Раді Вас бачити!

Ксавір довго дивився вниз на арену, ніби смакував момент. Потім повільно підняв руку й указав прямо на Сільвера.

— Оцей, — сказав він чітко й голосно. — Блискучий. Нехай покаже, на що здатна зірка.

Сільвер на мить застиг. Потім його обличчя набуло такого виразу, ніби йому щойно повідомили, що скасовують усі гастролі в галактиці.

— Ні! — заверещав він. — Ні-ні-ні! Ви не розумієте! Я ж артист! Я танцюю! Я не б’юся з монстрами! У мене контракт! У мене репутація! У мене… ааааа!

Він зробив кілька відчайдушних рухів руками, ланцюги брязкнули, очі закотилися — і альфієць м’яко, майже граціозно, сповз на пісок. Втратив свідомість. На трибунах прокотився сміх. Гром рвонувся вперед так, що охоронці ледь утримали його.

— Беріть мене! — гаркнув він. — Цей… блискучий навіть стояти нормально не вміє!

Віл зробив крок уперед, голос рівний, але твердий:

— Логічніше взяти мене. Я хоч не знепритомнію від одного слова.

Сондра різко обернулася до Ксавіра. 

— Ах ти ж виродок! — вигукнула вона розлючено. — Ти, що остаточно з глузду з'їхав, покидьку?

Ксавір лише підняв брову, явно задоволений реакцією.

— Я ж давав тобі шанс кицю — солодким голосом проспівав він їй на вухо. — А тепер обираю я. І я вже обрав.

Внизу Сільверу бризнули чимось у обличчя. Альфієць закашлявся, розплющив очі, сів і знову заверещав — цього разу вже слабше:

— Я не хочу! Я відмовляюся! Це порушення моїх творчих прав!

Але його вже підняли, зняли ланцюги й випхнули на середину арени. У руки всунули довгий спис. На кінці списа повільно пульсував дивний метал — бірюзовий, майже живий, що світився зсередини холодним світлом.

Сільвер тримав спис так, ніби той міг його вкусити. Ноги тремтіли. Блискітки, що ще лишилися у волоссі, жалібно поблискували під люстрами. Натовп заплескав. Хтось навіть присвиснув. Келихи піднялися вгору.

— Браво! — крикнув хтось з верхніх рядів.

Сондра стиснула поручень так, що пальці побіліли. Вона дивилася вниз на Сільвера — маленького, тремтячого, у сяючій сорочці зі списом у руках — і відчувала, як усередині все закипає.

— Ой мамцю… — прошепотіла вона крізь зуби. — Трясця ж тобі, Ксавіре… Це ж звичайне вбивство. 

Віл і Гром стояли біля краю арени під охороною. Гром тихо, але дуже виразно гарчав. Віл дивився на Сондру й ледь помітно хитав головою — мовляв, не роби дурниць, бо буде гірше. Сондра лише прикусила нижню губу. А на арені Сільвер зробив перший невпевнений крок. Спис у його руках світився бірюзою все яскравіше. Десь у темряві за протилежними воротами щось важко зітхнуло.

---

Протилежні ворота арени повільно відчинилися.

Спочатку з темряви вийшла лише тінь — висока, худа, майже невагома. Потім світло люстр вихопило фігуру.

Це був хлопець. У всякому разі вигляд він мав як звичайний хлопець років двадцяти п'яти гуманоїдної раси. Зріст під метр вісімдесят п’ять, дуже худий, наче його не годували днів з двадцять. Довге волосся, дивного перламутрового кольору, колись, мабуть, розкішне, тепер було туго заплетене в одну товсту косу, що звисала до стегон. Срібло в ній ще мерехтіло, але лавандові й бірюзові переливи приглушили бруд і роки неволі. Шкіра лишилася дуже світлою, проте сяйво майже зникло — лишилася лише слабка, хвора тінь колишнього світла. На ньому були рвані темні шаровари. На зап’ястях і щиколотках масивні матові браслети — явно блокуючі. У руках звичайний дерев’яний спис. 

Він виглядав змученим до краю. Диким. Ніби його витягли не з камери, а з якоїсь давньої могили. На трибунах на мить запала абсолютна тиша. Сільвер, який досі тремтів зі своїм бірюзовим списом, раптом випростався й навіть трохи оживився.

— Ось це вже краще! — голосно заявив він, вказуючи списом на новоприбулого. — Подивіться на нього! Я такого одною ногою зіб’ю! І навіть не зімну костюм… ну, якби він у мене був!

Гром насупився ще дужче. Віл ледь помітно нахилив голову, скануючи браслети. А Сондра... Сондра завмерла. Вона дивилася на худого хлопця з перламутровою косою й не вірила власним очам.

— Ой мамцю… — видихнула вона тихо, але так, що Ксавір точно почув. — Ні фіга ж собі. Та це ж ейнар. Вони ж наче вимерли давно, як оті динозаври у відсталій галактиці Чумацький Шлях. 

Ксавір стояв поруч і повільно, дуже задоволено посміхався.

— Бачиш? — промовив він лагідно. — Я ж казав, що підготував щось особливе.

На арені ейнар повільно підняв голову. Його очі — зараз льодово-блакитні — ковзнули по Сільверу, по трибунах, по Ксавіру… і на мить зупинилися на Сондрі. Він не усміхнувся. Лише ледь помітно кивнув — ввічливо, аристократично — і знову опустив погляд на пісок.

Усі в залі знали. Навіть у браслетах, навіть змучений, навіть зі звичайним списом — ейнара перемогти було майже нереально. Сільвер це, здається, теж починав розуміти. Його впевнена поза трохи осіла.

— Е-е-е… — протягнув він. — А можна я все-таки відмовлюся?

Натовп мовчав. Ксавір лише ширше посміхнувся й підняв руку.

— Ах ти ж виродку... — просичала Сондра. — Це ж рівнозначно вбивству. 

— Ну, що ти кицюня? — щиро здивувався Ксавір і усміхнувся своєю фірмовою посмішкою " А -ля Негідник". — Все чесно. У твого стриптизера навіть перевага. Спис з бірюзитом, а ти ж чудово знаєш як він впливає на цих дикунів. 

Сондра роздратовано фиркнула. Ніби це щось змінювало. 

— І так бій починається. Відомий танцюрист соромних танців Сільвер Мунлайт проти проти неодноразового чемпіона цієї арени Ейріса. —Урочисто проголосив він.