Раді Вас бачити!

Ввечері двері розкішної кімнати знову відчинилися без стуку. Дві служниці в однакових сірих уніформах увійшли, тримаючи на витягнутих руках довгу сукню насиченого сапфірового кольору. Тканина переливалася при світлі, ніби хтось спеціально підібрав відтінок під її очі.

— Імператор чекає, — сказала одна з них рівним голосом. — Вас просять одягнутися.

Сондра подивилася на сукню, потім на служниць, потім знову на сукню.

— Ой мамцю… — тихо зітхнула вона. — І це ще не найгірше, що зі мною траплялося за сьогодні.

Вона неохоче взяла сукню. Тканина виявилася важкою, щільною, з вишивкою срібними нитками по краях. Виглядала дорого. Навіть надто дорого для полонянки. Але Сондра добре розуміла: сили їй ще знадобляться. А втомлюватись і сперечатися зараз — дурниця.

Вона швидко переодяглася. Сукня сіла ідеально, ніби хтось знімав мірки заздалегідь. Довге руде хвилясте волосся вона просто розпустила — розчісувати його під наглядом служниць не хотілося. У дзеркалі відбилася жінка в сапфірі, яка виглядала так, ніби щойно вийшла з прийому, а не з-під арешту.

— Гарно, — констатувала одна зі служниць.

— Як на похорон, — буркнула Сондра собі під ніс і вийшла з кімнати.

Її провели довгими коридорами вниз. Чорний мармур під ногами змінився на полірований камінь з вкрапленнями чогось блискучого. Золоті бра, голографічні фонтани, що грали світлом, і портрети Ксавіра — цього разу вже в парадних позах з піднятим мечем. Все кричало: «Дивіться, яка в мене розкіш».

Нарешті двері відчинилися, і Сондру ввели до величезної зали. Це вже не була тронна кімната. Це була арена.

Кругла, глибока, з високими трибунами, оббитими темно-червоним оксамитом. У центрі — піщана площа, оточена силовими полями. Над ареною висіли кришталеві люстри такого розміру, що ними можна було б освітлювати цілий сектор. По трибунах сиділа місцева еліта: чоловіки й жінки в дорогих мундирах і сукнях, з келихами в руках, з посмішками, які виглядали трохи напруженими. Все пахло грошима, парфумами й легкою панікою.

Ксавір стояв на спеціальному підвищенні, прямо навпроти входу. Чорний мундир, червоні вставки, ордени — все на місці. Коли він побачив Сондру, то повільно усміхнувся й жестом запросив підійти ближче.

— Сондро, — сказав він голосом, розрахованим на те, щоб чули всі. — Радий, що ти змогла приєднатися. Сьогодні особливий вечір.

Сондра підійшла, сукня тихо шаруділа. Вона обвела поглядом залу, люстри, натовп і нарешті зупинилася на Ксавірі.

— Вражаюче, — сказала вона рівно. — Ти справді вмієш влаштовувати шоу. Навіть пісок на арені, здається, привезений з іншої системи.

Ксавір задоволено кивнув.

— Усе найкраще. Я хотів, щоб ти побачила, що таке справжня сила. І справжня розкіш.

Він махнув рукою, і на трибунах запанувала тиша. Силові поля навколо арени замиготіли сильніше.

— Сьогодні один із твоїх… друзів матиме честь виступити. Не хвилюйся. Це лише невелика демонстрація. Для тебе.

Сондра стиснула пальці в кулаки і усміхнулася.

— Ти справді думаєш, що мене можна вразити люстрами й піском? — щиро здивувалася вона і знизила плечем. 

Ксавір лише ширше посміхнувся й кивнув охоронцям.

Важкі ворота внизу арени зі скрипом роз’їхалися в різні боки. З темряви вивели трьох.

Спочатку Грома. Оркса вели двоє охоронців, і навіть у ланцюгах він виглядав так, ніби от-от розірве їх голими руками. М’язи напружилися під сірою в’язничною сорочкою, ікла блиснули, коли він підвів голову й зустрівся поглядом із Сондрою. У його очах читалося чітке: «Капітане, тільки кивни — і я всіх тут рознесу».

За ним ішов Віл. Кіборг тримався рівно, майже елегантно, навіть у кайданах. Каштанове волосся трохи скуйовджене, зелені очі холодні й уважні. Він швидко оглянув залу, люстри, силові поля й коротко кивнув Сондрі — мовляв, я тут, все під контролем. Ну, наскільки це можливо, коли тебе ведуть на арену як розвагу. А ось Сільвер… Сільвер ішов останнім і вже з самого входу почав влаштовувати виставу.

— Це неподобство! — верещав він на весь зал, намагаючись вирвати руки з кайданів. — Ви хоч розумієте, кого ви тут тримаєте?! Я — Сільвер Мунлайт! Я танцював перед самим Світлоносним! Мене запрошували на приватні вечори найбагатших домів Вишнеї! За моє викрадення ця огидна планетка буде знищена! Усі ви сядете! І ваші діти сядуть! І ваші онуки ще довго будуть згадувати, як ви посміли торкнутися зірки!

Натовп на трибунах тихо захихотів. Хтось навіть підняв келих, ніби вітаючи альфійця з вдалим вступом.

Ксавір стояв на підвищенні поруч із Сондрою й дивився вниз зі злостивою напівусмішкою. Він явно насолоджувався моментом.

— Ось і твої… друзі, — тихо сказав він, ледь схиливши голову до її вуха. — Який вибір. Орк, готовий усіх порвати. Холодна машина. І… оцей.

Він кивнув у бік Сільвера, який саме намагався вдарити охоронця ногою й ледь не впав від власного ентузіазму.

— Сьогодні хтось із них стане героєм вечора, — продовжив Ксавір. — Арена чекає. Істота, яку я для цього приготував… ну, скажімо так, вона рідко залишає суперників живими. Тож, Сондро… хто з твоїх недолугих друзів сьогодні помре? Обирай.

Сондра стояла нерухомо. Вона дивилася вниз — на Грома, який уже почав тихенько гарчати, на Віла, який ледь помітно стиснув кулаки, і на Сільвера, який тим часом перейшов на погрози «міжгалактичними судами» й «особистим гнівом Світлоносного».

Вона повільно видихнула.

— Ой мамцю… — прошепотіла собі під ніс. — Ну й вибір. Як у поганому ресторані: або отруєння, або харчове розчарування.

Потім підняла голову й подивилася на Ксавіра з тією самою солодкою усмішкою, яку вже відпрацьовувала.

— Знаєш, що найсмішніше? — сказала вона голосніше, щоб чули й на трибунах. — Ти справді думаєш, що я зараз почну торгуватися життям своїх людей, ніби це якісь дешеві сувеніри з ярмарку. Дуже… імперсько з твого боку.

Ксавір примружився.

— Обирай. Або я оберу сам. І тоді, можливо, оберу всіх трьох по черзі.

Сондра ковзнула поглядом по арені, по силових полях, по люстрах і нарешті знову зупинилася на своїх.

— Якщо вже й обирати, — повільно сказала вона, — то хай хоч хтось із них встигне сказати тобі щось дотепне перед тим, як усе піде шкереберть. Але я б на твоєму місці не розслаблялася. У мене команда… своєрідна.

Внизу Сільвер саме верещав:

— І ще я вимагаю чистий костюм! І нормальне освітлення! Я не можу помирати в такому вигляді!

Гром гмикнув так голосно, що кілька глядачів на перших рядах здригнулися. Віл лише тихо зітхнув і глянув на Сондру з виразом «капітане, тільки не кажи, що ти вже щось придумала».

А Сондра стояла під кришталевими люстрами й думала одне:

«Трясця ж твоїй матері, Ксавіре… Якщо хтось сьогодні й стане героєм, то точно не ти».