Раді Вас бачити!

Кабаре «Мідна Сирена» розташовувалося на самому дні міста — там, де пар був густішим, зарплата меншою, а потреба в розвагах після дванадцятигодинної зміни — відчайдушною.

Сільвера зустріли без зайвих сентиментів. Йому кинули ключ від крихітної гримерки, вказали на криву сцену під миготливими газовими ліхтарями й сказали лише одне:

— Через годину вихід. Танцюй так, щоб вони забули, що завтра знову в депо. І щоб пиво лізло охочіше.

Публіка вже збиралася. Робітники в засмальцьованих комбінезонах, з чорними від сажі обличчями, з мозолистими руками й поглядами людей, які бачили в житті занадто багато котлів і занадто мало краси. Вони гучно перемовлялися, стукали кружками по столах і явно не налаштовувалися на високе мистецтво. Сільвер стояв за кулісами в тому самому брюссельському негліже (більш пристойного одягу йому так і не видали) і відчував, як повільно вмирає його артистична душа.

— Я танцював перед Світлоносцем… — шепотів він сам собі. — Мене носили на руках у трьох секторах… А тепер я маю розважати людей, які пахнуть машинним маслом і тройним одеколоном…

Ведучий — товстий чоловік з механічними щелепами — уже оголошував:

— А зараз для вас, друзі трудящі, спеціальний гість з далеких зірок! Сільвер Мунлайт! Дивіться і не плюйтеся!

Сільвер вийшов на сцену. Зал на мить стих. Потім хтось голосно гикнув.

— Це ж… у жіночому?! — прогурчало з першого ряду.

— А нічого так… — протягнув інший. — Ноги довгі. І блищить.

Сільвер глибоко вдихнув, зібрав рештки гідності й почав.

Він танцював так, як умів тільки він — пластично, зухвало, з тією самою фірмовою посмішкою, яка колись зводила з розуму багатіїв. Мереживо майоріло, стегна рухалися, руки малювали в повітрі витончені лінії. Він навіть спробував зробити фірмовий оберт з оголенням бедра.

Зал спочатку мовчав. Потім хтось кинув у сцену гайку.

— А ну ще раз отим місцем покрути!

— І без цього ганчір’я цікавіше буде!

— А ти вмієш під ковальський молот?! У нас ритм інший!

Сільвер ледь не спіткнувся, але продовжив. Він навіть спробував усміхнутися особливо чарівно й послати повітряний поцілунок у бік найгучнішого крикуна. У відповідь йому прилетіла ще одна гайка. І голос:

— Красивий ти, зіронько, але давай без ніжностей! Ми після зміни! Нам треба щоб кісточки хрустіли, а не щоб душа співала!

До кінця номера Сільвер танцював уже з відчайдушною люттю людини, яка розуміє: або він зараз підлаштується під місцевий смак, або його справді можуть використати замість ганчірки для котлів.

Він різко змінив стиль — додав грубіших рухів, сильніших акцентів, навіть тупнув ногою так, що сцена жалібно скрипнула. Зал раптом оживився.

— О! От зараз краще!

— Ще! Ще отак!

Коли номер закінчився, кілька кружок із пивом навіть підняли на його честь. Хтось кинув на сцену зім’яту купюру. Хтось — болт (як сувенір).

Сільвер поклонився, усміхнувся своєю найкращою сценічною усмішкою й під оплески (досить рідкі, але все ж) зник за кулісами.

У гримерці він сів на скриню, подивився на себе в тріснуте дзеркало й тихо, з глибоким трагізмом промовив:

— Я — зірка трьох галактик. А мене щойно оцінили болтом і криком «покрути місцем».

Він зітхнув і почав витирати сажу з мережива.

Особняк графині Брунгільди фон Штильґельм стояв на верхніх терасах міста і виглядав так, ніби його будували з однією метою — щоб усім було видно, скільки в господині грошей і поганого смаку. Мармур, позолота, важкі оксамитові фіранки, чучела дивних тварин і паровий ліфт, який стогнав, як стара прислуга. Саму графиню Сондра б, мабуть, одразу порівняла з паровозом.

Брунгільда була величезною жінкою років сорока п’яти, з пишною фігурою, гучним голосом і звичками людини, яка звикла, що світ крутиться навколо її бажань. Пишне світле волосся було вкладене в складну конструкцію, обличчя густо напудрене, а пальці вкриті перснями такої кількості, що ними можна було б озброїти невеликий загін перстненосців. Вона рухалася важко, впевнено й з відчуттям повної влади над усім живим у радіусі кілометра.

Поруч завжди тупцював її чоловік — худенький, плюгавий барончик з тонкими вусиками й вічно вибачливим виразом обличчя. Він мовчав, кивав і лише іноді тихенько піддакував: «Так, люба», «Звісно, люба», «Як скажеш, люба».

Коли Ейріса ввели до великої вітальні, графиня повільно обійшла його по колу, як новий дорогий експонат.

— О-о… — протягнула вона низьким, задоволеним голосом. — А цей і справді якісний. Худий, світлий, очі цікаві. І волосся… яке волосся! Живий скарб.

Вона хлопнула в долоні.

— Відмити! Негайно! І щоб сяяв, як нова копійка. Потім одягнути. Хочу бачити його в східному стилі. Напівпрозорі тканини, золоті браслети, ланцюжки. Щоб було видно, що це не просто слуга, а… ексклюзив.

Дві покоївки швидко кивнули й повели Ейріса геть.

Барончик обережно прокашлявся:

— Люба, а чи не занадто це… для першого дня?

Брунгільда навіть не глянула на нього.

— Молчи, Герберте. Ти в мистецтві нічого не розумієш.

Через годину Ейріса повернули. Його ретельно відмили, розчесали перламутрове волосся, надушили чимось важким і солодким і одягли саме так, як наказала графиня: у легкі шаровари з напівпрозорої тканини, коротку жилетку, що ледь трималася на плечах, і кілька золотих ланцюжків на грудях і зап’ястях. Він сяяв. Буквально. І виглядав при цьому абсолютно спокійним — як людина, яка вже бачила в житті настільки багато принизливого, що ще один костюм наложника її вже не дивує. Брунгільда аж заплескала в долоні.

— Ось! Тепер інша справа! Ходи сюди, красунчику. Стань біля каміна. Ні, ближче до світла. Поверни голову. Ще. Ідеально.

Вона без жодних церемоній поправила йому ланцюжок на грудях, провела пальцем по плечу, навіть легенько підчепила пасмо волосся, перевіряючи, чи справді воно таке м’яке. Ейріс стояв нерухомо й мовчав. Лише очі трохи змінили відтінок — стали холоднішими.

— Він майже не розмовляє, — задоволено зауважила графиня. — Це навіть краще. Красиві речі не повинні багато базікати. Правда, Герберте?

— Так, люба, — швидко погодився барончик. — Абсолютно.

Графиня сіла в широке крісло, схрестила ноги й задоволено оглянула свого нового «експоната».

— Сьогодні ввечері будуть гості. Поставлю тебе біля себе. Нехай заздрять. А якщо хтось запитає, звідки такий екземпляр — скажемо, що рідкісний імпорт. Дуже рідкісний.

Ейріс ледь помітно схилив голову — єдиний жест, який він собі дозволив. Десь глибоко всередині він, напевно, вже рахував, скільки саме часу потрібно, щоб знову розірвати простір і опинитися хоч у депо, хоч у кабаре, хоч навіть назад у лапи флоранки. Бо порівняно з графинею Брунгільдою навіть ревнива м’ясоїдна рослина починала здаватися майже милою.