у п’ятницю.

 — Не зупинять, — спокійно відповіла Сондра, гасивши сигарету об підошву чобота. — Ми ж не вантажівка. Ми — круїзний лайнер. Приватний тур Сільвера Мунлайта для обраної, елітної публіки. Офіційно.

 Гром фиркнув.

 — Офіційно ми виглядаємо, як круїзний лайнер, що пережив три війни й один розлучний процес.

Із шлюзу долинув мелодійний, але різкий голос:

— Якщо ви, примітивні органічні форми життя, закінчили тягати свої дурнуваті ящики, то, може, вже злетимо? Бо мої маршрути показують, що за годину в секторі Соборії змінюється патруль, а нові хлопці завжди прискіпливіші.

Це був Віл. Кіборг серії «Компаньйон-Люкс» останнього покоління — ну, майже останнього. Зовні він був ідеалом: високий, стрункий, із обличчям, від якого в багатих дам Вишнеї перехоплювало подих, волоссям кольору бурштину й очима, схожими на глибокі зелені озера. Усередині ж щось пішло не так на заводі. Можливо, хтось украв чіп ввічливості, а замість нього встановив чіп далекобійника з траси Мостія—Слов’янка.

Віл прокладав маршрути краще за будь-який навігатор, знав усі «об’їзні стежки» галактики й при цьому коментував усе з такою кількістю матюків, що навіть Гром іноді червонів.

— Віле, золотце, — Сондра посміхнулася. — Ти ж сам прорахував маршрут через Соборію. Казав, що зекономимо чотири години.

— Так, зекономимо, — кивнув кіборг, схрестивши руки на грудях. Сріблястий комбінезон ідеально облягав його фігуру. — Але я рахував для чистого корабля. А тепер у нас у трюмі цукерки, від яких навіть мій процесор хоче танцювати гоу-гоу. Якщо нас просканують, я особисто скажу патрульним, що це ти, капітане, винна. Бо я — всього лише бідний кіборг для розваг.

— Бідний кіборг для розваг, який учора виграв у карти в трьох орків їхню місячну зарплату, — нагадав Гром.

— Це інша історія, — холодно відрізав Віл.

Сондра махнула рукою.

— Хлопці, не сваримося. Завантажили — і злітаємо. Сільвер уже на борту, репетирує в головному залі свій «танець метелика». Каже, нова програма — сенсація. Громе, двигун перевірив? Віле, курс введений?

— Двигун тримається на чесному слові й моїй любові, — буркнув Гром.

— Курс введено. З відхиленням у 0,3 градуса, щоб обійти стандартні патрульні траси, — додав Віл. — Якщо нас зупинять, вмикаю режим «приватна вечірка для еліти». Посміхатимуся й розповідатиму, що Сільвер — геній сучасного танцю.

Сондра кивнула й попрямувала до мостика.

«Блакитний метелик» повільно відшвартувався від «Гравітон-Дока» й узяв курс на центральний сектор — просто через заборонену для вантажів зону Соборії.

Попереду було чотири світлові дні польоту, купа нервів і, можливо, велика халепа.

Але ж за це й платили.

Ангари «Гравітон-Дока» вже залишалися позаду, шлюз шипів, зачиняючись, а «Блакитний метелик» повільно відходив від причалу, коли до зовнішнього трапа хтось гучно постукав.

Сондра, яка саме піднімалася на мостик, зупинилася й визирнула в ілюмінатор.

На платформі стояв капітан Ріжок — старий знайомий і власник ще старішого корвета «Швидкий Борщ». Чоловік років п’ятдесяти, з бородою, в якій можна було б сховати невеликий контрабандний вантаж, і з вічним виразом обличчя «я тебе не бачу — ти мене не бачиш».

— Сондро, люба! — заволав він у динамік зовнішнього зв’язку. — Дві хвилини! Справа термінова!

Сондра зітхнула, але махнула Грому — той буркнув щось невдоволене й натиснув кнопку. Трап знову опустився.

Ріжок вбіг на борт, тримаючи в руках невеликий термобокс розміром із чемоданчик для косметики. Коробка була обліплена наліпками «Крихке!», «Особисте!» і «Не сканувати!».

— Посилочка, — видихнув він, витираючи піт з чола. — Для однієї тьоті на Соборії. Адреса в чіпі всередині. Крем «Вічна Вишенька» — ну ти знаєш, той, що обіцяє мінус двадцять років за місяць. Тьотя заплатить удвічі, якщо доставити сьогодні-завтра. Я б сам, але за мною патруль із Слов’янки висить.

Сондра оцінила коробку поглядом. Запаху не було, вага нормальна, розмір скромний. Виглядала абсолютно нешкідливо — а це завжди насторожувало.

— Скільки? — коротко спитала вона.

— П’ять тисяч кредитів тобі, п’ять мені. І ніяких питань.

— Домовилися, — кивнула Сондра й забрала коробку. — Але якщо це щось радіоактивне або живе, я особисто прилечу до тебе й засуну її туди, де в тебе вже й так темно.

Ріжок усміхнувся, підморгнув і зник так само швидко, як і з’явився — ніби його тут ніколи й не було.

Гром зачинив шлюз, пробурчав щось про «ще одну хрінь у трюмі» й пішов перевіряти двигун.

На мостику Віл уже сидів у кріслі навігатора, закинувши ноги на панель, і бурчав собі під ніс:

— Прекрасно. Тепер у нас цукерки для танців, крем для бабусь і ельф, який репетирує стриптиз у головному залі. Якщо нас зупинять, я скажу, що це цирк на виїзді. І що ти, капітане, — головна мавпа.

— Дякую за моральну підтримку, Віле, — сухо відповіла Сондра, сідаючи в своє крісло.

Вона дістала з-під панелі маленьку пляшку з темного скла. На етикетці красувався рукописний напис «Гравітонський Грім» і намальований череп із метеликом замість ока.

Самогонка місцевого виробництва — перегін із ферментованої вишні з Вишнеї, змішаний із якимось гравітонським зіллям. Міцність — під сімдесят градусів, смак — ніби блискавка вдарила в ягідний пиріг. Один ковток — і ти або герой, або спиш до наступної планети.

Сондра налила собі півсклянки, понюхала — пахло гріхом і приємними спогадами — й зробила ковток.

— Ммм. Оце життя.

З головного залу долинув ритмічний біт і голос Сільвера:

— Раз-два-три — стегна! Вище коліна, нижче сорому! Громе, любий, можеш увімкнути дим-машину? Хочу атмосферу!

З машинного відділення пролунало щось дуже нецензурне, але дим усе ж увімкнувся — зал заповнився легкою імлою з блискітками.

Віл закотив очі так, що, здавалося, ось-ось побачить власний процесор.

— Ми летимо через заборонений сектор із контрабандою в трюмі, ельфом-стриптизером на борту й самогонкою на мостику. Що може піти не так?

Сондра усміхнулася, зробила ще ковток і натиснула кнопку прискорення.

— Поки що все йде за планом, хлопці. Курс на Соборію. Час польоту — чотири світлові дні. Не розслабляємося.