Спочатку:
На сторінку книги
Торгова зона Сектору Хмелія зустріла їх ударом по всіх органах чуття одразу.
Повітря пахло смаженим м’ясом невідомих тварин, солодкими спеціями, дешевим паливом і чиїмось надто різким парфумом. Над головами літали невеликі рекламні дрони, що кричали одразу на трьох мовах: «Найсвіжіші раби!», «Знижки на заборонені речовини!», «Килими з реактивним двигуном — облітайте борги першими!».
Ряди прилавків тягнулися, здавалося, до горизонту. Тут продавали все.
Праворуч — гори мішків з рідкісними спеціями: одна пахла ваніллю й грозою, інша — підгорілою корицею й легкою відчаєм. Ліворуч стояли справжні килими-літаки. Невеликі, яскраво вишиті, з крихітними реактивними двигунами по кутах. Продавець — товстий бурбун з трьома щупальцями — якраз демонстрував клієнту, як килим здіймається в повітря, скидує з себе пил і одразу ж намагається втекти.
Далі йшли клітки й вольєри. Істоти з усіх кінців галактики: прозорі ящірки, що світилися зсередини, кулясті птахи з трьома дзьобами, щось схоже на октапа з вухами кролика, і навіть кілька людиноподібних рас. Одна висока жінка з блакитною шкірою й зябрами на шиї тихо торгувалася за власну свободу. Інший — чоловік з рогами й дуже стомленим поглядом — просто сидів і читав книжку, ніби йому вже було все одно.
Сондра йшла повільно, крутячи головою.
— Ой мамцю… — тихо промовила вона. — Тут навіть гірше, ніж я уявляла. І водночас якось… затишно?
Віл крокував поруч, скануючи натовп.
— Затишно — небезпечне слово в Хмелії.
Раптом Сондра різко зупинилася.
На невеликому прилавку між клітками сиділа істота. Приблизно розміром з великого земного кота, вся в густому димчасто-сірому хутрі, з величезними жовтими очима, короткими вушками й довгим пухнастим хвостом, який на кінці роздвоювався. Істота повільно мружилася, склавши лапки, і видавала низьке, вібруюче муркотіння, від якого хотілося одразу здатися й віддати всі кредити.
Продавець — худий тип з чотирма очима — одразу оживився.
— Хмелійський м’яколап! Рідкісний! Домашній! Не кусається (майже)! Ловить мишей, тарганів і поганий настрій! Усього п’ятсот кредитів!
Сондра вже простягнула руку почухати істоту за вушком. М’яколап одразу ж підставив голову й муркотіння стало гучнішим.
— Віле… — повільно сказала вона. — Коти ж лікують нерви. А в мене нерви після сьогоднішнього дня — як двигун «Метелика».
— Капітане, — обережно відповів Віл, — у нас і так на борту ейнар, істеричний альфієць і свіжі спогади про шість рук. Ви впевнені, що хочете додати ще й істоту, яка вміє муркотіти на двох частотах?
Сондра ще секунду чухала м’яколапа, потім важко зітхнула й забрала руку.
— Пізніше. Спочатку браслет. Потім уже будемо вирішувати, кого ще поселити на кораблі.
Вона рішуче розвернулася й покрокувала далі вузьким проходом між прилавками. Незабаром між яскравих вивісок з’явилася більш стримана, майже солідна вивіска:
**«Три Щупальця й Сльоза»**
**Ломбард. Чесний. Майже.**
**Купуємо все. Навіть совість (за попередньою домовленістю).**
Сондра поправила рюкзак і глянула на Віла.
— Ну що. Пішли міняти сімейне щастя Махарані Лакшмі на нормальний ремонт.
І вони увійшли в ломбард.
Ломбард «Три Щупальця й Сльоза» зустрів їх напівтемрявою, запахом старого металу й легким гудінням захисних полів. За широкою стійкою сидів барбон — кремезний, з сірою шкірою в складках, важкою нижньою щелепою й маленькими підозрілими очима. Поруч на жердині перебирав прозорими кігтями сяюча істота з чотирма крилами — щось середнє між птахом і голограмою. Пера її м’яко світилися блакитним, а очі були надто розумними для звичайної птиці.
Сондра поклала на стійку золотий браслет з рубінами.
— На продаж. Хочу живі кредити.
Барбон повільно взяв браслет, покрутив, понюхав, постукав зубом по золоту, потім підніс до сяючого птаха. Той нахилив голову, коротко свердлікнув і видав мелодійний тритон.
— П’ять тисяч, — нарешті буркнув барбон.
— Вісім, — одразу відповіла Сондра.
— Чотири з половиною. Рубіни з мікротріщинами.
— Сім. І тріщини ви собі додумайте.
Торг затягнувся. Віл стояв поруч з кам’яним обличчям, сяючий птах час від часу коментував ситуацію короткими трелями, а барбон з кожною фразою все глибше западав у складки. Минуло щонайменше чверть години, два взаємних звинувачення в жадібності й один пасаж про «чесну репутацію закладу», перш ніж сторони зійшлися на п’яти тисячах.
Барбон неохоче відрахував кредити на чип. Сондра швидко перевірила суму й сховала його у внутрішню кишеню.
— Приємно мати справу, — сказала вона з солодкою посмішкою.
— Щоб ви більше не поверталися, — буркнув барбон у відповідь.
Щойно вони вийшли з ломбарду, Сондра глибоко вдихнула гамірне повітря ринку й рішуче глянула на Віла.
— Ну все. Тепер по справах. Спочатку — м’яколап. Потім білизна. Ейрісу треба щось зручне, бо в тих шароварах він, звісно, виглядає екзотично, але ходити так постійно не можна. І раз уже будемо там… собі теж щось пригляну. А то мій запас уже побачив і арену, і вибухи, і сімейні драми.
Віл ледь помітно схилив голову.
— А я б не відмовився від нового процесора. Старий після останніх перевантажень почав видавати помилку «занадто багато ідіотів на квадратний метр».
Сондра пирхнула.
— Тоді розділяємося по секторах. Ти — на електроніку. Я — на живність і… нижню білизну. І щоб без зайвих коментарів.
— Я взагалі рідко коментую, — сухо відповів Віл.
— І це єдине, що мене зараз тішить.
Вони знову занурилися в строкатий потік ринку. Десь попереду вже м’яко муркотів хмелійський м’яколап, а ще далі чекали прилавки з тканинами, мереживом і речами, про які Сондра воліла поки не думати вголос.
