Спочатку:
На сторінку книги
Сондра й Ейріс висіли в міцних пагонах пліч-о-пліч, і тиша між ними була недовгою.
— Це все через тебе, — тихо, але з вогником почала Сондра. — Можна було просто промовчати. Або сказати «я зайнятий вирощуванням жасмину». Але ні. Треба було саме при мені.
Ейріс повернув голову настільки, наскільки дозволяли пута. Голос залишився спокійним, майже м’яким:
— Я сказав правду.
Сондра пирхнула, але щоки її зрадницьки порожевіли.
— Ой, ну звісно. Тисячолітній ейнар, останній у своєму роді, і раптом — на мене. На контрабандистку з борговим кораблем і котом без документів. Дуже логічно.
— Логіка тут ні до чого, — тихо відповів він. — Ви просто… не залишили мені вибору.
Між ними проскочила та сама іскра, яку обидва вже встигли відчути біля туманності. Сондра хотіла щось різке відповісти, але слова застрягли десь у горлі. Ейріс дивився на неї спокійно, але в золотистих очах було щось значно тепліше, ніж просто ввічливість.
Флоранка тим часом працювала швидко й з натхненням. З пагонів і стебел вона вже сплела щось дуже підозріло схоже на вішальницю. Дві готові петлі з листя погойдувалися в повітрі. Рослина явно збиралася вирішити проблему суперництва радикально й назавжди.
Сільвер, який досі тихенько сидів у кутку, раптом зрозумів масштаб катастрофи і кинувся благати:
— Квіточка мила! Світло моєї сцени! Я ж танцював для тебе! Я ж був фоном! Пощади! Я можу ще станцювати! Можу навіть без мережива!
Флоранка навіть не послухала. Один швидкий пагін схопив його, підтягнув і щільно притиснув спереду до Ейріса. Тепер альфієць опинився буквально втиснутим у груди ейнарa, а Сондра — щільно притиснута до Ейріса ззаду, сідницями прямо до нього.
Утворився дуже тісний рослинний сендвіч.
Сондра різко завмерла.
Ейріс теж. Бо навіть крізь одяг і в такій, м’яко кажучи, неромантичній ситуації стало абсолютно очевидно: з деякими частинами тіла ейнарa все було більш ніж гаразд. І навіть дуже гаразд. Сондра повільно, дуже повільно вимовила:
— …Серйозно? Зараз? У нас над головою петлі, нас от-от повісять, а в тебе… ось це?
Ейріс ледь чутно зітхнув. Голос залишився рівним, але в ньому прослизнула тінь збентеження:
— Фізіологія мого народу іноді… погано слухається обставин. Особливо коли ззаду так щільно… і з таким характером.
Сільвер, притиснутий спереду, пискнув і спробував кудись подітися, але пагони тримали міцно.
— Я просто хочу нагадати, що я теж тут! І я відчуваю все! Все! І мені дуже незручно на всіх рівнях!
Флоранка над ними швидко сплітала вже третю петлю. Чорні від гербіциду кінчики пагонів злобно сіпалися. Вона явно вирішила, що якщо вже страчувати — то всіх трьох одразу. Щоб напевно і без зайвих суперників.
Сондра, все ще притиснута до Ейріса, крізь зуби процідила:
— Якщо ми з цього виберемося… ми з тобою дуже серйозно поговоримо. І не тільки про рослини.
Ейріс тихо відповів їй у саме вухо:
— Буду чекати. Якщо, звісно, нас до того часу не повісять.
Третя петля вже гойдалася в повітрі, готова до використання.
Флоранка більше не церемонилася. Товстий темний пагін різко стягнув Сондру до імпровізованої петлі. Листя вже торкалося її шиї. Сондра відчайдушно виривалася, лаялася, навіть спробувала вкусити паросток, але рослина тримала мертвою хваткою ревнивої жінки, яка вирішила раз і назавжди прибрати суперницю.
— Ейрісе! — крикнула вона. — Якщо ти справді вмієш щось більше, ніж бути ввічливим і красивим — саме час!
Ейріс, усе ще міцно спутаний разом із Сільвером, закрив очі.
Повітря в каюті раптом стало важким, ніби саме простір стиснуло в кулак, очі хлопця спалахнули чистим золотом. Він тихо, майже шепотом, сказав одне-єдине слово чужою, давньою мовою.
І світ вибухнув білим світлом.
Коли зір повернувся, перше, що Сондра відчула — це твердий камінь під руками й запах диму, машинного масла та мокрого металу. Жодних пагонів. Жодних квітів. Жодної флоранки.
Вона повільно сіла.
Поруч на брудній бруківці сидів Ейріс, все ще в туніці, але вже без рослинних прикрас. А трохи далі, абсолютно розгублений, у прозорому брюссельському негліже й з одним пір’їною в волоссі, сидів Сільвер.
Над ними нависало низьке, сіре, задимлене небо. Вузькі вулиці з темної цегли й чорного металу тягнулися в різні боки. Повсюди стирчали труби, з яких валив пар, скрипіли величезні шестерні на фасадах будівель, а в повітрі літали дивні апарати на повітряних гвинтах і з мідними балонами. Ліхтарі горіли тьмяним жовтим газом. Десь у далечині завила сирена, і по бруківці важко процокали металеві кінцівки якогось механічного вартового. Це було місто. Велике, похмуре, промислове й абсолютно чуже.
Сондра повільно обвела поглядом все навколо.
— …Де корабель?
Ейріс піднявся, поправив туніку й обережно оглянув власні руки, ніби перевіряючи, чи все ще вони на місці.
— Я розірвав просторову тканину, — тихо сказав він. — Екстрений вихід. Коли немає іншого вибору. — Він помовчав і чесно додав: — Куди саме нас викинуло… я гадки не маю.
Сільвер підвівся, спробував прикритися руками й жалібно завив:
— Я в мереживі! На вулиці! У якомусь пеклі! Мене зараз або арештують, або запропонують роботу в найдешевшому кабаре!
Сондра провела долонею по обличчю, залишаючи на щоці брудну смугу.
— Ой мамцю… Ми щойно позбулися ревнивої рослини, втратили корабель, екіпаж і, здається, взагалі весь відомий нам сектор. І тепер я стою посеред якогось депресивного міста з напівголим стриптизером і останнім ейнаром у всесвіті.
Вона глянула на Ейріса. Той спокійно зустрів її погляд.
— Принаймні, — тихо зауважив він, — нас більше не намагаються повісити.
Десь над дахами важко прогуркотів ще один летючий механізм, залишаючи за собою шлейф чорного диму.
Сондра гірко усміхнулася.
— Поки що. — зауважила вона. — День лише починається.
