Спочатку:
На сторінку книги
Сондра повільно повернулася до тями через важку, липку пелену.
Спочатку вона відчула лише те, що все тіло гуде, наче після особливо невдалого приземлення на всі частини тіла одразу. Потім додалася нудота — підступна, хвилями, з присмаком дешевого заспокійливого й чужого килима. Голова розколювалася так, ніби всередині хтось влаштував ремонт і забув вимкнути перфоратор. Спроба поворухнути рукою закінчилася тим, що грубі мотузки боляче впилися в зап’ястя. Ноги теж були міцно зв’язані — і ще, здається, обмотані чимось підозріло схожим на стару святкову гірлянду. Вона обережно розплющила очі.
Приміщення виявилося низьким, сірим і підозріло схожим на сарай, у якому хтось вирішив одночасно зберігати сміття, проводити допити й сушити шкарпетки сумнівної свіжості. Стіни з іржавого металу, підлога липка, повітря пахло пилом, вогкістю, кислими буряками (звідки?!) і чиїмось дуже старим одеколоном. Світло ледь пробивалося крізь брудне віконце під стелею. Вона лежала на вузькому тапчані, накритому чимось, що колись, можливо, було матрацом, а тепер більше нагадувало реліквію з музею страждань.
Сондра спробувала сісти й одразу ж завмерла.
На ній не було її комбінезона. Не було куртки. Не було навіть бісових черевиків. Натомість на тілі опинився той самий смарагдовий комплект, який вона так ретельно вибирала ще кілька годин тому. Мереживо, глибокий колір, усе як треба — тільки зараз це виглядало не як «на всяк випадок», а як знущання долі. А поверх нього… чорні боксери. Ті самі, що вона купила для Ейріса. Трохи великі в поясі, через що вони з’їхали набік і зараз демонстративно показували одне мереживне стегно.
Сондра кілька секунд просто дивилася вниз на себе. Потім тихо, дуже виразно промовила:
— Ой мамцю…
Обурення накотило швидше за страх. Хтось її роздягнув. Хтось бачив усе. Хтось торкався. Хтось вирішив, що найкращий спосіб утримувати полонянку — це одягнути її в нову білизну, зверху натягнути чужі труси й для повного ансамблю ще й обмотати ноги святковою гірляндою. Логіка викрадачів явно не просто кульгала — вона танцювала лезгінку під наркотиками.
Вона смикнула руками. Мотузки навіть не подумали піддатися. Зате гірлянда на ногах весело мигнула одним уцілілим жовтим ліхтариком.
— Ну й гади… — пробурмотіла Сондра, відчуваючи, як щоки залило жаром. — Мало того що викрали, так ще й переодягли. Без моєї згоди. І без краплі смаку. Боксери. Серйозно? Поверх усього? І гірлянда?! Це що, у них корпоратив сьогодні?
Вона ще раз смикнулася, цього разу сильніше. Тапчан жалібно скрипнув і видав звук, підозріло схожий на сміх. Нудота знову підкотила до горла.
— Якщо я звідси виберусь, — тихо пообіцяла вона стелі, — я особисто знайду того, хто це придумав. І змушу його ходити в моєму комбінезоні. Наголо. Під дощем. Під градом. У цих самих боксерах. І з гірляндою на голові. Нехай почує, як це — бути стильним проти власної волі.
Десь далеко за стіною почулися кроки. Сондра миттю замовкла, примружилася й спробувала прийняти максимально гідного вигляду для людини, яка лежить зв’язана в чужій білизні, боксерах куплених для ейнарa й святковій гірлянді. Виходило, м’яко кажучи, на трієчку з мінусом. Але вона все одно спробувала. Навіть підняла підборіддя. Навіть спробувала змахнути волоссям — наскільки дозволяли мотузки.
Якщо вже помирати чи бути проданою, то хоч з почуттям власної гідності. І з працюючою гірляндою.
Двері з глухим скреготом відчинилися. До приміщення ввалилися троє. Сондра спочатку навіть не зрозуміла, на що дивиться. А потім зрозуміла — і їй одразу ж захотілося знову втратити свідомість.
Печерні люди.
Вона знала, що вони ще десь збереглися на відсталих планетах, у заповідниках і на особливо депресивних задвірках галактики. Але щоб тут. У Секторі Хмелія. На ринку, де продають реактивні килими й шестируких дітей.
Істоти були низькі, кремезні, оброслі густою темною шерстю. Лоб низький, надбрівні дуги потужні, руки довгі, ноги короткі й криві. Очі маленькі, блискучі й насторожені. Одягу майже не було — лише якісь шматки шкіри й мотузок. Пахли вони димом, землею й легким відтінком немитого ентузіазму. Вони перемовлялися між собою короткими уривчастими звуками: гарчанням, клацанням, низьким уханням і чимось підозріло схожим на гикавку.
Сондра випросталася, наскільки дозволяли мотузки, і спробувала надати голосу капітанської твердості.
— Негайно розв’яжіть мене. Це незаконне утримання. І ще незаконніше перевдягання. Я вимагаю…
Найближчий печерний чоловік нахилився до неї, пильно подивився трьома (ні, двома, слава всім зорям) очима… і дістав з якогось мішка другу пару чорних боксерів.З повільною, майже ритуальною урочистістю він натягнув їх їй на голову. Сондра завмерла.
Боксери сіли криво. Одна штанина звисала на оці, друга торчала вбік, як переможений прапор. Еластинка неприємно впилася в лоб.
— …Ви що, знущаєтеся? — тихо запитала вона крізь тканину. — У мене на голові труси. Чужі труси. Я капітан космічного корабля. У мене є репутація. Відносна. Але є!
Печерні люди щось дружно ухнули. Один навіть задоволено ляснув себе по грудині. Потім двоє підхопили її під руки (і трохи під коліна) й поволокли геть із сараю.
Сондра звисала між ними, як особливо невдале святкове прикрашення. Боксери на голові з кожним кроком з’їжджали все нижче. Гірлянда на ногах весело підморгувала єдиним уцілілим ліхтариком у такт їхній ході.
— Якщо хтось мене зараз побачить, — глухо повідомила вона світу крізь чорну тканину, — я просто згорю від сорому. А потім воскресну. І всіх уб'ю.З особливою жорстокістю. Починаючи з того, хто придумав одягати полонянкам труси на голову.
Печерні люди лише переглянулися, ще раз ухнули й потягли її далі темним смердючим коридором. Сондра зітхнула так глибоко, наскільки дозволяли боксери на обличчі.
— Ой мамцю… — пробурмотіла вона. — І це ще навіть не найгірший мій вихід у світ.
Далі буде...
