Спочатку:
На сторінку книги
Влакитний метелик» сів на Планету-17 з таким скрипом і стогоном, ніби корабель особисто образився на всю галактику — і мав на те всі підстави. Посадкові опори загрузли в м’якому, розкислому ґрунті, десь унизу хлюпнуло, а з трюму потягло запахом старого болота, змішаного з паленою ізоляцією та металом, що давно просився на спокій.
Сондра вийшла першою. Висока, струнка, з рудим хвилястим волоссям, яке ледь торкалося шиї, і блакитними очима, де тепер плескалася суміш роздратування й тривоги. Старий шкіряний куртковий комбінезон був подертий на колінах, а важкі черевики — ті самі, що колись уважалися модними на Вишневій, — бачили кращі часи. Вона озирнулася — і ледве стримала лайку.
Планета зустріла їх величезним, занедбаним полем, яке колись, без сумніву, було фермерським. Тепер тут росли бур’яни заввишки по пояс, а між ними валялися рештки старої техніки — іржаві трактори, розбиті комбайни, половинки орбітальних шатлів і навіть один цілий, але безкрилий космічний човен, що стирчав із землі, мов пам’ятник власній дурості.
Або — пам’ятник Конгломерату.
Колись тут вирощували зерно, тримали худобу, торгували з сусідніми системами. Потім прийшли аудитори, контракти, «оптимізація виробництва» й нові податки. Фермери зникли. Техніка лишилася. Планета стала нерентабельною — і її просто викреслили зі списків живих.
Удалині темніли купи сміття — хтось перетворив це місце на звалище для всього, що не вмістилося на більш цивілізованих планетах. Вітер ганяв полем порожні контейнери, і ті дзенькотіли, ніби сміялися з новоприбулих.
— Оце так «дихабельна атмосфера», — пробурмотіла Сондра, затуляючи ніс рукавом. — Віле, ти точно нічого кращого не знайшов?
Віл вийшов слідом — ідеальний, як завжди: ні пилинки, ні подряпини, ні сліду від втечі через півсектора. Він окинув місцевість поглядом і хмикнув.
— Кращого — ні. Ближчого — теж ні. Зате тут немає патрулів, немає бандитів і, судячи з усього, немає нікого, хто ще вірить Конгломерату. Плюс — гравітація стабільна, кисень є. Мінус — пахне, як у Грома в каюті після тролянського пива.
З машинного відділення виліз сам Гром, стискаючи в руках діагностичний сканер. Орк був по вуха в мастилі, а вираз його обличчя нагадував людину, якій корабель щойно зізнався у зраді.
— Щити пробито в трьох місцях, — прогарчав він. — Гіпердвигун кашляє кров’ю… ну, плазмою. Посадкові опори загрузли по самі гайки. І ще якась хрінь прилипла до днища — місцева флора вирішила нас обійняти.
— Можна полагодити? — тихо запитала Сондра, дивлячись на корабель так, ніби це був поранений улюбленець.
— Можна, — кивнув Гром. — Якщо знайдемо запчастини, інструменти й тижня два часу. А ще краще — якщо хтось принесе мені нову турбіну й не заважатиме жити.
Сільвер Мунлайт вийшов останнім. Ельф нервово теребив край свого блискучого халата й дивився на бур’яни так, ніби вони особисто зрадили його почуття прекрасного.
— Ви серйозно? — прошипів він. — У мене виступ на П’ятничанці через п’ять днів. Приватний тур. Багаті відпочивальники. Вони чекають Сільвера Мунлайта — а не… не фермера з бур’янами у волоссі!
Віл закотив очі.
— Ти й так увесь у блискітках, Сільвере. Додай трохи зелені — буде новий образ. «Еко-стриптиз». Протест проти Конгломерату, оголений і щирий.
— Дуже смішно, — отруйно відповів альфієць. — А коли я зірву контракт, хто платитиме за ремонт вашої летючої купи іржі?
Сондра потерла скроні. Голова боліла — чи то від «Гравітонського Грому», чи то від усвідомлення, що вони застрягли на планеті, яку навіть галактика списала.
— Тихо всі. Гром — повна діагностика. Віле — проскануй місцевість. Можливо, тут є поселення… або хоча б сарай, який Конгломерат забув розграбувати. Сільвере, якщо хочеш бути корисним — іди збери бур’яни. Може, хоч салат тут ще не оподаткований.
Сільвер ображено пирхнув і пішов у корабель, бурмочучи щось про варварів, кінець кар’єри й культурний занепад галактики.
Гром уже заліз під днище, лаячись оркською так творчо, що навіть бур’яни, здавалося, намагалися в’янути швидше. Віл увімкнув сканери й тихо сказав:
— Капітане… тут справді хтось є. Слабкий сигнал — кілометрів п’ять на північ. Може, старий фермерський дім. Або те, що від нього лишилося після «оптимізації».
Сондра кивнула, дивлячись на горизонт, де сонце повільно тону́ло за купами сміття.
— Тоді завтра підемо туди.
— А сьогодні? — спитав Віл.
— А сьогодні… — вона сіла на посадкову опору, дістала флягу з залишками «Гравітонського Грому» й зробила ковток. — Сьогодні ми просто відпочинемо, і спробуємо не вляпатися в нову халепу.
Сондра сиділа на посадковій опорі «Блакитного метелика», ноги звішені вниз, у руках – фляга з «Гравітонським Громом». Сонце Планети-17 уже сіло, небо стало темно-фіолетовим, а в повітрі висів запах старого сіна й іржі. Десь далеко гудів Гром, лаючись на двигун, Віл сканував околиці, а Сільвер у кораблі голосно скаржився сам собі на зіпсовану кар’єру.
Вона зробила ще один ковток. Самогонка обпекла горло, але приємно, як нагадування, що ще жива.
І тут, як завжди буває в такі вечори, згадалося те, що вона роками гнала подалі.
Вона тоді була зовсім молодою – щойно закінчила академію на Соборії, дочка впливового роду, з чвертю альфійської крові, яка робила її вищою за більшість дівчат і давала той самий блиск в очах, від якого хлопці губили голову. Усі вже бачили її дружиною теперішнього губернатора. Той залицявся, дарував квіти з оранжерей Вишнеї, обіцяв стабільне життя в центрі галактики.
Але з’явився він.
Лірріан Сяйво — співак із сусідньої галактики, з тієї холодної, пафосної імперії, де всі столиці білі, як свіжий сніг, а люди говорять із таким акцентом, ніби постійно тримають у роті крижинку. Високий, білявий, з голосом, від якого мурашки бігали по шкірі, і посмішкою, яка обіцяла цілий всесвіт.
Він прилетів на гастролі до Соборії на своєму білосніжному шатлі. Довгому, блискучому, з гербом якоїсь столичної студії на борту. Такі шатли місцеві називали «лімозини для зірок» - для тих, хто вважає Вінгалакс провінцією, а її жителів – милими, але простакуватими. Сондра закохалася миттю. Втекла з ним тієї ж ночі – залишила записку батькам, зібрала одну валізу й полетіла геть від усього, що планували для неї. А через рік Лірріан зустрів «більш перспективного» - якогось відомого тенора з тієї ж московитої галактики, з ще білішим шатлом і ще холоднішим акцентом. І просто пішов. Без скандалу, без пояснень. Лише коротке повідомлення: «Вибач, люба, але це інший рівень».
Сондра тоді вперше взяла в руки флягу з чимось міцним. І вирішила, що більше ніколи нікому не буде вірити; ні губернаторам, ні співакам, ні білим шатлам.
Вона зробила ще ковток і тихо розсміялася, гірко, але без сліз. Уже давно не боліло. Тільки іноді, в такі вечори, на забутих планетах, згадувалося.
— Капітане, — пролунав голос Віла з трапу, — ти там не плануєш допити всю флягу самотужки? Бо Гром каже, що якщо ти заснеш на опорі, він тебе не понесе – важка.
Сондра підвела голову. Блакитні очі блиснули в темряві.
— Я не п’яна, Віле. Просто... згадую, як була дурною.
— Ти й зараз не геній, — холодно відповів кіборг, але в голосі проскочила нотка, яку можна було б назвати турботою, якби він не був машиною. — Але принаймні тепер ти наша дурна.
Вона усміхнулася – цього разу щиро.
— Іди сюди, красунчику. Сядь. Розкажи краще, що там твої сканери бачать. Може, хоч одна хороша новина за сьогодні.
Віл спустився й сів поруч. Зірки над головою горіли холодно, але вперше за довгий день Сондрі стало трохи тепліше.
