Раді Вас бачити!

Гром ще кілька секунд мовчки дивився на старшого веріда, який простягав йому руки, серце й посаду начальника митниці. Рожева пудра все ще іскрила на його шкірі, і срібні очі веріда сяяли безоглядною відданістю.

— Добре, — раптом буркнув оркс. — Погоджуюсь. Але є умова.

Верід аж подався вперед.

— Будь-яка!

— Дозвіл на виліт для всіх моїх… друзів. І корабля. І кота. І лише після цього, ми зіграємо весілля. Офіційно. З паперами. З печатками. З усіма вашими стерильними формальностями.

Старший верід навіть не моргнув (та й не міг). Він одразу ж дістав планшет, швидко заповнив кілька форм і з тріумфальним дзенькотом поставив голографічну печатку.

— Дозвіл видано! Весілля призначено! Корабель дозволено до негайного вильоту, дата церемонії призначена! Я вже зараз віддаю наказ!

Білосніжні буксири одразу ж підхопили «Блакитний метелик» і м’яко витягли його з карантинного модуля. Екіпаж швидко завантажився на борт. Сондра навіть не вірила своїм очам — у руках у неї вже були всі необхідні чіпи й дозволи.

— Працює… — шепнула вона Вілу. — Навіть занадто добре працює.

Вони вже майже відчалили, коли старший верід підбіг до трапу. Срібні очі все ще блищали, голос тремтів від нетерпіння.

— Мій зелений коханий! Перед розлукою… хоча б один поцілунок! На знак вірності!

Гром зітхнув, нахилився… І саме в цю мить дія рожевого пилку Файри різко обірвалася. Верід моргнув. Точніше, спробував. Срібні диски його очей раптом втратили мрійливий блиск. Він повільно оглянув Грома з голови до ніг — величезного, зеленого, з іклами, у робочому комбінезоні й з залишками пудри на бровах.

— …Оркс? — тихо й з жахом промовив він. — Я щойно… пропонував шлюб… орксу?

— Ага, — кивнув Гром. — І посаду начальника митниці теж.

Верід різко позадкував, срібна шкіра набула відтінку брудного снігу.

— ТРИВОГА!!! Саботаж!! Незаконне використання психотропних речовин!! Затримати всіх!!!

Почалалося справжнє божевілля. Веріди кинулися хто по зброю, хто по зв’язок, хто просто з жахом тікати від власного нещодавнього освідчення. Сондра вже кричала:

— Всі на корабель!! Зараз!!

Вони рвонули до трапу. Гром підхопив Марципана. Віл уже запускав двигуни. Ейріс з’явився нізвідки й одним рухом опинився на борту. А Сільвер на ходу протягнув руку до столу старшого веріда, де серед планшетів і печаток стояла маленька кришталева коробочка. Вона м’яко сяяла зсередини всіма відтінками райдуги, грала світлом і виглядала дорого, підозріло й дуже красиво.

— Це плата за виступ! — радісно оголосив альфієць, ховаючи коробочку за пазуху. — Я ж безкоштовно танцював! Артист має отримувати гонорар!

Вони влетіли на борт. Трап зачинився. Двигуни заревіли. «Блакитний метелик» різко відштовхнувся від модуля «Чистота-7» і пірнув у відкритий космос саме в ту мить, коли за ними вже летіли перші попереджувальні постріли. У кают-компанії всі важко дихали. Сондра провела руками по обличчю.

— Ой мамцю… Ми щойно втекли з карантину, зірвали міжвидове весілля, обдурили митницю психотропною пудрою й ще й пограбували начальника.

Сільвер обережно дістав кришталеву коробочку й задоволено покрутив її в пальцях.

— Зате який гонорар! Дивіться, як сяє! Я собі нові сережки зроблю!

Гром лише глухо буркнув:

— Більше ніколи не обсипайте мене ніякою пудрою. Інакше наступного разу я справді з кимось одружуся. І це будете винні ви.

Марципан задоволено замурчав. А за кормою вже вмикалися сирени сектору Соборія.

Погоня тривала недовго, але нервово. Ззаду все ще лунали накази верідів зупинитися, попереджувальні постріли креслили темряву, проте «Блакитний метелик» уже встиг увійти в гіперстрибок. Зірки витягнулися в смуги, простір склався — і сектор Соборія залишився позаду разом із недограним весіллям, рожевою пудрою та ображеним начальником митниці.

Коли корабель вийшов у звичайний простір, усі трохи видихнули. Гром буркнув щось невиразне, підхопив Марципана під пахву й поплентався на кухню — очевидно, лікувати нерви м’ясом. Віл мовчки сів за навігацію й почав уточнювати, куди саме їх викинуло. Сільвер із кришталевою коробочкою притиснутою до грудей зник у своїй каюті, вже наспівуючи щось про «гідну оплату творчої праці». А Сондра залишилася на оглядовому містку. Вона сіла в крісло, обхопила себе руками й довго дивилася в ілюмінатор. Замість звичних зірок перед ними розкинулася величезна туманність. Хмари газу й пилу світилися зсередини — глибокі фіолетові, рожеві, золотаві хвилі повільно перетікали одна в одну, немов хтось розлив по космосу рідке світло. У центрі пульсувало м’яке сріблясте ядро, від якого розходилися довгі світлові нитки. Красиво. Навіть занадто красиво для такого дня. Сондра гірко зітхнула.

— Ну от. Знову нічого не заробила. Ще й у боргах. І з котом без документів. Ідеально.

Тихі кроки пролунали за спиною. Ейріс підійшов ближче, але зупинився на відстані, не порушуючи її простору. У тьмяному світлі туманності його перламутрове волосся здавалося майже живим, а очі зараз були м’якого золотистого відтінку.

— Капітанно, — тихо сказав він. — Я хотів подякувати вам. Ще раз.

Сондра не одразу повернулася.

— За що саме? За те, що не продала тебе княгині, чи за те, що обсипала Грома пудрою?

— За те, що забрали з арени. І з тієї планети. — Ейріс говорив спокійно, без зайвих емоцій, але в голосі прослизала втома, виміряна століттями. — Я провів у неволі дуже довго. Тисячі років. Остання господиня подарувала мене імператору Тяжилова відносно недавно. До того… підземелля. Ланцюги. Арена. Іноді — тиша. Найчастіше — накази.

Сондра повільно повернула до нього обличчя. Вона згадала шкільні підручники з історії галактики. Ейнари. «Живі зорі». Раса, яку вважали знищеною майже три тисячі світових років тому. Майже міфічна. І ось один із них стояв поруч, і дякував їй за звичайну людяність.

— Тобі… справді стільки років? — тихо запитала вона.

— Так. — Він ледь схилив голову. — Час для мого народу тече інакше. Або вже ніяк не тече. Я вже майже звик, що свобода — це щось, що буває в інших.

Сондра відвела погляд до туманності. Світло лягло їй на обличчя, зробивши риси м’якшими. Вона раптом відчула дивну, незвичну для себе річ — щирий жаль. Не саркастичний, не втомлений, а справжній.

— Я не геройка, Ейрісе. Я просто не люблю, коли когось тримають у клітці. Навіть якщо ця клітка золота.

Він мовчав кілька секунд. Потім зробив маленький крок ближче. Не нав’язливо. Просто став поруч, дивлячись на ту ж туманність.

— Все одно. Дякую.

Між ними повисла тиша — не незручна, а якась дивно тепла. Сондра відчула, як щось ледь помітно зсувається всередині. Не різко. Не як у поганих романах. Просто… з’явилося. Крихітне, обережне відчуття, яке вона вже давно вважала собі забороненим. Вона ледь повернула голову і зустрілася з його поглядом.

Ейріс дивився на неї спокійно. І в цьому спокої вперше за весь час промайнуло щось живе, майже вразливе.Сондра відкрила рота, щоб щось сказати… І в ту саму мить з каюти Сільвера долинув пронизливий, абсолютно неземний крик:

— АААААААА!!! ВОНО РУХАЄТЬСЯ!!! КОРОБОЧКА ЖИВА!!! КАПІТАНЕ!!!

Романтична мить померла швидше, ніж народилася. Сондра закрила очі й тихо, з глибоким відчуттям приреченості, промовила:

— Ой мамцю… Ну звісно.

Ейріс лише ледь помітно зітхнув. А туманність за ілюмінатором продовжувала повільно й байдуже перетікати фіолетовими хвилями, абсолютно не переймаючись чужими драмами.